Шабля і стріла - Покальчук Юрко - Страница 8

• Предыдущая
• 8/49
• Следующая

незабаром розійдемось. То — чужий чоловік, випадковий. А ти, Хаміде, ти — мій. Ми обов'язково зустрінемось.

Він обійняв хлопця, поцілував його в обидві щоки і мить стояв, притулившись до Хаміда, а тоді, відірвавшись, різко повернувся і пішов до

Айдара, який у ту ж мить вже крокував геть від міської стіни, від Ташкента, від небезпеки, смерті, сорому, поразки — до нового життя.

З шейхантаурських воріт дорога вела на Ніязбек і мала розвилку на

Наркент і на Зенгтата. Десь далі ці дороги пересікались з великим шляхом

на Коканд, але обом утікачам спершу треба було рухатися бодай в напрямку

Туркестану, тобто на північ, а шейхан-таурські ворота та усі дороги, що

вели з цих воріт, вели на схід.

Данило з Айдаром подалися вперед. Данило ще кілька разів озирався, доки ворота не щезли з виду, а з ними й Хамід, що стояв проти воріт на

дорозі. Починало вже припікати чимдалі більше й більше сонце, ставало

спечно, і треба було поспішати. Насамперед — геть з дороги, бо погоня буде

саме по дорогах, а по бездоріжжю навіть вершники навряд чи зможуть усе

геть прочісувати.

Тому втікачі при першому ж повороті дороги різко звернули від неї на

північ і пішли просто степом. Спершу траплялися їм якісь кущі, а чимдалі

— срібно-сіре море вигорілої під сонцем ковили покривало тут, здавалося, усе, що очі бачать, срібло переливалось із зеленню, і лише пагорби жовтіли

де-не-де. Шлях тут ставав чимраз небезпечніший, бо двох пішоходців серед

степу можна було помітити уже здалеку, але вони вперто посувалися

швидким кроком кілька незупинних годин, аж доки біля якогось пагорба не

затемнів зеленіше видолинок, а спека вже стала такою нестерпною, що Ай-

дар сказав:

— Далі зараз йти марно. Треба перебути спеку і віддихатися, бо

за такого сонця, та ще пішки, далеко не зайдеш! Ось гарне місце, мабуть, найкраще з-поміж того, що ми бачили.

Данило не міг заперечувати, бо його також, як і Айдара, змагала спрага, піт заливав чоло, одежа була мокра від поту, і чалма, накручена на місцевий

лад, вочевидь прилипла до голови. Що вже казати про ноги...

На жаль, вибору у них не було і часу теж, як ходили, так і пішли, бо

взуття забрали стражники, тільки-но їх кинуто було до в'язниці, а коли

тікали, то ніхто не подумав, що треба щось і на ноги. Зараз то все далося

взнаки. Степові колючки звіддалік здаються звичайними, а як до них

навпомацки, та ще голоніж, то збагнеш, яка це могутня зброя степу, який

захищає себе перед різними стихіями, а насамперед перед тваринним і

людським світом. Вони посідали у видолинку під пагорбом, але сонце

палило так само бай-дуже-їдучо, і втекти від нього не було ради. Данило ліг

вниз обличчям, віддихуючись, ноги спочивали, все тіло ломило, та земля не

була аж ніяк прохолодною, розпечена майже, як і повітря, вона не надто

полегшувала спочинок.

«Так ми довго не протягнемо, — подумав Данило, — цей степ, ця

пустеля буде ж чимдалі страшнішою. Як ми в ній там упораємось без

нічого?!»

— Гей, оросуте! Ти чого розлігся? Буде тобі недобре! Роби так, як я! —

Айдар натягнув полотнище чалми, яку скинув з голови, на трикутник, зроблений із трьох лез, власне, з двох ножів та шаблі, яку вони забрали у

стражника і несли з собою, загорнуту в клунок.

— Давай, оросуте, свою чалму!

Айдар узяв Данилову чалму і накрив той трикутник ще й нею, так що

затінок став значно густіший, хоч і не широкий. Вони з Данилом уляглися

поруч під отим наметом, і тільки зараз Данило відчув насолоду спочинку від

сонця й руху і вперше подумав: це чортеня таки де в чому тямить. Відколи

звернули з дороги, вони йшли вже години зо три, одного разу перетяли

широкий арик, в якому вимилися й напилися води, але тривожно і швидко, бо біля арика завжди могли з'явитися люди. Айдар вмився до пояса і скеп-

тично роззирався на Данила, який, роздягшись, голяка шубовснув у воду і з

насолодою плескався кілька хвилин у воді.

