Тінь вітру - Сафон Карлос Руис - Страница 36

• Предыдущая
• 36/107
• Следующая

— Він розповідав вам про своє життя у Парижі?

— Ні. Хуліан не любив розмовляти ані про свої книжки, ані про себе самого. Та мені здавалося, що він не дуже щасливий у Парижі. Утім, він справляв враження людини, яка не може бути щасливою ніде у світі. Я ніколи насправді не знала його. Він нікому не дозволяв пізнати себе. Він був дуже потайливою людиною, й іноді мені здавалося, що його зовсім не цікавить навколишній світ та інші люди. Пан Кабестані вважав, що Каракс дуже сором’язливий і трохи божевільний, але в мене було відчуття, що Хуліан жив минулим. Він ув’язнив себе у царстві власних спогадів. Хуліан жив у собі самому, заради своїх книжок, у своїх книжках — у затишній в’язниці, яку сам для себе любовно збудував.

— Ви каже так, наче заздрите йому.

— Існують гірші тюрми, ніж слова, Даніелю.

Я кивнув головою, не до кінця впевнений, що саме вона має на увазі.

— Хуліан коли-небудь розповідав про роки свого дитинства у Барселоні?

— Дуже рідко. За той тиждень, що я залишалася у нього в Парижі, він трохи розповів про свою родину. Його мати була француженкою, вчителькою музики, а батько — власником крамниці капелюхів чи чогось такого. Батько Хуліана був дуже релігійною людиною. І дуже... гм... вимогливою.

— То які в Хуліана були стосунки з батьком?

— Мені відомо, що вони не дуже ладнали. Щось сталося проміж них багато років тому. Насправді Хуліан поїхав до Парижа, щоб уникнути служби у війську, куди його хотів запроторити батько. Мати пообіцяла, що не дозволить такому статися й забере сина якнайдалі від того чоловіка.

— Але «той чоловік», урешті-решт, був його батьком! — зобразив щире здивування я.

Нурія Монфорт посміхнулася. То був лише натяк на посмішку — її очі були стомлені та сумні.

— Навіть якщо й був, він ніколи не поводився як справжній батько, й Хуліан ніколи не вважав його за такого. Одного разу Хуліан зізнався, що перш ніж одружитися, його мати мала любовну пригоду з якимсь незнайомцем, чийого імені вона ніколи не називала. Той чоловік і був справжнім батьком Хуліана.

— Звучить як початок «Тіні вітру». Ви вважаєте, Хуліан сказав правду?

Нурія Монфорт кивнула.

— Хуліан зростав і бачив, як капелюшник — так він його звав — ображав його матір та бив її. Потім він заходив до кімнати Хуліана й казав, що той — син гріха, що він успадкував слабкий та паскудний характер своєї матері, що він усе життя буде жалюгідним невдахою, що б він не намагався робити...

— Хуліан ображався на свого батька?

— Час — найкращий цілитель. Мені здавалося, що краще б Хуліан ненавидів капелюшника, але ні — він його зневажав. Утім... Хуліан розповідав про все це так, наче це не мало для нього значення, наче це було тільки частиною минулого, яке він залишив позаду... але я знаю: подібні речі ніколи не забуваються. Слова, які отруюють серце дитини, впиваються в пам’ять, і рано чи пізно вони спалюють серце.

Я здивувався: невже вона так каже з власного досвіду?.. На пам’ять мені прийшов образ Томаса Аґілара, який стоїчно вислухував немовчні нарікання свого пихатого батечка.

— Скільки років було Хуліанові, коли його батько почав так до нього ставитись?

— Може, вісім... Може, десять...

Я зітхнув.

— Як тільки Хуліан досяг призовного віку, мати забрала його до Парижа, навіть не попрощавшись із чоловіком. Капелюшник так і не збагнув до кінця, що родина кинула його.

— Ви коли-небудь чули, щоб Хуліан згадував дівчину на ім’я Пенелопа?

— Пенелопа? Гадаю, ні. Я б запам’ятала.

— Вона була його дівчиною, коли він іще мешкав у Барселоні.

Я витяг знімок Каракса та Пенелопи Алдаї й передав його жінці. Помітив, як посмішка засяяла на її обличчі, коли вона побачила Хуліана Каракса юнаком. Її поглинула ностальгія.

— Він тут такий молодий... А це Пенелопа, про яку ви згадували?

Я кивнув головою.

— Дуже вродлива. Хуліанові завжди вдавалося оточувати себе вродливими жінками.

«Такими, як ви», — подумав я.

