Тарзан, годованець великих мавп - Берроуз Эдгар Райс - Страница 50

• Предыдущая
• 50/56
• Следующая

Несподівано він учув запах Нуми, бо пересувався проти вітру, а дещо згодом його гострий слух уловив знайомий звук м’яких лап та тертя великого, вкритого хутром тіла об кущі.

Тарзан перескакував з гілки на гілку над звіром, який нічого не підозрював, і нечутно вистежував його, аж поки опинився над невеликою, затопленою місячним світлом галявиною.

Тут зашморг оповив і стиснув жовтаву горлянку, і подібно до того, як він це робив сотні разів. Тарзан прив’язав мотузок до міцної гілляки, зістрибнув додолу, до кігтів, які рвали повітря у спробах звільнитися, скочив на могутню спину звіра і кілька разів увігнав гостре лезо в люте серце.

Він поставив ногу на тіло Нуми і на повен голос проревів страшний переможний клич свого дикого племені.

Хвилину він вагався від суперечливих почуттів: дружби до д’Арно та сильного потягу до свободи рідних джунглів. Врешті-решт образ прекрасного обличчя та спогади про палкі поцілунки потьмарили картину його минулого життя, яка щойно починала вимальовуватися.

Тарзан кинув ще тепле тіло Нуми собі на плечі й знову видерся на дерево.

Люди на веранді сиділи впродовж години, майже не розмовляючи.

Вони без успіху намагалися зав’язати розмову на різні теми, але щоразу одна й та сама невідступна думка, що снувала у кожного в голові, змушувала їх замовкати.

— На Бога! — врешті мовив той. хто бився об заклад. — Я не можу більше цього зносити! Я піду в джунглі зі своєю скорострільною гвинтівкою і приведу цього навіженого назад!

— Я піду з вами, — сказав інший.

— І я! І я! І я! — вигукнула решта.

Вони квапливо розійшлися по своїх кімнатах з таким відчуттям, наче ці слова зруйнували чари якоїсь жахливої маячні, і згодом уся компанія, добре озброєна, рушила до джунглів.

— Господи! А це що? — несподівано вигукнув один з них, англієць, коли несподівано до них долинув дикий крик Тарзана.

— Я одного разу чув це. — сказав інший, бельгієць, — коли був у країні горил! Мої носії сказали мені, що це крик мавпи-самця. який переміг у бою!

Д’Арно, згадавши розповіді Клейтона про страхітливе ревіння, яким Тарзан сповіщав про свої перемоги, усміхнувся, всупереч жахові, який охопив його на думку, що цей звірячий крик вийшов з людського горла, з вуст його друга.

Вони зупинилися на околиці джунглів і, коли стали вирішувати, як їм краще розподілити свої сили, несподівано поруч з ними пролунав неголосний сміх, а коли озирнулися, то побачили постать велетня, що наближався до них із тілом лева на широких плечах.

Навіть д’Арно був уражений: здавалося неймовірним, щоб людина, озброєна такою жалюгідною зброєю, могла так швидко вбити лева або без сторонньої допомоги пронести його величезну тушу крізь переплетіння заростей!

Вони оточили Тарзана, засипали його запитаннями, але він лише Сміявся у відповідь і заперечував геройство свого вчинку.

Тарзанові здавалося, що це однаково, що хвалити за геройство різника, який забив корову; він так звик убивати звірів для їжі і самозахисту, що аніскільки не міг вважати свій вчинок за геройський. Але в очах цих людей, які не звикли полювати на велику дичину, він був героєм.

Негадано він здобув собі десять тисяч франків, бо д’Арно переконав його взяти ці гроші.

Це було надзвичайно важливо для Тарзана. Він починав розуміти, яка сила міститься в маленьких клаптиках паперу та шматочках металу, що постійно переходили з рук до рук, коли людські Істоти їздили, або їли. або спали, або одягались, або пили, або працювали, або бавились, або ховалися від дощу, холоду чи сонця.

Для Тарзана стало очевидним, що без грошей людина помре. Щоправда, д’Арно запропонував йому не перейматися цим, бо в нього було грошей більше ніж достатньо для обох; але Тарзан довідався також і про те, що люди дивляться зверхньо на того, хто приймає гроші, не даючи натомість нічого рівноцінного.

