Тарзан, годованець великих мавп - Берроуз Эдгар Райс - Страница 2

• Предыдущая
• 2/56
• Следующая

_{Помер письменник 18 березня 1950 року, і його поховано під високим деревом неподалік від того місця, де колись була головна штаб-квартира його Тарзана у Лос-Анджелесі.}

_{Тарзан на десятиліття обезсмертив ім’я Берроуза. Можна сміливо сказати, що романи про Тарзана — надбання світової культури, її невід’ємна частина, і врешті настала пора й українському читачеві познайомитися з ними.}

_{Юрій Покальчук}

Я почув цю історію від чоловіка, що зовсім не збирався переказувати її ані мені, ані будь-кому іншому. Певно, то давнє вино розв’язало язика моєму гостеві, а вже моя недовіра та кепкування упродовж наступних днів спонукали його довести свою незвичайну розповідь до кінця.

Коли балакун утямив, що він мені розповів, і переконався, що я все одно йому не вірю, наївне марнославство та хміль доброго вина погнали його відкопати поміж запилених рукописів та сухих офіційних рапортів Британського міністерства колоній докази дивовижних подробиць його неймовірної розповіді.

Не бувши очевидцем зображуваних подій, я не стверджую, ніби все це правда, але вже те, що, переказуючи її, я використав вигадані імена для головних героїв, цілком достатньо свідчить про мою щиру переконаність: таке дійсно могло трапитися.

Пожовклі, перетлілі сторінки щоденника давно померлої людини та рапорти Міністерства колоній дають поважну підставу вірити словам мого балакучого гостя, тож я переказую вам цю історію в тому вигляді, у якому прискіпливо відновив її за цими різнорідними джерелами.

Але якщо все ж вона видасться вам неймовірною, то принаймні погодьтеся зі мною, що вона своєрідна і неповторна, дивовижна й цікава.

З рапортів Міністерства колоній і з небіжчикового щоденника я довідався, що один молодий англійський пан, якого умовно назвемо Джон Клейтон, лорд Грейсток, був посланий у Британську Західну Африку із надзвичайно делікатним дорученням: розслідувати зловживання в місцевій англійській колонії. Йшлося про вербування тубільного населення в солдати для колоніальних військ дружньої європейської держави. Але завербованих тубільців натомість використовували тільки для примусового збирання каучуку й слонової кістки серед диких племен за течією рік Конго та Арувімі.

Тубільці британської колонії скаржилися, буцім їхню молодь спокушали на виїзд щедрими обіцянками, але рідко хто хоч колись повертався до своїх родин.

Англійці, що жили в Африці, висловлювалися ще гостріше: вони доповідали, ніби чорношкірі бідолахи потрапляють у справжнє рабство, а коли минає термін їхньої служби згідно з угодою, білі начальники, користуючись із невігластва негрів, утовкмачують їм, начебто вони повинні служити ще довгі роки.

Отже, Міністерство колоній призначило Джона Клейтона на нову посаду в Британській Західній Африці; секретні інструкції, які той отримав, вимагали докладно розслідувати несумлінне ставлення офіцерів дружньої європейської держави до чорношкірих британських підданих. Мета його призначення туди, власне, не має особливої ваги для цієї оповіді, але сталося так, що він не лише не провів жодного слідства, але навіть ніколи не дістався до місця свого призначення.

Клейтон був тим типом англійця, якого хочеться бачити у найшляхетніших і найвищих історичних здобутках, наслідках тисяч звитяжних битв, — міцним чоловіком, сповненим життєвої снаги у всіх її проявах: розумовому, моральному та фізичному.

Зросту він був вище середнього, сіроокий, з різкими, але правильними рисами обличчя, виглядав здоровим, дужим, підтягненим, чому вочевидь сприяли роки військової муштри.

Політичне честолюбство спонукало його домагатися переведення з армії в Міністерство колоній, і ось ми бачимо його ще замолоду, а вже з делікатним і дуже важливим дорученням.

