У Києві в 1940 році - Парфанович Софія - Страница 1

• 1/16
• Следующая

Майже повних десять літ минуло з того часу, коли я була в Києві. Тоді, під час першого приходу більшовиків до Галичини, мені доручили організувати середню медичну школу, а тому що я не була обізнана з такою працею, мене послали до Києва навчитися, як її вести. У Києві пробула я десять днів, вивчала Київську школу і, як кожна людина в такому випадку, придивлялася до життя і людей та обставин в новому для мене світі.

В сорок першому році після відступу більшовиків я описала мої враження з цієї єдиної в своєму роді подорожі — описала їх з вражливістю й чуттєвою яскравістю, як їх сприймала. З того часу минули роки. Мої спогади читали приятелі й знайомі і завжди домагалися надрукувати їх. Деякі розділи читалися або друкувалися принагідно.

Оце тепер, виїжджаючи з Европи, я випускаю мої спогади в світ, бо вони не тільки не втратили своєї свіжости й актуальности, але й тепер допомагають зрозуміти тяжке, неможливе для українців життя під більшовицькою окупацією. Вони дають також відповідь, чому ми, тисячі нас, покинули свою Батьківщину, й пішли в бездоріжжа мандрівки, зберігаючи тільки незалежність наших душ та право чути, думати, говорити й діяти, як українці.

Хай ці спогади будуть останнім моїм поклоном нашому поневоленому Рідному Краєві, останньою думкою, що летить з-над берегів океану перед мандрівкою в чужі світи.

Оце тепер, стоячи на останньому клаптикові європейського суходолу перед мандрівкою широкими шляхами до Нового Світу, припадаємо душею до святої землі своєї, цілуємо її скровавлені межі й присягаємо:

«Хай усохне правиця моя, коли я забуду тебе, мій Єрусалиме!»

Бремен-Ґрон.

Листопад 1949 року.

Поїхати до Київа — дорога мрія кожного Українця — мала для мене здійснитися. Хіба я могла два місяці тому таку божевільну тоді мрію навіть бачити у сні? Коли ще кордон розділював українські землі, а за китайським муром Збруча була грізна й таємна, але яка ж цікава країна рад!

Оце тепер мій шеф кинув мені принаду — поїздку до Києва — і вона була не останнім поштовхом до моєї згоди обняти нову й незв’язану з моїм званням посаду директора школи. Школу треба створити, але треба знати як її вести. Тож і треба було директорові навчитись, хоч трішечки, хоч зовсім поверхово, як це робиться. І тому, підшукавши будинок та перевівши вписи й вступні іспити, я залишила справи секретареві та завгоспові, а сама готувалась до поїздки.

Мабуть ані я, ані мій шеф Григорій Степанович, не знали скільки мороки буде з виїздом, бо призначивши подорож на 2 січня, ми 29 не мали поладнаних ще ніяких формальностей. Мені здавалось, що коли це одна держава, тоді сідаєш просто на потяг і їдеш. Розкішне почування ширини, простору, горде почування належати вкінці до сорокамільйонового народу — так і розпирало груди. Оце почування скріплювала ще поява земляків з-за Збруча в сорочках, прибраних полтавською мережкою та вишиваною краваткою, з їхньою чистою, і такою рідною мовою. Здавалось: після довгих років болючої втрати віднайшли рідних братів. Як і кожному галичанинові, і мені хотілось пригортати до серця отих людей в баранковпх кучмах та дрантивенькому одязі, що приносили з собою широкий подих степів України і новину її теперішнього ладу. А Григорій Степанович підбадьорував своїм гучним голосом: «Збирайсь мені, Софіє Миколаївно, та не барись. Поїдемо в Київ, побачиш нашу столицю, а там може й наркомові доведеться стиснути руку! Піди ж тільки до міліції — хай видадуть перепустку, а то без того ніяк не поїдемо, в тебе ж немає пашпорту».

