Шабля і стріла - Покальчук Юрко - Страница 44

• Предыдущая
• 44/49
• Следующая

снаги, який Айдар насправді, яким він, Данило, його знає, і, розповідаючи

усе це малому, зрозумів у якусь мить, що розповідає й самому собі, що

ніколи досі не поставало перед ним питання, який насправді його товариш

по цих кількамісячних блуканнях, постійному ризикуванні життям, боях і

втечах, найважчих випробуваннях життям і смертю.

У юрті всі вже поснули, кожен у своєму кутку. Салтанат не звернула уваги, що

малий підсів до чужинця і щось його розпитує, було тихо. Данило говорив

непівшепотом, але довго говорив, так йому хотілося, щоби світлий слід від Айдара

лишився тут хоч би в когось, хоч би в душі оцього хлопчика, який колись виросте і

зможе розповісти більше про свого пропалого брата.

А може, й він забуде, може, й він згодом відречеться, як відреклися інші?

Може. А може, й ні — і Данило говорив і говорив, і бачив перед собою обличчя

Айдара із стиснутими вустами, з кошлатими бровами, що зрослися на переніссі, з

буйною, важкою, темною чуприною, що спадала на чоло аж до очей, широких, розкосих, з довгими розрізами і чорних, як ніч.

Настала, однак, хвилина, коли Данило відчув утому і водночас полегшення від

того, що виговорився, що хтось тут чув його, що комусь тут, в рідному

Айдаровому аулі, він сказав правду.

Данило розповів малому Дауренові більше, ніж усім, але ж і йому не сказав, що Айдар чекає неподалік в горах. Розповів про те, як визволив його з полону, як

перечекали вони можливу погоню. .

— А де ж він зараз? Що з ним? — спитав хлопчак.

— Не знаю, — відказав Данило неквапно. — Не знаю. Аби все було добре тут, то, може б, він і знайшовся сам, прийшов би до вас, а так — не знаю, у нього своя

дорога, а в мене — своя...

Так, саме так колись він казав Айдарові, коли вони вперше роз'їхались в різні

боки у відповідь на запрошення хлопця до себе, до батькового війська. А зараз, коли повторяв це Дауренові, то розумів, що все повернулось інакше вже відтоді, коли Айдар врятував йому життя у тій сутичці з переслідувачами, з лашкарами

ташкентського хана...

Хлопчик врешті пішов спати, і Данило, зморений за день усім пережитим, раніш ніж зануритись і собі у важкий сон, раптом утямив собі просту істину, яка

вже й так віддавна зріла в ньому, ставала чимдалі очевиднішою, та тільки зараз

збагнув її до кінця: віднині дорога в них одна, у нього і в Айдара.

Одна дорога — спільна. Раз і назавжди.

Данило їхав повагом на захід від кочів'я, де вже почалося звичне вранішнє

життя, не поспішаючи і не озираючись, як людина, що вибрала певний шлях, довгий і важкий попереду, і не полишила позаду нічого важливого чи

неспокійного.

Даурен провів його, теж на коні, трохи проїхав з ним поряд, але зранку вони

вже не розмовляли, все було висловлено поночі.

Коли прощались, хлопчик сказав:

— Якщо зустрінеш його коли-небудь, скажи, що я вірю...

— Спасибі, Даурене! — Тепле почуття до хлопчика вибухнуло в словах подяки, і Данило відчув, що Даурен зрозумів, що він бачитиме Айдара, десь колись та

бачитиме.

Але він не промовив більше ні слова, попрощався, і хлопчик повернув назад, а

Данило, не озираючись, підігнав коня швидше і,

далі проїхавши трохи, пустив його повагом, їхав замислено, не озирався, бо

здогадувався, що, доки вів не зникне з виду кипчаків, навздогін йому ще

дивитимуться, ще обговорюватиметься його приїзд, всяке може бути. Не можна

кинути й тіні підозри.

Чим далі від'їжджав він від кочів'я, тим більша тривога народжувалась у

ньому. За Айдара.

Як він усе це переповість хлопцеві? Як наважиться сказати йому про смерть

матері, про усі прокляття, що впали на його голову, про те, що він відлучений, чужий родові, гнаний, ізгой?