Отримавши це призначення, він відчув і радість, і занепокоєння. З одного боку — він дістав цілком заслужену винагороду за сумлінну й корисну працю, а це ж щабель до значніших та відповідальніших постів; але з іншого боку — він заледве три місяці тому одружився із шляхетною Алісою Рузерфорд і думка про необхідність везти тендітну молоду жінку в небезпечні хащі тропічної Африки вельми непокоїла його.

Заради неї Клейтон уже ладен був відмовитись від призначення, але дружина не погодилась. Навпаки, вона наполягала на тому, щоб чоловік прийняв призначення і неодмінно взяв її з собою.

Були ще матері, й брати, і сестри, і тітки, й кузини, які висловлювали різні думки з цього приводу, але про те, що саме вони настійно радили молодій парі, історія не повідомляє.

Ми знаємо лише, що одного чудового травневого ранку 1888 року Джон Клейтон, лорд Грейсток, та леді Аліса відпливли з Дувра до Африки.

За місяць вони прибули до Фрітауна, де винайняли невеликий вітрильник “Фувалда”, який повинен був приставити молоде подружжя до кінцевого пункту їхньої мандрівки.

Відтоді про лорда Грейстока та леді Алісу й слух пропав.

Через два місяці по тому, як “Фувалда” підняла якір і вийшла з Фрітаунського порту, до десятка британських військових кораблів переміряли Південну Атлантику вздовж і впоперек у пошуках слідів їхніх або хоч їхнього вітрильника. Поблизу острова Святої Єлени невдовзі знайдено уламки, які переконали всіх у тому, що “Фувалда” пішла на дно разом з усіма пасажирами. Пошуки припинилися, щойно почавшись, але надія ще багато років жила у скорботних серцях родичів молодого подружжя.

“Фувалда” була невеликим вітрильником водомісткістю у сто тонн, типовим для каботажного флоту далекої Південної Атлантики. Екіпажі таких суден нерідко складаються із різноплемінних зарізяк і волоцюг, які повтікали від судочинства.

“Фувалда” не була винятком із загального правила. Офіцери були на ній тупим бидлом, що ненавиділи команду, тож матроси відповідали їм тими самими почуттями. Капітан добре знав свою справу, але поводження його з підлеглими було вкрай грубе. Він знав чи то принаймні вмів застосовувати лише два засоби порозуміння з ними: кийка і револьвера. Але ж навряд чи та наволоч, яку він набрав собі в команду, могла зрозуміти щось інше.

Вже наступного ранку по відплиттю із Фрітауна на “Фувалді” Джон Клейтон та його молода дружина стали свідками таких сцен, які вони раніше бачили хіба що на обкладинках морських повістей. І вранці ж була викута перша ланка того ланцюга обставин, який закінчувався життям ще не народженого тоді героя його роману, життям, подібного до якого не знайти в історії людства.

Двоє матросів драїли палубу “Фувалди”, перший помічник стояв на містку, а капітан розмовляв з Джоном Клейтоном та леді Алісою.

Матроси працювали, задкуючи до маленької групи, яка теж не бачила їх. Вони підступали дедалі ближче, і зрештою один із них опинився за капітановою спиною. Ще б мить — і він пройшов би повз них, а ця дивна історія не була б написана.

Але саме цієї миті капітан, попрощавшись із подружжям Грейстоків, крутнувсь і наштовхнувся на матроса. Він утратив рівновагу й гепнувся на палубу, перекинувши на себе відро з брудною водою.

Одну мить сцена здавалася кумедною — але тільки одну мить. Із зливою лютої лайки, з обличчям, червоним від обурення і нестями, капітан зірвався на ноги й одним страшним ударом звалив матроса на палубу.

Матрос був невисокий на зріст і старий, що лиш відтіняло нелюдяність капітанового вчинку. Інший матрос, навпаки, був і не старий, і не малого зросту, а такий собі ведмідь-чоловік: його чорні вуса були хвацько підкручені Й товста, мов у бика, шия міцно стриміла між кремезними плечима.

Коли здоровань побачив, що товариш упав, він пригнувся і з глухим гарчанням кинувся на капітана, зваливши його на коліна одним могутнім ударом.

• Предыдущая
• 2/56
• Следующая