Червоний - Кокотюха Андрей Анатольевич - Страница 27

• Предыдущая
• 27/60
• Следующая

Спочатку зсередини хати вилетів, мов стара ганчір’яна лялька, високий худорлявий чоловік у бандерівському мундирі. Права рука висіла канчуком уздовж тіла, він притримував її лівою, намагаючись встояти на ногах, та все марно — Данило Червоний, спокійно і впевнено, із виразом люті на закіптюженому обличчі, ступав за ним, мов янгол смерті, збиваючи з ніг то прикладом автомата, то носаком чобота, даючи піднятися — і знову збиваючи.

Люди, що скупчилися довкола, дивилися на цю розправу мовчки. Я теж не втручався, забувши про свої службові обов’язки. Хоча в умовах, коли довкола озброєні до зубів вояки, виконання будь-яких обов’язків є неможливим. Мені лишалося отак стояти, тримаючи в кожній руці по автомату, і стежити за стрімким розвитком подій: від моєї появи тут до порятунку жінки-заручниці з палаючої хати минуло хвилин десять.

16

Тут уже не стріляли.

Та й по селу стрілянина дуже скоро вщухла. Червоний припинив розправу, жестом покликав до себе двох своїх, звелів підняти полоненого, бандерівці підхопили того під обидві руки, зовсім не зважаючи, що ворог поранений. Тепер уже я не міг просто так стояти осторонь, тому теж наблизився. На мене ніхто не зважав, лише Червоний взяв свій «шмайсер», почепив його на шию, вмостив руки на дуло та приклад, запитав голосно:

—Хто такий? Чий наказ напасти на село?

Закривавлений полонений мовчав, і Червоний перевів погляд на мене.

—Дільничний уповноважений, лейтенант міліції Середа! — так само голосно назвався я. — Відповідай: хто такий, чий наказ виконуєш!

Полонений підняв голову, глянув мені в лице, спробував сплюнути — слина зависла на нижній губі, цівкою стекла йому на груди.

—Дурак ти, лейтенант, — проказав він російською, тоді перевів погляд на Червоного, до нього заговорив українською, з західняцькою говіркою: — А вам усе одно гаплик, курви німецькі.

Червоний коротко замахнувся, ударив, цілячи кулаком у середину обличчя полоненого, і влучив у ціль. Від удару той сіпнув головою і впав би, лиш двоє вояків тримали його міцно. Кривлячись від болю, полонений сплюнув криваву слину, заразом виплюнув зуб.

Тим часом підтягувалися інші. Упівці рухалися з протилежного боку села, я не лічив усіх, та навряд чи їх було менш ніж півтора-два десятки. У гурті почулися розлючені крики, і кілька наспілих ввели у двір ще трьох полонених. Закривавлені, у подертих мундирах, вони відразу збилися докупи, позираючи на того, кого намагався допитувати командир бандерівців. Ця поява відволікла його, і він запитав, розвернувшись усім корпусом:

—Це всі?

—Усі, хто лишився, друже Остап! — вигукнув один із вояків.

—Трупи де?

—Хто де...

—Друже Тхір, як хочеш, а всі трупи цих паскуд потрібні тут. Збирайте скоро, тягніть на майдан, перед радою. Хай люди їх бачать. Ці, — він кивнув на вцілілих, — самі туди підуть.

—Не вбивайте!

Скрикнувши так, один із трійці полонених рвонувся вперед, дістав прикладом автомата по спині, впав писком на землю, та не заспокоївся — вужем поплазував до Червоного. Повзти йому не заважали, командир лише ступив кілька кроків назад, аби той не торкнувся руками його чобіт.

—Та поводься ж ти достойно! — Знов озвався перший, і, судячи з поведінки — таки справді старший серед нападників — поки що я назвав їх для себе саме так.

—Чув, що сказали? — запитав Червоний і, вже не звертаючи на того увагу, повернувся до людей. — Хто з них називав себе Остапом?

Дружина вбитого поштаря, Докія Топорчук, кволим жестом відсторонила від себе переляканих дітей, простягнула в бік свого ката руку.

—Ось, він!

—Що він сказав? Повторити годна?

—Назвався командиром УПА Остапом. Говорив — ми тут дуже ревно служимо клятим москалям. Проводять показову акцію...

—Ще?

—Нічого більше не встиг... Ви... ваші наскочили...

Командир наблизився до свого полоненого впритул,

переступивши через розпластаного на землі вояка.

