Ангели по десять шилінгів - Аддамс Петтер - Страница 2

• Предыдущая
• 2/28
• Следующая

Було тільки одне «але». Чед і досі не мав навіть найменшого уявлення про те, як виглядатиме його книжка гумору та страхіть. Він довго розмірковував і розробляв різні варіанти, як саме між убивствами та сексом розмістити сонячних «зайчиків», що пригладжували б і те й те.

Повернення місіс Порджес вивело його із задуми. Стару пані не можна було впізнати. Незважаючи на холодну погоду, вона вдяглася в строкате літне плаття. Ще Чед помітив, що бігуді з її волосся щезли, а ніс був напудрений. На таці, котру вона принесла, стояли чайник, необхідний посуд і пляшка шотландського віскі.

Коли Чед підвів голову й прислухався, йому здалося, що згори долинають чиїсь кроки та постукування палиці, — місіс Порджес, ніби дівчинка, кокетливо усміхаючись, запитала, чи не чув він до її приходу цих дивних звуків.

Чед ствердно кивнув головою:

— Я гадав, що це ви.

Місіс Порджес аж образилася.

— Ви що ж, гадаєте, що мені потрібна палиця? Я ще молода і можу цілком обійтися без неї.

— Хто ж тоді там весь час ходить? — здивовано спитав Чед. — Адже в цьому будинку, окрім вас, ніхто не живе.

— В тім-то й річ! У всіх горішніх кімнатах стелі так протікають, начебто в Касл-Хоумі взагалі немає даху. Там, не накрившись парасолькою, і спати не ляжеш.

— Але ж там весь час хтось ходить, ви ж самі чуєте. Хто б це?

— Якби я була забобонною, відповіла б, що то привид. Склянку віскі? — Місіс Порджес налила собі й пізньому гостеві й швидко перехилила свою чарку. — Але оскільки я далека від усяких забобонів, а тільки, як кажуть, поетична натура, то запевняю вас, що вештатися там може лише стара.

— Яка стара? — звів брови Чед.

Місіс Порджес відповіла йому щирим здивуванням.

— Хіба ви не знаєте, що місіс Шеклі, — вона показала на картину над каміном, — два місяці тому була знайдена мертвою в своєму ліжку, і наш лікар, наш старий добряк Морріс, довго не наважувався видавати свідоцтво про смерть. — Коли Чед здивовано глянув на стару пані, вона, зовсім не соромлячись свого грайливого настрою, провадила далі: — Хоч я й прожила з нею, як компаньйонка, майже десять років… Компаньйонка! Непогано звучить, чи не так?.. Але насправді я була ким завгодно: покоївкою, кухаркою, економкою, тільки не компаньйонкою… Так ось, незважаючи на те, що ми прожили з нею разом майже десять років, я рада, що вона, врешті-решт, опинилася на тому світі. Я взагалі людина не вередлива й легко вживаюся з усіма живими істотами, крім клятих пацюків, але про стару Шеклі можу сказати лише-одне: огидна була особа! Тьху! Отож і не дивно, що навіть під хрестом вона не може заспокоїтися, а вічно вештається тут, по будинку, навіть тоді, коли у неї немає для того жодних інших причин, окрім як налякати втомлену людину, що потребує нічного спочинку.

Чед обережно зиркнув на місіс Порджес і спробував визначити, чи не глузує вона з нього. А може, життя в порожньому будинку затьмарило її жвавий і допитливий розум?

— Я здогадуюся, про що ви зараз думаєте, — місіс Порджес блиснула своїми сліпучо-білими зубами. — Але ви можете відкинути щонайменші сумніви. Правда, я читаю, і з задоволенням, про воєнні страхіття, однак не вірю в них. І якщо я й кажу, що там, нагорі, блукає отруйна гадюка Шеклі зі своєю гирлигою, то так воно і є. І нічого спільного з привидами в прямому розумінні слова не має.

Чому саме, вона, на жаль, не пояснила. Певно, дух мертвої господині, що витає по будинку, був для неї таким же звичайним фактом, як завивання вітру у віконницях. Проте її слова не переконали Чеда. Коли вгорі знову почулося чалапання й постукування палиці, він схопився з крісла, вибіг по широких дубових сходах на другий поверх, відчинив одні за одними двері в усі кімнати, що були над холом, але не знайшов там жодної живої душі. Коли повернувся, місіс Порджес зустріла його співчутливою усмішкою.

— Я ж вам казала, що це чудовисько не звичайний привид, — зауважила вона з нотками тріумфу в голосі. — І якщо ви залишитесь в Касл-Хоумі на якийсь час, то матимете ще достатньо причин для здивування, хоч, власне, ні з чого в світі дивуватися не варто.

