Шабля і стріла - Покальчук Юрко - Страница 42

• Предыдущая
• 42/49
• Следующая

спроможність повірити, заворожували ці очі, манячи в глибину, як у вир. О

так, він вже знав цей вир, але ні, зараз то було інше, це був вир, у який

можна було вірити, в нього манило зануритися і забутися у своїх страхах і

втомі, у зневірі і втратах.

Раптом-бо виявляється, що несподівано для себе Данило, десь у далекій

Азії, в горах, відчув урешті спокій, якого не знав, може, й ніколи. Спокій, просто спокій, безпеку, віру в чиюсь душу. Більшого за це немає. Є

пристрасть, є шал, є згорання в іншому, є злети і падіння, але спокій — як

глибока вода, як вічна тиша, як певність, що ти ще живеш...

Скільки вони дивилися мовчки один на одного, кожен думав, бачив і жив

своїм, але відчували вони схоже, і кожен розумів, що інший відчуває таке

або дуже схоже на те, що й він, і це давало сміливість, і право, і безпеку

дивитися в очі іншому, не оборонно чи наступально, не настирливо чи

несміло, а легко і просто, як дихати.

В горах було зимно, і спали вони вже, далебі, не так, як колись при втечі

із зіндану, а тулячись один до одного, бо й холод поночі тут був неабиякий, і десь у напівсні кожен, однак, не шукав, собі зручнішого місця, а

навпомацки вкривав іншого, гріючи своїм тілом, готовий мерзнути сам, аби

дати виспатися товаришеві.

Якогось дня, коли вони їхали степом якраз там, де починалися гори, сторожко намагаючись не втрапити на кочів'я чи й просто несподівано на

якихось людей, а минуло вже понад два тижні, Айдар сказав:

— За день чи два на передгір'ях почнуться кочів'я кипчаків, і майже

перше за отим хребтом у долині має бути з нашого аулу.

— Знаєш що? — Данило помовчав трохи, збираючись на думці. — Я поїду

туди сам.

— ІЦо-о? Як же це ти поїдеш туди сам? А...

— Отож! Мене ніхто не знає, ніхто не шукає, ну а в твоєму аулі і поготів.

Тебе ж натомість можуть шукати, навіть і чекати там. Я все розвідаю, а тоді

прищу до тебе. — Він усміхнувся. — Аби лиш не вийшло так, як ти за мною

мав приїхати... Ну, але це ж не військо, не султан і його охоронці, тут же

твоя мати, родичі... Чи не так?

— Так. Але.. — Айдарові перехопило подих. Так, так, він не має права вільно

приїхати до свого аулу, побачити матір, родичів, пін в очах усіх своїх краян

зрадник і скараний на смерть втікач, волоцюга, парія, ізгой, ніхто. . І все ж він

повинен приїхати туди, пін повинен відвідати матір, повинен будь-що поставити

крапку й тут, побачитися з ними, нехай востаннє...

— Отож, що але... І досить... І досить. Розкажеш мені тільки, що і як!

— А якщо там..

— Кажу — досить! Сам розумієш, що краще мені. Все.

Вони заночували на схилі гори, звідки було видно кочів'я Айда-рового аулу. Тут

юнак добре знав місцевість, гори довкола облазив ще хлопчаком і зараз легко

спрямовував шлях, пізнаючи знайомі місця з радістю, зітканою з болем.

Розповів Данилові, як і куди краще їхати, а сам вирішив лишитися тут, бо

будь-де далі його вже помітять. Тут-бо ще місцевість, яка ніби не належить до

їхнього джайляу. Данило зібрався їхати до кочів'я уранці.

Воїни запалили невеличке вогнище, а далеко внизу крізь ніч висвічували

вогники багать, долинав віддалений, ледь чутний шум голосів, собаки гавкали, і

дим здіймався над юртами.

