Тінь вітру - Сафон Карлос Руис - Страница 32

• Предыдущая
• 32/107
• Следующая

Крокуючи в напрямку станції, я уявляв, як Хуліан Каракс ішов тим самим шляхом, розглядаючи поважні фасади, які навряд чи дуже змінилися відтоді. Можливо, він навіть чекав на блакитний трамвай, що підкрадався до небес... Діставшись кінця проспекту, я витяг фотокартку Пенелопи Алдаї, яка всміхалася на подвір’ї родинного гнізда. У її очах сяяла надія на майбутнє. «Пенелопа, яка Тебе кохає».

Я уявив Хуліана Каракса у моєму віці — уявив, як він тримав у руках цей знімок, можливо, під тим самим деревом, що зараз надало притулок мені. Я майже бачив, як він довірливо всміхається, гадаючи, що майбутнє буде таким само широким та світлим, як цей проспект. І на мить мені здалося — немає страшніших привидів, ніж привиди втрачених надій. Невже й те світло надії, яка зараз усміхається мені, — тільки позичене світло, що існує лише доти, доки я тримаю його в своїх очах?..

Коли я дістався додому, книгарню вже було відчинено — це зробив або Фермін, або батько. Я піднявся нагору, до квартири, щоб трохи попоїсти. Батько залишив для мене на столі тости з джемом і термос із міцною кавою. Я змів усе й за десять хвилин був уже внизу, немов народжений наново. Увійшов до крамниці крізь двері задньої кімнати, що межувала з передпокоєм будинку; тут стояла моя шафа. Я натягнув синій фартух, який зазвичай носив, щоб захистити одежу від пилу. Унизу шафи я тримав стару бляшану коробку з-під печива — скриньку скарбів. Там у мене була справжня кунсткамера — всілякий непотрібний мотлох, викинути який я не міг себе змусити: годинники, авторучки, які не підлягали ремонту, старі монети, кульки для дитячої гри, коробки з гільзами, що їх я колись знайшов у парку Лаберинто, збляклі поштові листівки із зображенням Барселони на зламі століть... І серед усіх цих дрібничок досі валявся клаптик газети, на якому Ісак Монфорт записав адресу своєї дочки Нурії тієї ночі, коли я повернувся до Цвинтаря забутих книжок, щоб сховати «Тінь вітру». Якийсь час я уважно розглядав цей клаптик у промінні, сповненому часточок пилу, яке сочилося між полицями та нагромадженими одна на одну скринями; потім закрив бляшанку й поклав адресу в гаманець. Ухваливши рішення зайняти і розум, і руки більш звичною для них роботою, я увійшов до крамниці.

— Доброго ранку, — привітався я.

Фермін саме займався сортуванням вмісту різноманітних пакунків, які надійшли від колекціонера із Саламанки[29], а батько намагався розшифрувати якийсь німецький каталог лютеранських апокрифів.

— Доброго ранку, і нехай Всевишній дарує нам іще ліпший вечір, —проспівав Фермін.

Без сумніву, це був прихований натяк на мою зустріч із Беа, тож я не став розвивати цю тему, а натомість узявся до неминучої щомісячної марудної праці —заповнення конторської книжки: перевірку прибутків та бланків замовлень, податків та платежів. Музика з радіоприймача акомпанувала безтурботній монотонності нашої роботи. Режисери радіопрограм укотре надали нам нагоду насолодитися піснями славетного естрадного співака Антоніо Мачіна, вельми популярного на той час. Карибські наспіви нервували мого батька, але він терпляче зносив їх, бо вони нагадували Фермінові його улюблену Кубу. Ця сцена повторювалася із тижня у тиждень: батько вдавав, що не слухає, а Фермін майже не підтанцьовував, коли виконували дансон[30], і заповнював рекламні паузи розповідями про свої пригоди в Гавані.

Двері книгарні були прочинені, й солодкий аромат свіжого хліба та кави, що просочувався знадвору, покращував нам настрій. Через якийсь час наша сусідка Мерседітас, яка саме поверталася з ринку Бокерія, зупинилася біля вікна й зазирнула всередину, а потім і ввійшла.

— Доброго ранку, пане Семпере, — проспівала вона.

Батько почервонів та всміхнувся до неї. У мене було відчуття, що Мерседітас подобається йому, але чернеча манера поведінки тримала його в непохитному мовчанні. Фермін краєчком ока захоплено поглядав на гостю, кумедно похитуючи стегном у такт музики та облизуючи губи, наче до нас завітала не Мерседітас, а пиріг з варенням.

Мерседітас відкрила паперовий пакет і дала нам три блискучі яблука. Я гадав, що вона досі плекає надію працювати у нашій крамниці, тож намагається приховати свою нелюбов до Ферміна — узурпатора посади прикажчика.

