Діти капітана Гранта - Ве?рн Жу?ль Ґабріе?ль - Страница 32

• Предыдущая
• 32/120
• Следующая

Тим часом кільце вовків поступово змикалося. Коні тремтіли від страху. Лише Таука нетерпляче била копитом об землю, пориваючись обірвати прив’язь і мчати. Господар заспокоював її безперервним свистом.

Гленарван і Роберт стояли біля входу в рамаду, готуючись до оборони. Зарядивши карабіни, вони взяли на приціл перший ряд агуарів, аж раптом Талькав мовчки одвів угору дула їхніх рушниць.

– Для чого це Талькав робить? – запитав Роберт.

– Він забороняє нам стріляти.

– Чому?

– Мабуть, агуари ще далеко.

Одначе вдатися до таких дій індіанця спонукала важливіша причина.

Талькав, відкрив і перевернув свою порохівницю, продемонструвавши, що вона майже порожня.

– То що? – запитав Роберт.

– Доведеться берегти вогнепальні запаси. Сьогодні ми вволю пополювали, тож свинцю і пороху вкрай мало. Вистачить лише пострілів на двадцять.

Хлопчик змовк.

– Роберте, ти не боїшся?

– Ні, сер.

– Гаразд, мій хлопчику.

У цю хвилину пролунав постріл: Талькав уклав на місці найбільш завзятого звіра. Вовча зграя, що насувалася тісними рядами, відсахнулась і збилася у безформну масу за сто кроків од частоколу. Гленарван за знаком індіанця нараз заступив його місце. Тимчасом Талькав зібрав хмиз, суху траву – все, що могло палати, завалив цим вхід до рамади і кинув у середину цієї купи жаринки з багаття. Незабаром чорне небо заволокла пломениста завіса, між язиками полум’я можна було розгледіти рівнину, яскраво освітлену загравою. Гленарван зрозумів, проти якої навали хижаків їм доведеться боронитися. Навряд чи кому-небудь доводилося бачити таке величезне скопище голодних вовків. Вогненна завіса, якою Талькав перепинив дорогу хижакам, страшенно їх розлютила. Одначе деякі наблизилися до самого вогнища і обпалили собі лапи. Час од часу доводилося стріляти, щоб утримати люту зграю. Вже за годину валялося з п’ятнадцять убитих вовків.

Тепер обложенці перебували в кращому становищі. Поки вони мали порох і вогненна завіса палала біля входу в рамаду, можна не боятися вовків. Утім що буде, коли всі засоби вичерпаються? Гленарван поглянув на Роберта, і його серце защеміло. Він думав про бідолашного, не по літах змужнілого хлопчика. Роберт сполотнів, але міцно тримав рушницю, сповнений рішучості, – він чекав нападу розлючених вовків.

Тим часом Гленарван холоднокровно обдумував їхнє становище і шукав із нього вихід.

– За годину, – сказав він, – у нас скінчиться порох, кулі й вогонь. Звідси висновок: годі чекати. Діяти слід негайно.

Тож, зібравши докупи всі свої знання іспанської, він звернувся до Талькава, раз у раз перериваючи діалог пострілами.

Ох і важко ж було порозумітися цим двом людям! На щастя, Гленарван знався на звичках червоних вовків, інакше він нічого не зрозумів би із слів і жестів патагонця. Одначе, перш ніж він зміг передати Робертові зміст розмови із Талькавом, минуло принаймні чверть години. Гленарван запитав індіанця, що він думає про їхнє становище.

– І що він на це? – запитав Роберт Грант.

– Нам за всяку ціну треба протриматися до світанку. Агуар виходить на здобич тільки вночі, а на зорі повертається до себе в лігво. Уяви собі сову, але чотириногу – із першими променями денного світла він ховається у своєму лігві.

– Тоді оборонятимемося до ранку!

– Так, мій хлопчику. Коли ж не зможемо захищатися рушницями, тоді пустимо в хід ножі.

І наче на підтвердження цих слів Талькав, помітивши, як звір підкрався зовсім близько до вогнища, розітнув полум’я ножем. За мить лезо багряніло від крові.

Тим часом засоби захисту невпинно танули на очах. Близько другої ночі Талькав кинув у вогнище останній оберемок сухої трави, а зарядів у обложенців залишалося всього на п’ять пострілів.

Гленарван із тугою роззирнувся довкола. Він думав про цього хлопчика, що стояв поряд, про своїх товаришів та всіх, кого любив. Роберт мовчав. Мабуть, у його дитячій уяві небезпека не здавалася такою грізною. Проте Гленарван турбувався за двох і думав, що всі вони приречені на жорстоку смерть. Він більше не міг стримувати почуттів і пригорнув до себе дитину. Він притис хлопчину до грудей, поцілував у чоло, і по його щоці скотилася мимовільна сльоза.

