Вишневі усмішки. Заборонені твори (збірник) - Вишня Остап - Страница 35
- Предыдущая
- 35/73
- Следующая
Якби ж знаття
Найхарактерніша для чухраїнців риса. Риса-мати. Без неї чухраїнець, а риса ця без чухраїнця – не риса.
Повстала ця риса в чухраїнців от з якого приводу. Вшивав один із них хату. Зліз аж до бовдура і посунувся. Сунеться й кричить:
– Жінко! Жінко! Соломи! Соломи! Соломи!..
Геп!
– Не треба…
Це, значить, кричав чухраїнець жінці, щоб вона, доки він гепне, соломи на те місце, де він гепне, підіслала. Не встигла жінка цього зробити. Тоді виходить: «Не треба».
І от після цього й укоренилася глибоко ця риса в чухраїнцеву вдачу. Як тільки яка притичина, зразу:
– Якби ж знаття, де впадеш, – соломки б підіслав.
Або:
– Якби знаття, що в кума пиття…
І так в кожнім випадку життя чухраїнського цивілізованого.
От будують чухраїнці яку-небудь будівлю громадську. Збудували. А вона взяла і упала. І зразу:
– Якби ж знаття, що вона впаде, ми б її не сюди, а туди будували.
Є серед матеріалів характерний запис, як попервах чухраїнці свою культуру будували. Узялися дуже ретельно… А потім за щось завелись, зразу за голоблі (була в них така зброя, на манір лицарських середньовічних списів) та як зчепились полемізувати… Полемізували-полемізували, аж дивляться – у всіх кров тече… Тоді повставали й стогнуть:
– Якби ж знаття, що один одному голови попровалюємо, не бились би.
Сильно тоді в них культура затрималася… Та й не дивно: з попроваленими головами не дуже культурне життя налагодиш…
Вирішили якось вони театр організувати. Запросили спеціальну людину. Бігали, говорили, обговорювали. Хвалилися, перехвалювалися. Підвела їх та людина: не організувала театра, а зовсім навпаки.
Тоді почухались.
– Якби ж знаття…
І почали знову.
І не було жоднісінького чухраїнця без отого знаменитого:
– Якби ж знаття…
Якось-то воно буде. Я так і знав.
З цією головною рисою тісно з’єднані четверта й п’ята риси в чухраїнців, а саме: «якось-то воно буде» та «я так і знав».
Коли чухраїнці було починають якусь роботу, хоч би в якій галузі їхнього життя та робота виникла, і коли хто-небудь чи збоку, чи, може, трохи прозорливіший зауважив:
– А чи так ви робите?
Чухраїнець обов’язково подумає трішки, почухається і не швидко прокаже:
– Та! Якось-то вже буде!
І починає робити…
Коли ж побачить, що наробив, аж пальці знати, тоді:
– Я так і знав!
– Що ви знали?
– Та що отак буде!
– Так навіщо ж ви робили?
– Якби ж знаття…
– Так ви ж кажете, що знали?
– Так я думав, що якось-то воно буде!
Один індійський мудрець, коли йому про це тоді розповідали, сказав:
– Дивне якесь perpetuum mobile.[108]
Забув. Спізнивсь.
Друга риса – «забув» і третя – «спізнивсь» характерні так само риси для чухраїнців, але вони особливих пояснень, гадаємо, не потребують…
– Чому ви цього не зробили?
– І-і-і-ти! Забув! Дивись?!
Або:
– Чого ж ви не прийшли?
– Та засидівсь, глянув, дивлюсь – спізнивсь! Так я й той… облишив. Якось-то, сам собі подумав, воно буде.
……………………………….
Істинно дивний народ.
Розділ III
Країну «Чукрен» залила стихія разом із Атлантидою.
Один чухраїнський поет, грізної стихії перелякавшися, заліз на височенну вербу й чекав смерті. Коли вода вже заливала його притулок, він продекламував журно:
А в цей момент пропливав повз ту вербу атлантидянин і, захлинаючись уже, промовив:
– І все по-дурному!
Післямова
Читав я оці всі матеріали, дуже сумно хитаючи головою. Прочитавши, замислився і зітхнув важко, а з зітханням тим само по собі вилетіло:
– Нічого. Якось-то воно буде.
Тьху!