Це трішечки спинило мій розмах та віру, що тепер тільки сісти — та на Україну. Ну, але як в мене буде пашпорт…

У великому будинкові міліції і НКВД вже тільки російська мова, товстенькі службовці, що так і нагадували царських чиновників. Здавалось воскресли типи з Достоєвського, Чехова…

Виповнювання всіляких формулярів-анкет, а чим є, а за чим їде, а чи має кого закордоном? Нарід неввічливий, байдужий. Не подає ніяких вказівок, майже не відказує на запити. Робили враження якихось бездушних манекенів. Тільки начальник, товстючий командир в новенькому мундирі з польського сукна, підперезаний польскими ременями, та в хромових чоботях, виказував деяке зацікавлення — найбільше хутром прохачки…

Все ж таки перепустку насилу дістали й захопивши з моєї хати «чемоданчика», сіли на машину, що була гордощами колишнього фельдшера, а тепер Зав Облздороввідділу, і ми подались на станцію Підзамче. Тут приєднався до нас Михайло Михайлович — і ми стали очікувати потягу, що, між нами кажучи, не поспішав та приїхав на години дві пізніше. Байдуже ставлення до цієї обставини моїх товаришів повчало, що така сваволя в цій ділянці — справа звичайна.

Підзамче — мала станційка, нагадувала в той час десь в краю якесь собі містечко. Мала холодна ждальня, брудна, запльована підлога, залізні печі, що ледви тліють трісками. Але вже виключно радянська публіка, сіра, тупий і чужий вираз обличчя, російська мова, нужденний одяг — та по одному-два «ребйонки» біля ноги.

Продискутувавши справу політичности гігієни, та необхідности з моєї книжки викинути євгеніку, гігієну раси і дещо інше — ми діждались потягу.

Правда, моя книжка! Та ж це і була одна з причин, чого я їхала до Києва. Її я вирішила боронити, хочби перед самим Наркомом. Якже так! Гігієна жінки і буржуазний світогляд, германське, контрреволюційне вчення, націоналізм, релігійний світогляд… ні! напевно в Обліті сидять неписьменні неуки, що висловлюють нісенітниці. У Києві я діб’юсь справедливости, і моя люба книжка, моє найдорожче дитя, піде в широкі маси українського народу. Чи могла я мріяти, пишучи її, що так швидко доведеться їхати з нею до Києва, та нести її в дар Великому Українському Народові. Як дорогу дитину я повивала її ніжно, виряджаючись у дорогу.

«За твоє життя їду боротись, дорога моя» — я приговорювала ніжно до зелено обгорненої золотовитисканої синьоприбраної книжки. Ну, Григорій Степанович казав, що дещо там не підходить, та це хіба дрібниця: досить надрукувати на горі, що книжка видана в Галичині, та ще й за буржуазних часів. Хай собі радянський читач вибере, що йому підходить. Отак докінчуючи розмову ми мостились у купе «м’якого вагону Львів-Київ».

Його вигляд багато девчому різнився від наших.

Плацкартний вагон мав купе на чотири особи. Отже нас троє і ще якийсь командир. Кожний мав свою лавку м’яко вибиту. Під ніч вже на кордоні ми дістали постіль. Маленьке віконечко високо між першою і другою лавкою. Сидячи, не бачиш нічого, треба стати або клякнути на лавку. Полиць над лавками немає, тільки одна поперечна над дверима. Там командир, до речі прибраний в новенький одяг з польського сукна, завантажив свої теж «буржуазні» валізи з добутим закордонним крамом. До речі: цілий час він до нас не озвався ні словечком, не знайомився, читав книжку і захоплювався своїми новими валянками з білого закопанського фільцу, оббитими жовтою шкірою. Правда, чоботи були гарні, і він і на ніч не скинув їх з ніг. Як майже вся радянська публіка, він не виявляв ніякого зацікавлення чужинцями, чи стрічними і не вдавався в розмову…

Тож ми їхали наче б самі та в веселому настрої. Мої товариші мабуть чи не перший раз їхали в «м’якому» вагоні, почували себе чимось більше від сірої маси, а становища, їм повіренні радянською владою, виносили їх на немріяну досі висоту. Для них здобуття нових теренів було мабуть рівнозначне з новим, кращим життям. Про дотеперішнє вони говорили мало. Не хотів і Григорій Степанович пояснити, чому в нього пика вся поорана складками й зморшками, хоч було йому тільки 47 років, очі живі, рухливі й повні життєвих хитрощів, а характер веселий, та сміхотливий. Своїми приказками та дотепами він увесь час підтримував погідний настрій. Задумливий Михайло Михайлович знав все таки більше мене: що його товариш не одно жало запустить йому де треба і може доведеться за не одно каятися та каратися. Може…

• 1/16
• Следующая