Роберт зі щирою усмішкою подивився на нього.

– Я не боюся! – промовив він.

– Ні, мій хлопчику, не бійся, – відповів Гленарван. – За дві години настане ранок, і ми будемо врятовані!.. Молодчина, Талькаве! О, мій хоробрий патагонцю! Молодчина! – вигукнув він, коли індіанець віртуозно ударом приклада уклав двох величезних вовків, що поривались перестрибнути через вогненну перепону.

Аж раптом при згасаючому світлі багаття Гленарван помітив зграю вовків, що сунула згуртованими рядами на рамаду.

Кінець кривавої драми наближався. Вогонь поволі згасав. Досі освітлена рівнина поринала в морок. У сутінках знову замигтіли очі червоних вовків. Мине ще кілька хвилин, і вся величезна зграя кинеться в загорожу.

Талькав вистрілив востаннє і звалив ще одного ворога. Бойові запаси вичерпалися, і він схрестив руки на грудях, схилив голову.

Здавалося, індіанець щось мовчки обмірковував. Можливо, він шукав якогось сміливого, безрозсудного способу дати відсіч розлюченій зграї? Гленарван не насмілювався його запитати.

Несподівано вовки відступили. Раптом стихло їхнє оглушливе завивання. Запанувала зловісна тиша.

– Вони йдуть звідсіль, – промовив Роберт.

– Можливо, – відгукнувся, прислухаючись, Гленарван.

Одначе Талькав, здогадавшись, про що йдеться, лише похитав головою. Патагонцеві було відомо, що до настання світанку хижаки не упустять свого.

Вороги змінили тактику. Вони вже не намагалися проникнути до рамади крізь вхід, який люди так наполегливо боронили вогнем і зброєю, а обійшли загорожу і дружним натиском намагалися проникнути в неї з протилежного боку. Вже було чутно, як кігті хижаків упиваються в напівгниле дерево. Між хистким частоколом просовувалися могутні лапи й скривавлені морди. Нажахані коні зірвались із прив’язі і металися по загорожі.

Гленарван притиснув хлопчика до себе. Мабуть, у нього навіть промайнула навіжена думка спробувати рятуватися втечею з Робертом, але цієї миті його погляд упав на індіанця. Талькав, який щойно метався по загорожі, наче здичавілий звір, раптом підійшов до свого коня, що аж тремтів од нетерплячки, і став сумлінно сідлати його, не забуваючи жодного ремінця, жодної пряжки. Здавалося, поновлене з подвоєною силою завивання хижаків уже не турбувало його.

Гленарван спостерігав за Талькавом із понурим жахом.

– Він кидає нас! – вигукнув лорд, побачивши, що Талькав узяв у руки поводи, як вершник, готовий сісти в сідло.

– Талькав? Ніколи! – відгукнувся Роберт.

І справді, індіанець не думав кидати друзів напризволяще, він прагнув урятувати їх ціною власного життя.

Осідлана Таука гризла вудила і нетерпляче стрибала на місці; її пломенисті очі метали блискавиці. Кінь зрозумів намір господаря. У той момент, коли індіанець готувався скочити в сідло, Гленарван судомним рухом утримав його за руку.

– Ти кидаєш нас? – запитав він, жестом указуючи на частину рівнини, де не було вовків.

– Так, – відповів індіанець. І додав іспанською: – Таука – ловка коняка! Прудконога! Приманить вовків.

– О, Талькав! – вигукнув Гленарван.

– Швидше, швидше! – квапив індіанець.

– Роберте! Ти чуєш, хлопчику мій?! – сказав Гленарван Роберту тремтячим од хвилювання голосом. – Він хоче пожертвувати собою заради нас! Хоче помчати в пампу і відвести всю зграю.

– Талькав, друже! – крикнув Роберт, кидаючись до ніг патагонця. – Друже Талькав, не полишай нас!

– Ні, він нас не покине, – сказав Гленарван і, обернувшись до індіанця додав: – Їдемо разом!

І він вказав на знавіснілих од жаху коней, що наче прилипли до частоколу.

– Ні, – заперечив індіанець. – Погані коні. Нажахані. Таука – ловка коняка.

– Ну що ж, хай буде так! – сказав Гленарван. – Талькав не покине тебе, Роберте. Він показав мені, що я повинен зробити. Я поїду, а він залишиться з тобою.

• Предыдущая
• 32/120
• Следующая