Егоїст - Гримич Марина - Страница 7

• Предыдущая
• 7/52
• Следующая

Ноги привели його сюди знову. На Андріївський узвіз. І знову його охопив страх. Страх від того, що зараз ним знову заволодіє розчарування. Щоразу, коли він опинявся тут, магія дитинства зникала. Георгій не міг спокійно дивитися на ляльковий театр, на який перетворився його узвіз. Ось і тепер йому було гірко. В нього забрали його дитинство. Він подумав, що сільським дітям, які переїхали в місто, не так тяжко у їхній ностальгії за дитинством. Вони знають, що десь далеко є їхня старенька хатка, стежки дитинства, до яких вони можуть повернутися. А повертаючись туди, походивши день-другий по ностальгічних місцях, збивши оскому, вони знову ставали нормальними дорослими.

З дітьми старого Києва — справа інакша. Вони — загублені в часі і просторі. Вони — немов ті, яких блуд водить по якомусь лісовому лабіринту і не виводить на узлісся. Вони шукають на місцях новобудов, реконструйованих районів сліди свого дитинства і не знаходять. І хворіють від цього. І жадібно чекають на сни, де бачать у подробицях кожну сходинку, кожну лавочку, кожну схованку, кожне вікно...

Георгій підійшов до свого будинку. Колись цей будинок належав їхньому прадіду професору Квітці. Однак революційні події залишили давньому українському роду лише дві кімнати на останньому поверсі, щоправда, з кухнею і деякими вигодами. У тій квартирі і минуло його дитинство.

Коли сім'я Георгія переїхала на нову квартиру, їхнє помешкання на четвертому поверсі було окуповане сім'єю п'яниць. Це довго заважало жити Георгію. Неначе хтось нищив ауру його дитячої і сімейної енергетики. Мама після того небажаного для неї переїзду довго хворіла, та так і не видужала.

Тепер Георгій підняв очі на свої вікна: ті подавали усі ознаки євроремонту. Йому защеміло на душі. Стало ще гірше, ніж від завішених ковдрами вікон.

Він вирішив зайти в гості до Надії Миколаївни, що жила на першому поверсі, аби дізнатися про нових мешканців. Колись Надія Миколаївна була окрасою їхнього провулку — вона цілими днями лежала своїм пишним бюстом на підвіконні, і спостерігала за всім, що відбувалося довкола. Вона завжди була в курсі всіх новин і пліток. Сьогодні її у вікні не було. Шкода. Георгій подзвонив у двері. Надія Миколаївна відкрила. «Господи! Що час робить з людиною! Невже і на мене таке чекає?»

— Добрий день, Надіє Миколаївно!

— Добрий день! Хто ви?

— Надіє Миколаївно!, Я — Георгій з четвертого поверху. Пам'ятаєте?

Вона посміхалася, однак не пізнавала його.

— Пам'ятаєте Ліну з четвертого поверху?.. Вона лишала мене хлопчиком у вас, коли я хворів?..

Надія Миколаївна щасливо кліпала очима, проте нічого не могла згадати.

— Пам'ятаєте, вона врятувала вашого кота?

— А-а, Ліна, Ліночка... — ніжно промовила вона. — А ви хто?

Георгій поцілував їй руку і пішов геть.

— Хто ви? Хто ви? — чулося йому вслід розпачливе. Він прискорив ходу і ганебно втік. У вухах звучало розпачливе «Хто ви? Хто ви?»

Георгій біг по узвозу вниз, намагаючись не дивитися на спотворені ремонтом будинки.

Почуття ностальгії не полишало його, а навпаки, навалювалося лавиною. Хотілося зробити щось таке, що робив у далекому дитинстві.

І він зробив це. Став у чергу. Дуже смішно було збоку спостерігати за непересічним чоловіком серед пенсіонерів у черзі до рундучка, де хліб продавався на 10 копійок дешевше, ніж у сусідньому магазині. Це відчуття неадекватності своєї появи на цьому місці для малоймущих не давало йому зосередитися на своїх спогадах дитинства.

Колись, іще за радянських часів, він ненавидів черги, коли йому, малому хлопчикові, доводилося вистоювати в гастрономах, пунктах склотари, хімчистках найцінніші години свого юного життя. Зараз він слухняно стояв у черзі, намагаючись нагадати собі далекі ностальгічні відчуття дитинства. Згадував і не міг згадати. Він не міг ьагадати собі того специфічного нервування, роздратованого споглядання кожного руху продавця і прискіпливого ставлення до повільних покупців, які не встигли завчасно підготувати пляшки з-під кефіру або вийняти гаманець із сумки, адже це все уповільнювало рух і без того повільної черги. Ностальгійний ефект не вдавався.

