Такий він був... - Парфанович Софія - Страница 8

• Предыдущая
• 8/24
• Следующая

Але щось змінилося в наших горах тепер. Вдень тут наче б і далі життя і будні. Одначе, всюди повно чужих людей. Понаїздили з міст, понаходили з далеких доріг, з різних областей України. Їдуть і йдуть, вештаються, гомонять. І дорогами сунуть військові авта і їдуть вояки. Господарські сини, а є їх тепер у кожній хаті по кілька — приглядаються пильно до всього, щось радяться потайки між собою і з ґаздами. А як настане ніч, оживає й ліс, безгомінно проховзуються людські тіні, виходять на світло і поринають у темінь. Господарські сини дістають звідкілясь рушниці і пістолі, звідкілясь, наче з-під землі, виринають вози, навантажені харчами, одягом, зброєю. Загуркоче низка пострілів, гаркне автомат і — знову тиша.

На небі заграва.

Удень Омелян і Микола йдуть до міста, щоб розвідати новин. А вони різноманітні, інколи дивачні, строкаті. Коли говорити з українцями, вони майже незмінно кажуть: ось-ось большевики заломляться і, як виринули з далі степів, так і поринуть знову в небуття. І повернемося додому. От, нині-завтра.

І поглядають на ліс, і надія роз’яснює їхні обличчя.

Увечері чоловіки сидять біля ґаздів на призьбі, покурюють та політикують. І ґазда слухає, слухає, пакає файку, спльовує крізь зуби. І, вислухавши всього, каже: «Не бійтеся, тут вони не прийдуть, але якби прийшли, то вже не вийдуть живі з наших гір».

А дорогами сунуть військові відділи. У відступі з України на Мадярщину…

Харчів щораз менше, щораз тяжче їх дістати і людей щораз більше прибуває, і ширяться тривожні вісті…

От так жилося сім’ям Ставничих-Жуків в ту пору. На межах рідних земель.

В той час Фік поволі видужував. Гоїлася рана на голові. Залишився згодом тільки рубець, що з чорної латки біля вуха біг скісно через голову. І кістка в нозі зросталася. Два тижні нога була прив’язана до дошки, яку витесав Василько. Коли її зняли, пес ще якийсь час скакав на трьох ногах, може біль не дозволяв йому ставати на хвору ногу, а може тваринним інстинктом щадив її. Згодом став ходити кульгаючи.

Після воєнних переходів змінилась і його вдача. В ньому не залишилося нічого з веселости й безжурности домашнього, догляданого пса. Натомість подвоїлася його чуйність, можна сказати і підозріливість. Так до людей, як і до їхніх предметів. Кожен незвичайний шелест непокоїв його. Найбільше боявся літаків і, ще здалеку почувши їхній гуркіт, скавучав і ховався в найтемніший куток.

Ніщо не сповнилося з віщованого-сподіваного. Одної ночі загорілись заграви он там за лісом і долетів гомін великих боїв. Світляні ракети пороли нічну темряву і гук гармат котився землею, лісом і небом.

Довгою валкою сунули вози з утікачами. За відступаючим військом. І знову була замішанина, стрілянина і тривога; заглада висіла над усіми і загрожувала від кожного вояка, з землі, з повітря, з дороги, з лісу.

В хаос відступу замішалися й наші мандрівники.

Гори наче стали нижчі та пласкіші. І вже не було на них лісу, а вкривали їх луки-полонини. На ділі не гори стали нижчі, а дорога підносилася щораз вище.

Хто бував у гірських просмиках, той добре знає, як виглядає такий прохід через гори на друге узбіччя. А коли ви пам’ятаєте наші Карпати й були коли-небудь в Ужоцькому просмику, пригадуєте собі чарівний вид з верхів. Поверніться лицем на південь і гляньте: гори і гори, зеленіють і синіють і ген там ледве мріють на овиді. Гадючкою сльозиться річка внизу, склиться закрутами поміж горами в долинах. З провалля збігає вужівницею дорога. Широка, бита дорога, що веде з Західньої України до Срібної Землі — Закарпаття. Вид незрівнянний.

Але нашим мандрівникам ніколи розглядати околицю. Після довгих переговорів мадяри дозволили втікачам пройти через їхній край на захід, їхній край? Останній клаптик української землі, який загарбали вони під час війни в заплату за співпрацю з німцями. Тож снувалася валка вниз дорогою. Гори по тому боці наче стали вищі і своїми могутніми спинами загородили світ. Наче кривавий ніж, прорізала їх гранична смуга, провалля замкнули граничні застави і, хоч ноша народня була тут така, як і по той бік гір, і говорили люди тією ж мовою — був то вже край під іншим займанцем.