— Хіба вони не красиві? Я побачила їх та сказала собі: ці для Семпере, — багатозначно мовила вона. — Знаю, ви, інтелігенти, любите яблука, як той Ісак із його законом тяжіння — ну, як там його?

— Ісак Ньютон, люба, — підказав Фермін.

Мерседітас злобливо глянула на нього.

— Здрастуйте, пане Вискочко. Ви дякуйте за те, що я і для вас купила яблуко, а не кислий грейпфрут — саме на нього ви заслуговуєте!

— Але, жінко, беручи з твоїх ніжних рук цей дар, цей свіжий плід первісного гріха, я відчуваю, як запалюються мої...

— Ферміне, будь ласка, — втрутився батько.

— Гаразд, пане Семпере, — Фермін слухняно відступив.

Мерседітас уже збиралася була щось проказати у відповідь, коли з вулиці долинув галас, і ми всі замовкли, прислухаючись. Хтось обурено кричав. Мерседітас обережно вихилила голову у двері. Кілька власників крамниць проходили повз, лаючись собі під ніс; вигляд вони мали зніяковілий. Невдовзі з’явився пан Анаклето Ольмо — мешканець нашого кварталу й за сумісництвом неофіційний представник Королівської академії іспанської мови. Пан Анаклето був учителем середньої школи, викладачем іспанської літератури й інших гуманітарних дисциплін. Він мешкав разом із сімома кішками у квартирі на другому поверсі. У вільний від уроків час він писав рекламні буклети для одного престижного видавництва, й ходили плітки, наче він також складає еротичні вірші й видає їх під зухвалим псевдонімом Умберто Павич. Хоча друзі знали, що пан Анаклето — людина скромна й добра, на публіці він неодмінно хотів грати роль пихатого поета. Завдяки своїй пишномовності він здобув прізвисько «вікторіанець».

Того ранку обличчя вчителя було рожевим від хвилювання, а руки, в яких він тримав палицю зі слонової кістки, мало не тремтіли. Ми всі четверо витріщилися на нього.

— Пане Анаклето, що трапилось? — запитав мій батько.

— Франко помер, скажіть, помер? — підказав Фермін.

— Затули пельку, тварюко! — втрутилася Мерседітас. — Хай пан учитель скаже.

Пан Анаклето глибоко вдихнув, намагаючись віднайти спокій, щоб із притаманною йому солідністю пояснити, що ж саме трапилось.

— Любі друзі, життя — це драма, й навіть найшляхетніші з Божих створінь відчувають гіркоту примх настирливої долі. Минулої ночі, на світанку, поки трударі нашого міста насолоджувалися заслуженим сном, пан Федеріко Флавія-і-Пухадес, наш дорогий сусід, який зробив чималий внесок у процвітання громади як годинникар, був заарештований поліцією.

Я відчув, як серце моє обірвалося.

— Ісусе, Маріє та Йосифе! — перехрестилася Мерседітас.

Фермін пхикнув від незадоволення — диктатор залишився у доброму здоров’ї.

Сівши на свого улюбленого коника, пан Анаклето глибоко вдихнув та повів далі:

— Надійні джерела, близькі до головного поліційного управління, повідомили мене, що невдовзі після опівночі двоє працівників секретної поліції схопили пана Федеріко, вдягненого у яскравий відвертий жіночий костюм, коли він розспівував ризиковані опереткові співаночки на сцені одного дешевого ресторану на вулиці Ескудільєрс, де він нібито розважав публіку, яка в переважній більшості, на жаль, складалася з людей недоумкуватих. Ці жалюгідні створіння, які незадовго до того втекли з притулку, що належить ордену ченців, геть утратили глузд, поскидали штани, заходилися невтримно танцювати та плескати у долоні, виставивши напоказ статеві органи та пускаючи слину.

Мерседітас перехрестилася, схвильована непристойним поворотом подій.

— Дізнавшись про те, що сталося, побожні матері цих бідолах подали офіційну скаргу через цей публічний скандал, який загрожує фундаментальним законам моралі. Газетярі — ці підлі стерв’ятники, які живляться нещастям та ганьбою, — не стали довго чекати й швидко нанюхали запах мертвечини. Не минуло й сорока хвилин після приїзду поліціянтів, як з’явився Кіко Калабуїґ, якого пригнали на місце подій негідні обов’язки професійного донощика. Калабуїґ — першокласний репортер щоденної газети «Касо» й великий любитель ритися в чужій брудній білизні. Він мав намір розкрити всю пікантність події, не залишаючи поза увагою жодної темної плями, аби тільки підвищити рейтинг своїх сенсаційних репортажів у «Касо». Зайве казати: нічну подію було висвітлено з усією можливою докладністю, схарактеризовано як таку, що збуджує жах та нагадує сцени з Данте, а заголовок набрано величезними літерами — втім, іншого не слід було й сподіватися від бульварної газети.

• Предыдущая
• 32/107
• Следующая