Що переживав Айдар тієї ночі, чи спав він взагалі, Данило не знав, тільки

неспокій хлопця так передався і йому, що й Данило майже не зімкнув очей, хоча

вдавав, що спить. Ніби в напівсні єдиною кошмою, яку вони мали, як звично, вкривав Айдара, а той, в свою чергу, натягав кошму на Данила, коли повертався

уві сні. Але не спав жоден з них, і десь кожен здогадувався, що інший не спить, і

міг заговорити, але знав, що будь-яке слово зараз не до місця, будь-яке слово

порушить непевну і важку, маревну ніч безсоння, вартість якої була для обох

значно вища за будь-які тижні сну, за чудовий, прекрасний, але безбарвний в своїй

незначущості сон, і зараз мучився кожен, оберігаючи божу іскру спільності само-

відречення заради іншого. Так аж до світанку, коли заясніло, і хтось повернувся, утрапивши розплющеними очима у розкритий погляд іншого, і можна було

вставати, але вони ще трохи лежали мовчки, а тоді підвівся Айдар і сказав:

— Треба рушати зараз, аби ти виїхав ніби зі степу. Все пам'ятаєш?

— Так.

Данило поїхав крутосхилом униз, притримуючи коня, потім прогнав його просто

від гори у степ, а далі вже завернув у напряму до кочів'я, яке розташувалося

півколом юрт і всіма входами розкритим на південь. Данило ж заїжджав з

північного сходу, так що його ніхто не повинен був бачити, доки він не з'явиться

вже поблизу кочів'я.

Данило їхав степом серед незглибної тиші, яка панує тільки в степу у спечний

серпень. На горбках тріскали від пекучої спеки

стебла полину, сохнули ковила і молочай, де-не-де біліли солончаки, але то вже

далі, в глиб степу. А ближче до гір, до порослого травами передгір'я, до долини

річки, біля якої розташувався Ай-дарів аул на джайляу, зеленіла висока трава, чимдалі більше і більше росло жінгилу і пирію, ще далі долина переходила в

охоплену блакитно-темним маревом ущелину, міжгір'я. Вже перед самим ко-

чів'ям трапився на шляху Данилові самотній кривий дуб, широкий і кряжистий.

На мить Данило зупинив біля дерева коня і торкнувся дерева рукою, живе було

дерево, переживало всіх — і людей, і події, час минав для нього інакше, по-

своєму, мірявся іншими мірками, не зрозумілими людині.

В аулі вже помітили вершника, дітвора висипала з юрт і дивилась на

подорожнього, що неспішно простував до алу, певний себе, спокійний, зосереджений, — таким він мав бути, так собі поставив, таким і прибув.

Одягнений Данило був, як типовий степовий житель, — тюбетейка і чапан, перехоплений широким шкіряним поясом, зброя при ньому — шабля і кинджал.

Тільки очі світлі та волосся русе, а здалеку — геть тобі казах.

Лише один раз пішли вони з Айдаром на зустріч з людьми — треба було

подбати про одіж для Данила та придбати усяку всячину — мало що згодиться в

дорозі, та ще такій, як у них.

Кілька годин слідкували з гори за одним кочів'ям, а тоді спустились до них.

Розповіли, що втекли від джунгарів з полону і добираються додому. Айдар

назвався іменем брата — Даурен, а Данила й не питали — оросут, зрозуміло.

Виміняли у цьому кочів'ї все, що було їм треба, на позолочений глечик та

жіноче намисто з перлів. І поїхали далі.

А потім завернули знову в гори. Всяке могло ще тут трапитись. Хто зна, де було

військо Касим-султана, хоч казали, що пішло воно в бік Туркестану. Але звідки

відомо, чи не лишив своїх людей Ка-сим-султан шукати Айдара?

Одне слово, зараз Данило під'їхав до аулу одягнутий і при зброї — такий собі

незалежний батир-степовик, хіба що світлоокий.

Під'їхав до центральної юрти в аулі, де вже зібралися люди, виділив на око

серед них старійшину, зліз з коня, привітався.

Запросили його до юрти, запропонували кумису, сиру, баранини. Данило їв, дякуючи за запрошення й їжу, не казав про себе нічого, доки не доїв усього, не

наситився і господарі не побачили, що гість поїв і може спочивати.

Тоді, подякувавши, Данило розповів, що недоля привела його в ці краї, що був

у полоні в Ташкенті, а тоді тікав, та невдало, і потрапив ще й в джунгарську

неволю, і ось вдалося утекти, і простує він у Бухару, а тоді — додому, у свої

краї.Розповідав про свої пригоди в ташкентському полоні детальніше, менше про

джунгарів, але ні слова не казав про Айдара, ні про його родичів.

Вже згодом сказав, що зустрічав одного кипчака з їхнього аулу, сина

Багенбая-батира, на ім'я Айдар.

• Предыдущая
• 42/49
• Следующая