— У нього було багато...? — почав був я й затнувся.

Знов та сама усмішка на обличчі Нурії Монфорт.

— Дівчат? Коханок? Не знаю. Сказати правду, я ніколи не чула, щоб він говорив про якусь жінку. Одного разу я сама спитала — просто щоб підколоти його. Вам, певно, відомо, що він заробляв на хліб тапером у барі. Я спитала його, чи подобається йому цілий день перебувати серед гарненьких повій. Йому не здалося, що жарт смішний. Хуліан відповів, що не має права кохати когось, що він приречений на самотність.

— Але чому?

— Хуліан не пояснив.

— Так чи інак, невдовзі перед поверненням до Барселони у 1936 році Хуліан Каракс збирався одружитися.

— Так кажуть.

— У вас є сумніви?

Вона скептично знизала плечима.

— Як я вже казала, за всі роки, що ми були знайомі, Хуліан ніколи не згадував жодної жінки, тим паче не згадував, що збирається одружитися. Історію про його здогадний шлюб я почула пізніше. Ньоваль — останній видавець Каракса — розповів Кабестані, що наречена на двадцять років старша за Хуліана, багата вдова, але хвора. За словами Ньоваля, вона так чи інакше підтримувала Каракса всі ці роки. Лікарі дали їй шість місяців, щонайбільше — рік. Ньоваль сказав: вона хотіла одружитися з Хуліаном, щоб він успадкував її маєток.

— Але шлюбна церемонія так і не відбулася.

— Якщо вона взагалі коли-небудь планувалася і якщо дійсно існувала така вдова.

— З того, що відомо мені, Каракса вплутали в дуель. Дуель відбулася на світанку в день весілля. Що ви про це знаєте?

— Ньоваль припускав, що це був хтось із родичів удови. Ненажерливий далекий родич, який не хотів, щоб спадок дістався якомусь вискочці. Утім, Ньоваль видавав здебільшого сенсаційні романи жахів, і я підозрюю, що цей жанр дещо вплинув на його спосіб мислення.

— Я бачу, ви не вірите в історію про весілля та дуель.

— Ні. І ніколи не вірила.

— Тоді, на вашу думку, що ж сталося? Чому Каракс повернувся до Барселони?

Нурія сумно посміхнулася.

— Я ставлю собі те саме запитання вже сімнадцять років.

Нурія Монфорт запалила ще цигарку. Запропонувала мені. Мені кортіло запалити, але я відмовився.

— Ви маєте якісь припущення?

— Ось усе, що мені відомо: влітку 1936 року, невдовзі після початку війни, служитель муніципальної трупарні зателефонував до нашого видавництва й сказав, що три дні тому до них привезли тіло Хуліана Каракса. Його знайшли мертвим на алеї у кварталі Раваль. Тіло було в лахмітті, серце пробите кулею. При ньому була книжка «Тінь вітру» та паспорт. Штемпель у паспорті свідчив, що Каракс перетнув французький кордон місяць тому. Де він був увесь цей час, ніхто не знав. Поліція зв’язалася з його батьком, але той відмовився забирати тіло, сказавши, що в нього немає сина. Минуло два дні, ніхто не звернувся по тіло, тож його поховали в загальній могилі на цвинтарі Монжуйк. Я навіть не можу покласти на неї квіти, бо ніхто не знає, де саме поховано Хуліана... Книжку, знайдену в Хуліановому піджаку, зберіг саме служитель трупарні, той самий, що зателефонував до видавництва Кабестані. Дізнавшись про все це, я була приголомшена. Хуліан, урешті-решт, мав у Барселоні знайомих, до яких він міг би звернутися; цими знайомими були ми з Кабестані, але він не повідомив нас, що повернувся. Ми дізналися про його повернення до Барселони лише після його смерті...

— Про що ще вам вдалося дізнатися?

— То були перші місяці війни, і Хуліан — не єдиний, хто зник безвісти в ті часи. Зараз про це вже не говорять, але існує багато безіменних могил, таких як Хуліанова. Шукати про них якоїсь інформації — усе одно що битися головою об мур. Я використала всі свої зв’язки. За допомогою пана Кабестані, який на той час уже був хворий, я подала скаргу до поліції. Після цього до мене прийшов молодий інспектор, самовпевнений поганець, який попередив, що краще мені більше ні про що не розпитувати. То було все, що він сказав. Його звали Фумеро. Здається, тепер він значна фігура. Про нього нерідко згадують у газетах. Можливо, й ви чули про нього.

• Предыдущая
• 36/107
• Следующая