Діти капітана Гранта - Ве?рн Жу?ль Ґабріе?ль - Страница 43

• Предыдущая
• 43/120
• Следующая

Огледівши небо, що тонуло в мороці до самого виднокраю, Гленарван спустився назад.

– То що скажете, Гленарване? – запитав Паганель.

– Скажу, друзі мої, якщо так триватиме й далі, то негода буде страшною.

– Пусте! – вигукнув Паганель. – Оскільки неможливо уникнути цього видовища, то принаймні в нас є можливість споглядати красу.

– Ще одна ваша провальна теорія, – зауважив майор.

– Одна з моїх найкращих теорій, Мак-Наббсе! Я згоден з Гленарваном – гроза буде чудова. Коли я намагався заснути, згадав кілька випадків, що вселили мені надію. Ми перебуваємо в царстві великих електричних гроз. Я десь читав, ніби 1793 року саме тут, у провінції Буенос-Айрес, під час однієї грози блискавка вдарила тридцять сім разів поспіль! А мій колега Мартін де Муссі, перебуваючи в цих краях, був свідком грому, який безперервно гуркотів п’ятдесят п’ять хвилин.

– Спостерігав із годинником у руках? – запитав майор.

– Саме так. Та все ж є дещо, що мене тривожить, – додав Паганель, – на всій рівнині єдиним високим пунктом є наше омбу. Не зайвим би тут був громовідвід, адже блискавка найбільше полюбляє влучати саме в це дерево. А вам, друзі мої, відомо ж бо, що вчені не радять під час грози ховатися під деревами.

– Сумніваюся в доречності їхньої поради, – заявив майор.

– Бігме, Паганелю, годі шукати більш слушної миті, аби повідомити нам таке, – іронічно додав Гленарван.

– Набувати знання корисно будь-де і будь-коли, – відпарирував Паганель. – Ну ось! Починається.

Гуркіт грому урвав цю невчасну розмову. Він дужчав, звук підвищувався – розкоти наближалися, переходячи з низьких тонів у середні. Незабаром вони стали різкими, примушуючи вібрувати повітряні маси. Весь простір палав. Серед цього вогню неможливо було визначити, яка саме електрична іскра спричиняє такі перекоти грому.

Неспинні блискавки набували найрізноманітніших форм. Одні падали перпендикулярно і по п’ять-шість разів влучали в одне місце. Інші вельми зацікавили б ученого, бо якщо Араго (за його цікавими підрахунками) лише двічі бачив роздвоєну, вилоподібну блискавку, то тут їх були сотні. Деякі спалахували, розсипаючись коралоподібними завитками, створюючи на темному небі ефемерні світлові ефекти. Невдовзі усеньке небо розсікла яскрава фосфорна смуга. Поступово заграва заволоділа виднокраєм, запалюючи хмари, немов займиста речовина. Омбу опинилося у центрі вогняного кола.

Гленарван і його супутники мовчки спостерігали за грізним видовищем. Промені білого, наче примарного світла, на мить осявали то незворушне обличчя майора, то зацікавлене обличчя Паганеля, то енергійні риси обличчя Гленарвана, то розгублене Робертове личко, то безтурботні фізіономії матросів.

Досі не було ні краплі дощу, ні вітру. Проте незабаром небо розверзлося і по ньому протягнулися косі смуги, наче нитки на ткацькому верстаті. По водному плесу сипнув дощ. Потоки води відскакували тисячами бризок, осяяних спалахами блискавок.

Невже ця злива є завершенням грози і наші мандрівники відбудуться лише рясним душем? Аж ні!

У розпал електричного шаленства на вістрі найвищої гілки омбу враз виникла оточена чорним димом вогненна куля завбільшки з кулак. Вона декілька секунд покружляла на одному місці й вибухла з таким оглушливим гуркотом, що навіть забила безперервні розкоти грому. Запахло сіркою. На мить усе стихло, і раптово долинув вигук Тома Остіна:

– Дерево горить!

