Вишневі усмішки. Заборонені твори (збірник) - Вишня Остап - Страница 37

• Предыдущая
• 37/73
• Следующая

Проходять урядовці з митниці. Нічого не дивляться, тільки питають:

– Каvіаг?[119]

– Нема, кажу. – А що воно за кав’яр такий, не знаю.

А у клубі Блакитного не раз їв.

На кав’яр тут великий попит. Що б було захопити пудів хоч з десяток.

Так і знайте: хто їхатиме за кордон, везіть кав’яр пудами: Шепетівська митниця заробить.

Поїхали далі…

Лани… Ліси… Луки…

І лани чисті… І ліси чисті… І луки чисті…

Жито рівне-рівне, – ніби його путящий цирюльник під «йоржика» постриг.

Ліс. А що ви гадаєте: думаєте, що німці у себе своє дерево позаводили? Нічого подібного: наша таки сосна росте, наш кленок, наш бересток. Тільки назва друга, а дерева наші. Не видумали свого.

На луках корови пасуться. І здебільшого – голландські.

– Ну, думаю, коли є корови, – повинні бути на шляхах і кізяки коров’ячі.

Нема. Уявіть собі – нема кізяків.

Я ж пам’ятаю, що на Коробовім хуторі (дачна місцевість біля Харкова) ми колись із проф. Авериним[120] сперечалися щодо тамтешнього грунту.

– Ну з чого, – питав я його, – оцей грунт складається?

Він відповів твердо і рішучо:

– З коров’ячих кізяків. Хіба не бачиш? Та не тільки грунт. І я, – каже, – в кізяках, і ти в кізяках, і діти всі в кізяках, і голова в кізяках, і борщ з кізяками.

А тут коров сила, а кізяків не видно.

Річ дуже проста: корови тут виховані: то вона пасеться-пасеться, а потім до пастуха:

– Біте шен! Іх мехте ін туалетен геген![121]

Це по-нашому:

– Дозвольте вийти.

І йде.

Наші ж треклятущі корови, хоч де б вони паслись, обов’язково витуалетиться тоді, як до ганку підійде. Або коли її доять.

Їдемо.

Жита рівні-рівні на полях. І пшениці… І чисті-чисті…

Просто потолочити хочеться – такі вони рівні й стрункі.

А поміж ланами шляхи. Та хоч би ж тобі де-небудь хоч одна вибоїна.

Скрізь шосе, і скрізь рівне шосе…

І понад залізницею шосе… А понад шосе стьожкою біленькою стежечка стелеться: то доріжки для велосипедистів.

Багато-багато на велосипедах їздять. І старі, й малі… І бабусі, й дівчата.

От – бачиш – гурт дівчат буряки поле. А на межі велосипеди лежать.

Ось штук із п’ятеро жінок велосипедами женуть понад колією. Видко, селянки…

Дивно…

І дивно не те, що вони їдуть на велосипедах, а те, що ніхто їм у слід не тюкає.

Дивився я на ту картину та й думав: що якби мою матір був підсадив на велосипеда – хай би вона селом мигнула.

Боже мій.

Зразу б:

– Тю! Тю-у-у-у! Ара-ра-ра-ра! Ф-ф-фю-ю-ю!

Та я б, мабуть, і сам тюкав.

А тут ні тюкання, ні свисту.

Ах, ці німецькі шляхи! Ах, ці німецькі дороги! Пара коней, а за ними дві величезні гарби з сіном, одна до одної поприв’язувані.

І йдуть собі невеличкі коненята, весело голівками помахують.

А в нас:

– Скільки взяли?

– Та півтори копиці! Та й то хто й зна, як воно там, у тій калюжі, чи вискочу, чи ні.

– А коли ж ви ту калюжу засиплете?

– Хай її чорти засипають! Що я її засипатиму, коли у мене, може, якихось возів на три того й сіна.

Ах, ті шляхи! Ах, ті дороги!

Ті шляхи й ті дороги пообсаджувано в Німеччині яблунями, грушами, сливами.

І ніхто їх не стереже.

От, красти!

Я не знаю, хто за тих німців роботу робить, коли вся та садовина поспіває.

Коли ж ти робитимеш, коли тут тобі: одно ходи та крадь. Одно ходи та крадь.

Крадь і не озирайся, бо ніхто його не стереже, ніхто не всадить тобі заряду солі в твою індивідуальність.