— Які ж це причини? — зацікавився Чед.

— Та, відверто кажучи, нічого особливого. Час од часу, наприклад, в будинку зникають стільці. Якось, увійшовши до їдальні, я раптом виявила, що зник буфет разом з усім сервізом, а позавчора хтось розпанахав живіт ведмедю. Тоді навіть мені стало моторошно. Якщо двері й вікна відчиняються й зачиняються самі по собі, мене це, зрозуміло, розлючує, бо в будинку й так протягів достобіса, але я до цього вже звикла. А от розпанахати живота нещасному ведмедю — це занадто підло. Правда, стара завжди була такою. Якщо їй випадала нагода помордувати людину чи іншу живу істоту, створену богом, вона не шкодувала сил.

Чед мовчки вислухав усе, про що повідала йому стара пані, а та взяла чайник, налила знову повну склянку й запитала дружнім тоном:

— Скажіть, ви приїхали відпочивати чи попрацювати тут?

Чед так замислився над усім почутим, що забув вийняти трубку з рота.

— Так, я хотів би попрацювати, хотів би написати книжку про…

— Ось як! Розумію, розумію! — піднесено вигукнула місіс Порджес. — Ви хочете написати книжку про Крайстчерч, його жителів, про цю злюку Шеклі, котра завше обплутувала людей своїм павутинням і лише господь знає, що вона утне після смерті. Прекрасна ідея! Можу хоч зараз побитися об заклад, що ваша книжка прогримить на всю Англію. Бо іншого такого містечка, як наш Крайстчерч, ви не знайдете на всьому шотландському узбережжі, а іншої такої особи, як стара Шеклі, — в усьому світі. Хай господь бог покарає її за гріхи! Всі боялися цієї відьми і разом з тим підсипалися до неї. Звичайно, там є якась таємниця, але я так і не змогла розгадати її.

Тільки-но великий годинник біля стіни пробив одинадцяту, Чед підвівся і попрохав місіс Порджес провести його до кімнати, де він міг би переночувати.

Та взяла свічку й пішла попереду, показуючи дорогу.

— Світло вимкнули, сер, бо містер Хаббард вважає, що витрати на електроенергію завеликі, і відмовився їх оплачувати, — заявила вона. — Але якщо вам потрібне світло, завтра ви домовитеся з ним. Тоді вам більше не доведеться боятися власної тіні.

У низенькій спальні повітря було тяжким і задушним. Тут були широке ліжко, груба темна дубова шафа, етажерка біля вікна, на якій стояло шість порцелянових ангелів; вони, ніби зумисне, виставили оголені ніжки і, здавалося, соромилися свого недоладного вигляду.

Поки Чед оглядав кімнату, місіс Порджес стелила йому постіль.

— Те, що ця погань Шеклі спустила дух на такій чудовій пуховій перині, я вважаю зовсім несправедливим, але тепер про це пізно говорити, — зауважила вона, збиваючи перину. — Я гадаю, ви не забобонні, сер, і одну ніч зможете спокійно переспати тут. Завтра я приготую вам затишну кімнату в південній частині будинку.

Побажавши йому доброї ночі, вона пішла. Чед чув ще, як скрипіли під ногами широкі сходинки, потім все стихло. Він ліг і одразу ж заснув.

Серед ночі Чед прокинувся від якогось шарудіння. Хтось уже встиг відчинити віконниці — по блідо-сірому небу, ледь освітленому місяцем, пливли шматки грозових хмар. На тлі вікна вирізнялася чорна фігура якоїсь людини, і Чед помітив, що в її руці блиснуло лезо бритви.

Чед хотів зістрибнути з ліжка, але вигляд бритви паралізував не лише його язик, а й усе тіло. «Я, напевне, сплю, і все це мені ввижається, — промайнуло в його голові. — Чортове віскі! Знову я переборщив!»

Нарешті, переборовши себе, він трохи піднявся на ліжку і пробасив:

— Стояти на місці! Інакше буду стріляти!

Чорна фігура зреагувала саме так, як того чекав Чед. Секунду вона вагалася, потім химерно муркнула, кинулася до вікна й щезла. Чед клацнув запальничкою і засвітив свічку на нічному столику. Потім зіскочив з ліжка, підійшов до вікна і виглянув надвір. Вікно було приблизно на висоті трьох метрів од землі і виходило на лужок. Чед побачив кілька кущів і стіну, яка відділяла Касл-Хоум від сусідньої ділянки. Та ніде жодної живої душі.

• Предыдущая
• 2/28
• Следующая