О, рідна земле, о рівнини, вкриті золотими полями жита-пшениці, о, зелені, задумані гори, ми вже покинули вас і їдемо в світ. Далекий, невідомий світ, між чужі люди.

Одне тільки приносило розраду мандрівникам: війни тут не було. Всюди панувала тиша й селянські будні. Страхіття війни вже за ними. Останні дні в горах серед замішання й грози воєнних дій були страшні. З полегшею тепер відпочивали. Набір їхній теж був значно менший. В горах довелося вимінювати одяг за харчі, яких там ніколи не було вдосталь. А дітям треба було молока, масла …

Мандрівка мала тепер зовсім інший характер. Вона перестала бути безладна, і вже не мандрував кожний так, як хотів чи як міг. Тепер мадяри об’єднали втікачів у валку, дали їм сильну ескорту і спрямовували на широкі дороги. Але ескорта була не для охорони, а на те, щоб не дозволяти їм нав’язувати зв’язки з місцевою людністю. Не вільно було купувати харчів, не вільно було приставати чи залишатися в дорозі.

З болем піддавалися скитальці тим наказам. На воротах стояли люди, і так хотілося з ними поговорити. Хотілося розкрити їм все, що діялося в Україні, і перестерегти їх. Але наставлений кріс вояка забороняв будь-який контакт.

Все ж поночі, коли скитальці розтаборювалися в полі, закарпатці підходили потайки до парт і до шатер і говорили з ними. І дехто казав: «Чого втікаєте? Це ж ідуть брати-слов’яни, несуть рівність і волю». Яка це рівність і яка воля — вони не знали. Скитальці розказували їм про свої переживання, про вивози, арешти, знущання, про голод і загальне вбозтво, про колективізацію і винищування українства.

З недовір’ям похитували головами. Вони були після недавнього невдалого зриву проти відвічного ворога-мадяр і тепер надіялися на визволення. Хоч багато хто знав уже, яке воно, і не з одної хати хлопці були в горах з партизанами.

З тяжким серцем відходили до своїх хиж.?

Не довго їхали скитальці Підкарпаттям: далі на захід простягнулася дуже похожа країна Словаччина. І гори і народ похожі, і навіть мова їх не дуже різнилася. Але край був багатший, люди жили в більших достатках. Тепер вони були під німецьким гнітом і, як усі інші поневолені народи, мріяли про звільнення. І, як інші, нічого не знали про большевиків та їхню владу. Тож часто запитували: «Пречо уходіте?» — І старалися переконувати, що русскі, то брати. Тут уже не було конвою, і скитальці могли вільно говорити з місцевою людністю. І говорили й розказували. Дехто вірив і приймав у хату, але багато було таких, що ставилися вороже, не пускали на нічліг, не продавали харчів.

Найбільша небезпека грозила скитальцям від словацьких партизанів. Вони воювали з німцями, але часто наскакували й на валки втікачів, завдаючи їм багато шкоди. Так сталося й з нашими скитальцями.

Тої ночі валка втікачів розтаборилася на зарінку, поза селом. Хто мав, порозбивали шатра, інші влаштовувались під плахтами на возах, а то й під возами, як кому захисніше. Ще недавно осіла людина, забуваючи вигоди житла, ставала номадом-кочовиком.

Уздовж річки горіли ватри, на яких втікачі варили їжу. Де-не-де навіть пісня відзивалася. Тужна, ніжна, сумовита. Чужі зорі мерехтіли на небі, купалися в чужій річці. А там, ген за нею, темніли гори, високі, грізні Татри.

Як тільки розтаборилися, Микола вирішив піти в село.

— Піду. Спробую роздобути харчів. Тих трохи муки й сала, що веземо з дому, вже небагато. А дорога хто-зна ще яка далека.

— Не йди, Колю! — просила Стефа. — Якось перебідуємо. Я боюся, щоб тобі чогось не сталося, вони все ж чужі, а то й ворожі нам. І ніч…

— Не бійся. Найгірше вже за нами, а словаки, хоч і чекають на большевиків, народ добродушний, слов’янський. Щождо вас, то ви — разом, і не думаю, щоб вам щось загрожувало. Все ж майтеся на осторозі, держіть коней біля воза, і хай пес їх стереже.

• Предыдущая
• 8/24
• Следующая