Вишневі усмішки закордонні[109]
Передмова
«Закордонні усмішки» ці писалося в санаторії Haus Eibenhot біля Берліна (червень – липень 1928 року). Автор цих усмішок здебільша писав їх, лежачи в ліжку та держачись за черево. Спостерігав і берлінське, і позаберлінське життя автор у ті «вільні» години свого закордонного життя, коли переходив од лікаря до клініки, від ліжка до кабінетів різних медичних маніпуляцій. І весь час йому тоді боліло. Спостереження, отже, поверхові. «Усмішки» (автор цього не заховує) подекуди вийшли кваснуваті, бо в народженні їх велику участь брала авторова дванадцятипала кишка, за що автор і приносить їй тут сердечну подяку.
Автор
Поїхали
Без причини й болячка не сяде.
Для поїздки за кордон, отже, виходить, треба мати причину.
Наукові командировки останніми часами загубили подекуди свою вагу.
Приходите ви, приміром, до будь-якої установи, що має право командирувати вас за кордон, і говорите:
– Удосконалитися мені б, знаєте, слід. Так у мене пішла наука, що без закордону як без рук. Дайте мені командировку за кордон, так я, хай мене Бог уб’є, за два тижні вам соціалістичне будівництво закінчу. Раз-два – і соціалізм!
Ну і, звичайно, витягаєте посвідку від тої установи, де ви працюєте, що вам справді-таки командировка за кордон потрібна, як вода. Як повітря. Як нагрузка.
Тоді вам та установа каже:
– Да… Справді-таки ми бачимо, що командировка вам, безперечно, потрібна. Але, майте, товаришу, на увазі, що, як свідчать фахівці, жіночі панчохи радянського виробу, а також і черевики наші не гірші, як і закордонні. Беручи під увагу мито, вони й не дорожчі. Потім: ви маєте право провезти тільки два костюми, так що, коли зважити вартість подорожі, мито, дорожнечу прожиття за кордоном, багато не виграєте… А ліцензій тепер не дають. Обмотувати себе жіночими панталонами та мережками незручно, бо попадете на кінофільм. Провезти валюту через Шепетівську митницю все одно не вдасться, бо митниця наскрізь бачить, хто везе валюту…
– Ах, так… Ну, тоді я подумаю…
– Подумайте…
Краща й поважніша причина для закордону – хвороба.
З хворобою виїхати легше…
Тільки не робіть так, як одна знайома моя дама робила.
В лікарській комісії, куди вона звернулась по свідоцтво, що їй треба лікуватися за кордоном, вона впала в «непритомію», і коли їй дали понюхати нашатирного спирту, прокинулась і застогнала:
– Ох! Де це я? А що можна з собою везти з закордону? У вас, казали мені, є такий список. Ох! Ох!
І знову знепритомніла.
Так не робіть, – засиплетесь.
Найпевніше: щоб поїхати за кордон, бажаю вам придбати хар-рошу язву в шлунку. Круглу.
Як її придбати? Хай колись на дозвіллі розповімо. Хар-роша буде язва…
……………………………….
Ну, от у вас уже в руках закордонний паспорт. Всі вже про це знають.
– Їдете?
– Їду.
– Так ви, знаєте, мені перо автоматичне.
– Добре.
– Їдете?
– Їду.
– Так ви, може б, мені шляпу.
– Добре.
……………………………….
– Так ви б мені краваток штук зо три.
– Добре.
……………………………….
– Єх, які там іграшки для дітей. От би моєму Юркові велосипедика. Маринці – ведмедика. Тільки не маленького, а більшого. Там такі є волохаті.
……………………………….
– Їдеш?
– Їду.
– От добре. Ну й повезло. От послав же Господь язву. Так ти ж там і нам щось таке. Блокнотів там. І ножиків. І олівців отих автоматичних. І шкарпеток.
– А жінка моя дуже просила светр і фільдекосових панчіх…
– Товариші! Може, кому рояль Шредерівський привезти[110]? А може, автомобіль?
108
Perpetuum mobile (лат.) – вічний двигун.
109
Вишневі усмішки закордонні. [Х.]: Книгоспілка, 1930. – 178 с. Окремо видавались підбірки творів із цієї збірки: Берлінський день. – Х.: Книгоспілка, 1930. – 46 с.; Як із Харкова зробити Берлін? [Х.]: Книгоспілка, 1930. – 12 с.; Як я не бачив Горького. – Х.: Книгоспілка, 1930. – 46 с.
110
…рояль Шредерівський – концертний рояль фірми «Шредер».
- Предыдущая
- 35/73
- Следующая