Лише зараз він збагнув, який насправді юний ще його товариш по мандрах, бо

ж різниця у вікові не мала значення у їхніх спільних дорогах, і лише тепер, лише

ось щойно спало Данилові це на думку, і він зрозумів, що, доки за Айдаром стояв

увесь степ, увесь його численний рід, усе плем'я кипчаків, ціла степова армія, уся

частина цього великого, незнаного йому зовсім і чужого для нього світу, чужого

досі, доки він не зустрівся з цим «чортеням», яке раптом виявилось для нього

близьким і дорогим зараз, Айдар здавався дорослішим, бо відчував себе певно, стояв на чомусь, мав опертя. А зараз?

Незнані ніколи досі почуття охопили Данила. Не довелося йому бачити власних

дітей, зазнав він якихось батьківських почуттів тільки з Раду, хоч той був не так

багато молодший, аби бути його сином. Раду справді став рідним, але був більше

його другом і молодшим братом. А тут. . тут все мішалося. . цей хлопець був

трохи молодший за Раду, і став Данилові і товаришем, і соратником у боях, і. .

майже сином, хоч розділяло їх менше років, ніж це було б справді можливо.

Такого сина Данило мати ще не міг, але. . Так, так, але. .

Зараз він відчув уже відповідальність, незрозумілу, невиправдану ніби нічим, але відповідальність за долю цього юнака, за його майбуття, за його життя.

Так склалося, так вже склалося, що доля його нагадує мою, — думав Данило,

— дивовижно, але втратив він, як і я, і батька, й матір, як і я, гнаний і

переслідуваний своїми і чужими, тільки молодший, тільки ще юний, а все

решта...

Може, то й не випадок, що нас звело так докупи, може, все діється за

якимись дивовижними законами, може, так мало бути, оскільки так є, але

лишити його самого я більше не можу, не хочу і не можу. Все.

Закличу його з собою на Україну, на Січ, на волю.. Це єдине, що лишалося

мені, що вибрав я, а що доля так розпорядилась, то не сам туди діставатимусь, а з

ним разом, і прийме його січове братство, як приймає кожного, хто готовий стати

братом і другом козакам, і житимемо. . Дасть Бог, і Раду врятується колись, і Ми-

хасько, і хтось із моїх хлопців ще! І будемо всі разом! Ми ще житимемо...

Так, але ж не питав я його, не знаю, що відповість мені на це кипчак, не

знаю, що у нього в душі коїться зараз і що буде, коли я переловім йому усе, що довідався від його родичів...

У визначеному місці Данило повернув коня вздовж гори, знайшов

стежку, про яку казав Айдар, і ще за годину був уже на узгір'ї. Озирнувся, аж з-за дерев виїхав верхи Айдар.

Він був блідий, видно було, що зовсім не спав у цю ніч, запалі очі, стислі

вуста.

— Ну що?

— Погано. Мати померла. Тебе прокляли в роду. Туди появитись не

можеш.

Айдар дивився на Данила мовчки, не зронив ні слова, тільки дивився й

дивився, і день перетворювався дедалі щільніше на сутінки, ставав поспіль

темним, попри пекучу спеку і сліпуче сонце довкола. Темінь знову огортала

його, повиваючи сутінковим саваном спогад про домівку, про матір, про

родичів, про все, що лишилося там, на джейляу, куди йому нема вороття.

Ніколи.

Він мовчки скорився Данилові, коли той звелів зійти з коня і сісти у

затінку дерев. Скорився, бо не думав нічого, а той звелів, бо інакше

розмовляти з хлопцем зараз не було як. Треба було бути суворим, треба було

знайти слова, яких просто не існувало в людській мові, аби дістатись зболеної

душі юнака, аби не вбити в ньому життя, аби він почув усе разом — і

жорстоку правду, і реальність втрати, і все, що стояло за отим усім, все, що

стояло зараз вже за ними. І перед ними.

Данило розповів йому все. Все у подробицях, розповів і про Даурена.

Айдар не видобув із себе ні слова, мовчав, незворушний, білий і холодний, як гірський лід.

Поночі, коли Данило не вернувся за ним,, як вони домовились, і Айдар

зрозумів, що з аулу лихі звістки, що йому вороття немає туди, він спустився

• Предыдущая
• 44/49
• Следующая