Невдовзі після епізоду з левом д’Арно зафрахтував старий вітрильник для каботажного рейсу до закритої Тарзанової бухти.

Обидва вони відчули себе щасливими того ранку, коли маленьке суденце підняло якір і вийшло в море.

Перехід здійснився вдало, і на ранок, після того як вони стали на якір навпроти хатини, Тарзан, який знову набув свого лісового вигляду та озброєний лопатою, сам вирушив до амфітеатру мавп, де було закопано скарб.

Він повернувся надвечір наступного дня, несучи важку скриню на плечі, і при сході сонця маленьке судно вийшло з бухти і рушило у зворотний шлях.

Три тижні по тому Тарзан та д’Арно були пасажирами французького пароплава, який ішов до Марселя; вони пробули кілька днів у цьому місті, а потім д’Арно повіз Тарзана до Парижа.

Тарзан квапився в Америку, але д’Арно наполіг на тому, щоб він супроводжував його до Парижа, і нізащо не хотів пояснити йому, на чому він ґрунтує своє прохання.

Насамперед д’Арно після приїзду хотів відвідати поважного урядовця з департаменту поліції, свого давнього приятеля, і запросив Тарзана з собою.

Д’Арно спритно повів розмову таким чином, що урядовець став пояснювати зацікавленому Тарзанові сучасні засоби, які вживають для викриття злочинів.

Найбільше зацікавила Тарзана увага, яку приділяла ця захоплива наука вивченню відбитків пальців.

— Але який сенс у цих відбитках, — спитав Тарзан, — якщо кількома роками пізніше лінії цілковито переміняться завдяки відмиранню старої тканини і наростанню нової?

— Лінії ніколи не змінюються! — заперечив урядовець. — З дитинства до старості відбитки пальців людини міняються хіба що за розміром, якщо нема поранень, які можуть спотворити петлі та вигини. Але якщо було знято відбитки всіх пальців обох рук. особа повинна втратити їх усі. щоб її не впізнали.

— Це дивовижно! — вигукнув д’Арно. — Цікаво подивитися на лінії моїх пальців!

— Це легко побачити. — відповів поліційний урядовець, і на його дзвінок з’явився службовець, якому він дав кілька доручень.

Той вийшов з кімнати і через деякий час повернувся з маленькою дерев’яною скринькою, яку поставив на стіл свого начальника.

— Ось, — сказав урядовець. — зараз ви отримаєте відбитки своїх пальців.

Він дістав із скриньки скляну пластинку, тюбик густої фарби, гумовий валик та кілька білісіньких карток.

Він витиснув краплину фарби на скло, розкачав її гумовим валиком так, що всю поверхню вкрив тоненький рівномірний шар фарби.

— Поставте чотири пальці вашої руки на скло, ось так! — сказав він д’Арно. — Тепер великий палець! Тепер поставте їх так само на цю картку сюди, ні. трішечки праворуч! Потрібно залишити місце для пальців лівої руки. Ось так! Тепер те саме для лівої руки!

— Ходіть-но сюди, Тарзане! — вигукнув д’Арно. — Подивимося, як виглядають ваші петлі!

Тарзан охоче згодився і засипав урядовця запитаннями, доки той виконував усю процедуру.

— Чи вказують відбитки пальців на расові особливості? — питав він. — Чи могли б ви, наприклад, визначити за самими лише відбитками, що особа належить до чорної або кавказької раси?

— Я не думаю, — відповів урядовець, — хоча дехто стверджує, буцімто в негра лінії менш складні.

— А чи можна відрізнити відбитки мавпи від відбитків людини?

— Либонь, так, бо мавпячі будуть простіші за відбитки вищого організму!

— Чи може суміш мавпи з людиною виявити особливості обох батьків? — питав далі Тарзан.

— Гадаю, що так, — відповів урядовець, — але наука ще недостатньо розвинута, щоб дати докладну відповідь на таке питання. Я особисто можу довіряти їй лише в межах розпізнавання окремих людей. Тут вона достеменна. Найімовірніше, що в цілому світі не знайдеться двох людей з однаковими лініями на всіх пальцях. Можна вважати, що жоден відбиток людського пальця не може збігатися з відбитком інших, окрім як із того самого пальця!

— Чи таке порівняння потребує багато часу або праці? — спитав д’Арно.

• Предыдущая
• 50/56
• Следующая