Несподівано він почув за собою тихе і роздратоване: «Швидше, швидше!» Георгій озирнувся. За ним стояв хлопчина і нервово переступав з ноги на ногу, і при цьому бурмотів щось собі під носа. Йому було років десять, він мав смагляве вилицювате обличчя, маленькі розкосі очі, і був явно домашнім: ідеально випрасувані штани і сорочка, поверх них — вовняна кофтина, що застібалася на ґудзики, акуратна стрижка, чисті нігті. Йому, очевидно, так нетерпілося швидше змитися, щоб пограти з хлопчаками в футбол.

Георгій посміхнувся. Колись і він був таким. Поспішав жити.

Він і досі поспішає. Поспішає, щоб усюди встигнути. Заради успіху. Власне, якого успіху? Георгій пішов до машини, роздумуючи над тим, що людина за життя кардинально міняється кілька разів. Він уже не вірив, що колись був напівголодним гарячим пацаном, який шастав у бур'янах пустирів і бився до крові за честь двору.

Несподівано позаду почулося дитяче:

— Дчдю, дядю!

Георгій озирнувся. Хлопчина біг до нього, тримаючи у руках товстий гаманець.

— Ви залишили на прилавку! — захекався він. Георгій побілів. Там була велика сума грошей і кілька

кредиток. Він відкрив гаманець. Слава Богу, все на місці. Хлопчик рвонув геть, але Георгій схопив його за рукав:

— Постривай! Я хочу тобі віддячити! Поїхали зі мною! Перше, що спало Георгієві на думку — повезти хлопчиська у великий магазин і купити все, чого той забажає.

Однак хлопчик перелякано випручав руку і намірився утекти. Георгій здогадався, що малий просто злякався. Сучасні діти вже в такому віці добре знають про дорослих дядів-збоченців.

— Ну добре, добре! — примирливо сказав Георгій. — Не хочеш у машину — не треба. — Він гарячково озирався довкола і, побачивши відому будову з червоним дашком, зрадів. — Ходімо в «Макдональдс»!

Хлопчик зупинився у непевності.

— Я тобі не зроблю нічого поганого! Просто хочу віддячити тобі!

Той усе ще вагався.

Георгій поклав руку йому на плече і повів. Відчуття руки на плечі хлопчика пробудило в нього дивні відчуття. Адже він міг мати такого сина...

Вони сиділи один навпроти одного, і Георгій роздивлявся хлопчика уважніше. Він побачив, що вовняна кофтина була акуратно заштопана на ліктях і оверлочена на прорізах для ґудзиків. Комірець сорочки був явно вручну перелицьований. Йому защеміло. Георгій мав у дитинстві точнісінько такий джемпер, який мама вечорами йому штопала. І комірці сорочок перелицьовувала.

— Ну що ж. Давай знайомитися. Як тебе звати? — почав він.

— Георгій, — утупивши очі в чісбурґер, промовив той. Георгій здригнувся. Він не чекав почути власне ім'я. Тим паче зараз. Тим паче від цього хлопчиська, який чимось так нагадував його самого багато років тому.

Він хотів був розпитати про його життя, однак усвідомив, що абсолютно не вміє розмовляти з дітьми. Він не знав, як правильно сформулювати питання, щоб це звучало не як бюрокартичний допит, а розмова двох чоловіків різного віку.

Поки Георгій-старший підбирав слова, Георгій-менший почав загортати половину чісбурґера в папірець.

Чоловіка це шокувало. Він не міг вичавити з себе ні звуку. Тим часом малий швидко подякував і миттєво зник. Георгій-старший розгублено дивився на стілець, де мить тому сидів до болю знайомий незнайомий хлопчисько, і не знав, що йому робити з почуттями, які охопили його. Він не знав, що йому робити з собою. Цей малий хлопчисько зачепив у ньому ті струнки, які давно вже мовчали.

«Хто ви? Хто ви?» — стукав у його скронях голос старої жінки... «Хто я? Хто я?» — стукало Георгію у скроні.

Йому не хотілося повертатися до своїх апартаментів, де було холодно і незатишно, незважаючи на повний комфорт, тож він вирішив поїхати до свого офісу. Несподівана поява шефа в адвокатській фірмі дешо здивувала публіку, проте з пантелику не збила. Георгій пройшовся по кабінетах, заглядаючи в кожен закапелок. Фірма працювала, як швейцарський годинник. «Молодець Таміла. І молодець Ірина Марківна. І молодець я сам».

• Предыдущая
• 7/52
• Следующая