Німецькі села… Кам’яниці. Електрика. Брук. Видко в дворах авта…

Будинки якісь такі гостродахі, двоповерхові. Не видко по дворах возів без коліс, не видко біля ґанку гною. В загонах для скоту корови стоять не по пузо в кізяках…

Пара косарів (коси за плечима) на велосипедах проїхали…

Он іде отара овець.

«Невже то, – думаю собі, – вівці? А чого ж над ними нема хмари пороху?»

І не чхають од тої пилюги ні вівці, ні пастухи, ні подорожні.

Їдемо…

Лани… Села… Ліси…

І так аж до Берліна.

Берлін…

Один «бангоф», другий, третій…

Нарешті наш – «Фрідріхштрассе».

– О Боже мій! Де ж той, як його – «авсганг?»

Ось він! Ну, Господи благослови!

– Майн гер! Майн гер!

– Та «гер» то я знаю, а от як нам до отеля дістатися?

– Біте шен…

……………………………….

Готель…

– Як же ж тут з хазяїном чи з швейцаром?..

…Іх. Ніх. Іх. Ніхт шпрехен дойч.[122]

А хазяїн:

– Что значить? Говорите по-руськи. Откуда?

– З Харкова.

– Давно билі в Одесі?

……………………………….

Трохи не кинувся цілувати.

Приїхали.

При першій зустрічі з німцями, при першій з ними балачці, а певніше не балачці, а намаганню балакать, – так і хочеться в розпачі крикнути:

– Нещасні! По-нашому не розуміють!

І так ото стоїш біля нього, втолковуєш йому і руками, і ногами, і очима, і язиком, і киваєш, і моргаєш, і притакуєш, і прицмокуєш, а потім махнеш рукою:

– Що ти, – мовляв, – з нього візьмеш? Ну, нещасний народ! Ну, як ти йому втолкуєш, коли він тільки по-німецькому, та по-французькому, та по-англійському й розуміє?

Ну, от прийшли ви до голярні й кажете:

– Поголіть мене.

Стоїть, дивиться.

Ви йому кажете ще раз:

– Поголіть мене.

А він вам:

– Вас?[123]

– Та мене ж, мене!

А він:

– Вас іст дас[124] «мене»?

Тоді вже ви силкуєтесь по-їхньому.

Вимовили, нарешті.

Страшенний регіт у голярні.

Виявляється, що ви попросили, щоб вам зробили не більше й не менше, як обрізання.

І так на кожному кроці: ніяк не добалакаєшся.

Пішов купувати сорочку.

Допоказувався й дожестикулювався нарешті, що зрозуміли, що мені треба сорочку.

Жестикулюю далі:

– Не верхню мені, – жестикулюю, – сорочку треба, а нижню. Не отаку, – значить, показую, – а таку.

– Ах зо[125]! – каже.

– Зо-зо! – кажу. – Зо!

Дали мені сорочку.

Приходжу додому, одягаю, а вона, лиха година, аж до п’ят.

Така, як ксьондзівська сутана.

Злякавсь я.

– Смирительну, – думаю, – сорочку дали. Може, що помітили, не дай Бог.

Кличу Йосипа Йосиповича.

– Йосипе Йосиповичу! Подивіться, голубчику, що я за манію таку купив.

– Це – нічна сорочка!

– А не смирительна?

– Ні, ні, – каже, – це нічна: не бійтесь!

Ну-ну!

……………………………….

Швиденько одного разу треба було повертатись до готелю.

Сідаю в таксі.

Не довіряючи свойому знанню німецької мови, показую записану в блокноті адресу.

– Біте шен! – каже шофер.

Поїхав.

Їду та їду. Їду та й їду. Одно їду, одно їду, одно їду.

По-моєму, давно б уже час і дома бути, бо сказали мені, що не більше, як хвилин 15—20 мені додому їхати, а все їду та їду.

Дивлюсь на таксометр, а там уже за три марки перевалило.

Дивлюсь на написи вулиць, – раз промайнуло моє «штрассе» і зникло. Промайнуло й удруге і знову зникло.

Коли вже таксометр наближався до п’яти, дивлюсь, під’їжджаю з другого боку до свого готеля.

– Біте шен! – каже шофер.

– Данке зер, – кажу, виймаючи п’ять марок.

Не розуміючи по-нашому, – от і виходить, що там, де треба заплатити щонайбільше півтори марки, п’ять марок вилітає.

• Предыдущая
• 37/73
• Следующая