Шабля і стріла - Покальчук Юрко - Страница 4
- Предыдущая
- 4/49
- Следующая
чоловікам найсуворіше заборонялось, навіть рідним. Жінки й дівчатка за
одинадцять років не мали права з'являтися на чоловічій половині, якщо там був
хтось із сторонніх, або ж на вулиці без густої сітки і покривала, що ховали
обличчя і всю постать.
Тому на вулиці у Ташкенті можна було побачити лише чоловіків. Жінка могла
вийти лише з дозволу чоловіка і надзвичай рідко появлялась на вулиці. В таких
випадках бігцем тікала від будь-якого мимохідця, поступаючись йому дорогою і
намагаючись якомога швидше зникнути з його очей.
На свята бранців виводили на базар, і вони могли в супроводі стражників
просити милостиню. В такий спосіб бранці підгодовувались, а наглядачі мали
менше клопотів про їхнє харчування.
Спершу Данила вивели з кількома іншими невільниками на північний ринок
Хаст-Імама, де головним чином торгували худобою й усім, що було пов'язане з
худобою: шкірою, хутром, продуктами харчування. Чимало тут було і ремісників, що обробляли шкіру, псарів, що вигодовували на продаж собак.
Потім бував він і на базарі Галля, де продавались продукти зернового
господарства і торгували з кочівниками.
Найцікавіший був ринок Регістан. Там торгували килимами Індії та
Кашгарії і всіма товарами з різних країн Азії від Китаю до Персії.
Барвисте життя ринків було для невільників лише важким нагадуванням
про безправність, Данило замислювався, що ж робити. Йому, виразно
світлішому за кольором волосся й очей з-поміж інших, і подавали менше.
Якось у вільний час Данило попросив у стражника шматок дерева і ножа.
Стражник куняв у тіні. День був святковий, але охороняти зіндан він мусив, і настрій у нього був поганий. Данило за кілька місяців вже вивчив чимало
слів по-тюрк-ськи і запропонував зробити із дерева забавку. Стражник
завагався було щодо ножа, але, поміркувавши, вирішив, що нічого бранець
заподіяти не зможе невеличким ножем, і поступився.
Це було в Данила ще з дитинства, ще із «тих часів». А скільки років він
не торкався дерева, не шукав у ньому того, що було сховане!
Стражник був вражений обличчям дівчини, яке кяфир викарбував з
деревинки, і дав йому ще поліно. Данило почав вирізати іграшки, деякі
віддавав стражникам, а інші міняв на базарі за їжу.
Кращі часи почалися, коли несподівано помер начальник варти і
призначили нового. То був уже підстаркуватий воїн, далекий родич по лінії
однієї з жінок Юнус-хана — Ісмат-ага. Він був родом із Бухари і не дуже
любив Ташкент, але дістав тут підвищення на службі і мав збудувати собі
будинок. Почувши про оросута, який уміє гарно творити з дерева, він забрав
його на будування свого дому, де було досхочу столярної роботи. Лише раз
позирнув на Данилові іграшки, вирізані з дерева, і наступного дня Данило
працював вже у нього в садибі. Його синові Хаміду виповнилось тринадцять
років, а дочці Зейнеб — п'ятнадцять.
Бувають у житті випадки, коли глянеш в обличчя — і тобі раптом стає
зрозуміло, що то своя людина. І не пояснити цього, не переповісти —
просто ось так зразу: своя людина. А спитай, що таке своя, то й не скажеш
чому.
Так освітила Данилове серце несподівана усмішка малого Хамі-да, коли
він побачив, як вправно оросут вирізає дерев'яні поручні на сходах будинку.
Данило усміхнувся у відповідь, не відаючи, що усміхається вперше за
проклятий рік неволі. А чи багато усміхався і в попередні роки?
Усміхнувся у відповідь, і чомусь стало легше. Вирізав з деревини собаку
і наступного дня подав Хамідові. Той аж засвітився, зрадівши, і вони
заприятелювали, якщо можна назвати приятелюванням розмови сина
начальника варти із невільником-майстром. Не без допомоги Хаміда Данило
менше й менше зазнавав тягощів ув'язнення. Ножа він мав з собою тепер
завжди, маленького, та гострого, згодом і в камеру його перевели кращу — в
невеличку, але окрему. Він був там сам, і малий Хамід почав на свята
приходити до нього в гості, а пізніше Данило почав ходити на роботу до
Ісмат-аги без охоронця, а ще згодом кайдани на нього і поночі вже не
одягали.