Том Остін не помилився. Полум’я миттю охопило всю західну частину омбу. Сухе гілляччя, гнізда з сухої трави і верхній дірчатий шар деревини послужили чудовою поживою для вогню. Враз здійнявся вітер і роздув полум’я. Треба було негайно рятуватися. Гленарван і його супутники швиденько стали перебиратися на східну частину омбу, ще не охоплену вогнем. Схвильовані й розгублені, вони мовчки продиралися по гілках, щоразу ризикуючи впасти у воду. А тим часом палаючі гілки корчилися, тріщали, звивалися у вогні, наче змії, що горять живцем. Палаючі довбні падали у воду і, кидаючи полум’яні відблиски, неслися течією. Полум’я то злітало ввись, зливаючись із палаючим повітрям, то слалося вниз, пробите розлюченим ураганом, охоплюючи все дерево, немов туніка Несса.[53]

Усіх мандрівників охопив відчай. Густий дим спирав дихання, нестерпний жар обпалював тіло. Вогняні язики вже лизали їх і ніщо не могло спинити стихії. Бідолашні люди готувалися згоріти живцем, подібно до індусів, яких спалюють в утробі їхнього божества.

Коли ситуація стала критичною, довелося з двох смертей обирати менш жорстоку.

– У воду! – скомандував Гленарван.

Вільсон, якого вже досягло полум’я, перший шугнув у воду, аж раптом звідти пролунав його відчайдушний крик:

– Рятуйте! Пробі!

Остін стрімко кинувся до нього і допоміг видертися назад на стовбур.

– Що трапилося?

– Каймани! Каймани! – заволав Вільсон.

І справді, навколо омбу зібралися найнебезпечніші з плазунів. Їхні плескаті хвости, гострі голови й банькаті очі переконали Паганеля, що перед ним люті американські алігатори, яких в іспанських володіннях називають кайманами. З десяток лютих хижаків розтинали воду гігантськими хвостами і гризли омбу довгими зубами.

Небораки зрозуміли, що загибель неминуча. На них чигала жахлива смерть – або згоріти живцем, або стати поживою для кайманів. Навіть майор промовив спокійним голосом:

– Мабуть, і справді настав кінець.

Бувають такі миті, коли людина безсила перед стихією.

Гленарван дивився на вогонь та воду непевним поглядом і не знав, звідки чекати порятунку.

Гроза вщухала, але вона спричинила в атмосфері величезне скупчення пари, насиченої електрикою. На північ від омбу утворився колосальний смерч, туманів наче згусток конічної форми, з вершиною внизу і підошвою вгорі. Цей смерч сполучав грозові хмари з нуртуючими водами. Незабаром смерч наблизився. Він усмоктував усе на своєму шляху, наче викачував воду з озера. Раптом гігантський смерч налетів на омбу і охопив його зусібіч. Дерево здригнулося.

Гленарвану здалося, що каймани атакували омбу і виривають його з землі могутніми щелепами. Мандрівники вхопилися один за одного: вони відчули, що могутнє дерево поступається натиску і падає; його палаючі гілки з оглушливим шипінням занурилися в бурхливі води. Це сталося миттєво. Смерч уже промайнув, піднімаючи на своєму шляху воду з озера.

Повалене омбу попливло за течією. Каймани кинулися врозтіч, лише одна потвора спромоглася видертися на стовбур і повзла з роззявленою пащею, добираючись до людей. Тоді Мюльреді вхопив напівзотлілу довбню і щосили вгатив хижака по спині, переламавши йому хребтину. Кайман зник у бурхливому водному потоці.

Гленарван і його супутники перелізли на навітряну частину дерева. Палаюче омбу із мандрівниками попливло у нічну безвість, подібно до охопленого вогнем брандера.[54]

Палаюче омбу прямувало величезним озером уже понад дві години, а берега все ще не було видно. Поволі згасало ненаситне полум’я, що пожирало дерево, тож головна небезпека цієї страшної переправи минула. Тепер уже майор оптимістично виголосив, що не бачить нічого дивного в тому, що їм удасться врятуватися.

Подеколи суцільний морок пронизував спалах запізнілої блискавки, і тоді Паганель марно намагався бодай щось розгледіти. Гроза вщухала, хмари розсівалися, великі краплі дощу змінив дрібний водяний пил, що його жбурляв дужий потік вітру. Омбу мчало в бурхливому потоці з такою вражаючою швидкістю, наче під його корою хтось прилаштував потужний двигун. Здавалося, так дерево спроможне пливти ще багато днів, одначе близько третьої години ранку майор зауважив, що коріння омбу зачіпає дно. Том Остін відірваною від дерева гілкою намацав дно і виявив, що воно піднімається. І справді, за двадцять хвилин омбу різко загальмувало.

• Предыдущая
• 43/120
• Следующая