Айдар стояв, відвернувшись, і роззирався на навколишнє, вочевидь

зневажаючи звички оросута, його неповагу до власного тіла, який міг отак-от

зовсім голий кидатися у воду. Тут щось було не так, і це дратувало юнака, й

він, сердитий, чекав, доки Данило вилізе, одягнеться і вони рушать далі.

Дорогою вони не говорили нічого, це був мовчазний похід, хіба що в

кількох словах вирішували, куди йти, а погодивши, рухалися далі однаково

мовчки, навіть в якомусь одному ритмі, що було трохи дивно обом, в якусь, мить це впадало в око то одному, то іншому, але сонце, колючки і втома

змушували геть забути про все, рухалися, як уві сні, не думаючи, — вперед, тільки вперед!

Зараз вони лежали під отим благеньким наметом у затінку, і вже не

найгіршим здавалося життя цієї миті, бо був спочинок, і початок волі, і

сподівання на якесь майбуття.

Зараз Данило лежав навзнак, а кипчак лицем униз, та раптом Айдар

схопився і штурхонув Данила. Той сполохано скочив і собі, и кипчак уже

зривав намет, який вони щойно так дбайливо будува-ли... Кількома рухами

скинув усе в ковилу, де густіше, тоді лиш вигукнув:

— Десь тут вершники! Це за нами! Лягай і дивись уважно!

Тут кольорова одежа була зовсім ні до чого, й Айдар швидко

прикрив свої зелені шаровари білим полотном чалми. У видолинку нони

лежали тепер під палючим сонцем мовчки із півгодини, кип-чак, приклавши

вухо до землі, слухав степ. Врешті показав Дани-лові на північ:

— Там вони, ідуть звідти! Загін невеликий, коней з десятеро.

Вони дочекалися й вершників. Обоє втікачі на цю пору вже так

заквітчались ковилою, що, лиш під'їхавши зовсім близько, можна було б

розгледіти тут людей.

Вершники проминули утікачів на відстані з версту, але їх можна було

розгледіти — озброєні, насторожені й озирались навколо. Очевидно, це

один із загонів Юнус-хана шукав утікачів.

— Перших пронесло, — сказав Данило. — Ти молодець, хлоп

че. Це ж ти їх почув!

Айдар мовчав, відвернувшись, а потім сказав тихо:

— В степу треба думати. Тут не місто, тут думати треба. ї диви

тись довкола, і слухати.

Все було добре, але спека тільки ледь-ледь почала спадати, води не було, їжі обмаль.

— Увечері пошукаємо воду, — сказав Айдар, — а зараз давай

знову натягнемо полотно, і саме отут, де лежимо, бо земля тут була

прикрита нами, не така нагріта, на ній легше дихати.

Теж правда, думав Данило, допомагаючи юнаку, все ж до діла в степу

місцевий хлопець, знає дещо таки краще від тебе.

Коли звечоріло, вони рушили знову. Йшли швидко, озираючись раз у

раз, пильно вдивляючись у степ, однак не зупиняючись ні на мить. І коли

запала вже ніч, Айдар показав Данилові напрямок до бурого в сутінках

пагорба і пробурмотів:

— Туди! Там будемо ночувати!

Данило дивувався собі, але чомусь слухався мовчазних і небагатослівних

наказів, які виходили від юного кипчака, було ж очевидно, що хлопець

орієнтується в степу краще за старшого, та й що тут говорити, коли і так

зрозуміло: хто знає краще, той і веде.

Спека не гамувалась ще довго, і часу було вдосталь, аби під отим

невдалим, але все ж рятівним наметом, якого змайстрував юний кипчак, розслабитися хоч трохи і пірнути у важку дрімоту, що під сонцем швидше

схожа на млосне забуття і маревне очіку-вання свіжості вечора і прохолоди

ночі.

Кожен поринув у свої думи, і хоч і лежали поряд втікачі, однак зовсім не

зважали один на одного, доки не виникне необхідність.

Сріблом квітучої ковили ганяв легенький вітерець, і погляд Ай-дара

раптом затуманився, і стиснули серце туга і щем. Все це було

його, його рідне, таке близьке до справжнього, природного життя його роду

• Предыдущая
• 8/49
• Следующая