Ось так воно йшло, Ісмат-ага був непоганий чоловік, добродушний, не
надто заможний, але з достатком. Двох старших дружин разом із дітьми він
лишив у Бухарі, де в нього була чималенька садиба (то вже розповідав
Хамід), а в Ташкент забрав із собою тільки молодших двох дітей — Хаміда і
Зейнеб. їхня мати Хабіба захворіла на жовту лихоманку і померла два роки
тому. Ісмат-ага дуже тужив за нею і ще й досі не взяв собі нової жінки, чого
дуже боялися діти Хабіба, хоч то було неминуче.
— Як тоді буде, не знаю, — жалівся Данилові Хамід. — Зейнеб так вже
старається догодити батькові, так усе робить для нього і вдома, і на кухні, та
ще ж і служниця є... Одне слово, нам добре так. Я знаю, батько жаліє нас, але... І я, і Зейнеб розуміємо, що без матері ми маємо лише батька. А в нього
є й інші діти, а як буде нова жінка, то, певно, будуть ще діти. І чи ми будемо
йому так вже потрібні? Зейнеб забере хтось заміж, та й усе. А я?..
У Хаміда наверталися сльози на очі при таких розмовах, і Данило
намагався втішити хлопчака, якось розрадити його. Та що було радити, коли
у цьому мусульманському світі він, українець, лише ось-ось оговтувався, шукаючи для себе хоч рятівний камінчик у бистрині життя. Цим камінчиком
зараз для нього був Хамід, його широка усмішка, що відкривала ряд
сліпучо-білих зубів, його кругла, наголо обстрижена голова у чорній
тюбетейці з білим узором, його широке, вилицювате обличчя і променисті
очі, тепло, яке вилучало усе те, що складало його.
Раз по раз вибігала у двір і Зейнеб, коли нікого не було із сторонніх, крім
Хаміда й Данила, її обличчя завжди було закрите паранджею, тільки очі
світили часом на Данила так само променисто і чисто, як і Хамідові, і з
кількох слів, якими він перекинувся із Зейнеб, ставало йому зрозумілим, скільки Хамід розповідає сестрі про їхні розмови. Видно було, що Зейнеб
знає усе і виразно симпатизує Данилові.
Тонкий дівочий стан, гнучка постать, м'які, нечутні кроки, граційні
порухи тіла — усе лишалось в уяві Данила, коли вона, швиденько
промайнувши двором, щезала в глибині будинку на жіночій половині. їй
ішов шістнадцятий рік.
Найдивнішим було те, що до Данила несподівано якось прив'язався й
сам Ісмат-ага. Не можна було б сказати, чому і через що. Тільки старому
подобались роботи Данила, а українець старався вже на совість, як колись у
панському дворі у пана Голембовського (е ні, про те він згадувати зараз не
хотів, не міг, то було те, чого вже не було). Данило старався, і старий бачив
це. Врешті Данила якогось разу лишили ночувати у дворі Ісмат-аги, потім
ще раз, а згодом він став просто жити тут постійно, виконуючи
найрізноманітнішу роботу по господарству, коли головні дерев'яні роботи
було закінчено і будинок, по суті, вже добудували. Данило, однак, і далі
різав із дерева звірів і людей, вежі і палаци, дерева і квіти. Хамідові спало на
думку якось занести все це на базар. Він виторгував чимало грошей за ті
забавки і віддав Данилові. Здавалось би, нащо були
йому гроші? Однак він потроху надбав собі дещо. Передовсім кілька ножів для
вирізування з дерева. Кривий хівинський ніж з кістяною руківкою з козячого рогу, перський кинджал з тонким лезом дамаської сталі і різьбленим руків'ям із
іргаєвого дерева, кипчацький жекауз, кинджал із шкіряними піхвами, з широким
лезом і ще інші маленькі ножики. То все лежало в певному місці у дворі на дерев'я-
ній веранді, де зараз улітку спав Данило і де часом засиджувався біля нього до
- Предыдущая
- 4/49
- Следующая