—Отже, ти Остап, — неквапом промовив він, поволі розстібаючи верхні ґудзики мундира. — Побачимо... В Остапа ось тут — хрест, бо Остап у Бога вірує. А в що віриш ти? — різким рухом він рвонув комірець мундира ворога. — Нема на тобі хреста, падлюка. Нема в тобі Бога, Ленін зі Сталіним твої боги, паскуда червона! — не почувши відповіді, та й напевне не надто її чекаючи, він знову ступив кілька кроків убік, стаючи так, аби його бачило все зібрання: — Я командир відділу Української повстанської армії, мене називають Остапом! Тут і тепер ми, відділ особливого призначення УПА, зірвали спецоперацію НКВД з винищення мирного українського населення та знищили зграю найманих совіцьких бандитів! Я хочу, щоб усі почули та передали іншим: немає наказу залякувати людей на окупованих совітами землях! Ми, борці за звільнення України від більшовицької окупації та терору, в усьому спираємося на вашу, люди, допомогу й підтримку! Оце весь мітинг, — сказав Червоний, переходячи з крику на уже звичний мені рівний впевнений голос, потім ковзнув по мені поглядом, перевів увагу на полонених. — Повторюю: ім’я, звання, хто наказав.

—Убивай, — відповів той, хто називав себе Остапом. — Здохнеш не завтра, так пізніше. З ким тягаєшся, ідіот, ми ж Гітлера об коліно!

—Я скажу, я! — закричав із землі інший полонений. — Це Топорков, Віктор Топорков, капітан МГБ! Він у Ковпака, у розвідці був! Диверсант!

—Сука! — Топорков знову сплюнув, цього разу — вдало.

Навіть тепер я не до кінця вірив, що це правда і що все

відбувається зі мною.

—Встати, — наказав Червоний і, коли зрадник підвівся з землі, запитав: — Звідки знаєш? Теж із ним служив?

—А він ваш! — Попри своє становище, закривавлений Топорков чомусь розвеселився. — Ваш, бандерівець! Як він на допитах співав, які клятви давав, як матюкав вас усіх — чисто курський соловейко!

—Це правда? — Червоний тепер не дивився на Топоркова.

—Не вбивайте... Правда... У тому році, під Сокалем... Оточили бункер, хлопці себе постріляли... я не зміг... Не зміг я! Злякався я, страшно помирати, страшно!

—А ось так жити тобі не страшно? — таким само рівним голосом спитав командир бандерівців. — Топорков — старший у вас?

—Він, він старший! Він наказував, я мусив кров’ю змити...

—Ти змивав свою вину перед москалями кров’ю своїх же, українців? — перепитав Червоний, і мені здалося — він просто тут, на місці, розрядить у полоненого автомат, та Данило стримався: — Ваше завдання?

—Під виглядом боївки УПА заходити в села... Вбивати активістів... Радянських працівників... Продукти конфісковувати, начебто для потреб партизанів...

—Був такий наказ — убивати своїх?

—А які вони мені свої! — раптом полонений пожвавився. — Друже Остап...

—Не смій так до мене звертатися!

—Так, звичайно... — Він заторохтів, ніби боявся не встигнути всього сказати: — Голови колгоспів, міліціянти, агітатори, комсомольці, професорки — то ж наші вороги, наші з тобою! Якщо мені дозволяють їх нищити, якщо сама радянська влада дозволяє нам це робити — чому, чому я маю бути проти! Слухай, Остапе, яка різниця, з якого боку нищити їх, з того чи з цього! Хіба ми не...

—Брешеш!

Це вирвалося в мене, Червоний не втручався, а полонений, ніби відчувши в мені заступника, ступив крок до мене.

—Не брешу! Правда! Що їм люди, цим москалям? Свої, чужі — для них нема різниці! Я за цей час, поки з ними тут, всякого бачив! Це енкаведе, ми навіть одну таку саму групу, ну, як наша, літом ліквідували — чи засвітилися вони, чи ще яка напасть... Списали їх, ось цими руками списали! — Він виставив перед собою руки.

—Хто дав завдання? — вкотре спитав Червоний, але при цьому дивився на капітана Топоркова.

—Нам наказував ось він, Топорков! Про нього знаю тільки — до війни у Львові був, нелегально, чекіст, мать його так! Ну, а його, мабуть, із Луцька направляють... Чи зі Львова... А то взагалі з Москви! З Москви, хлопці, ними всіма Москва керує!

• Предыдущая
• 27/60
• Следующая