Північне сяйво - Пулман Филип - Страница 56
- Предыдущая
- 56/78
- Следующая
— Ліро, люба, — почала вона, — здається, Ректор Джордана дав тобі щось перед тим, як ти поїхала. Це правда? Він дав тобі алетіометр. Річ у тому, що він не належав йому і він не міг розпоряджатися ним. Пристрій залишили йому на збереження. Він надто цінний, щоб носити його з собою, знаєш, цей прилад один лише з двох чи трьох існуючих у світі! Я думаю, Ректор дав його тобі, сподіваючись, що він якось потрапить до рук лорда Ізраеля. Він сказав тобі не розповідати мені про пристрій, правда? Ліра скривила рот.
— Так, я розумію. Добре, нічого страшного, моя мила, що ти не сказала мені. Ти не порушила ніяких обіцянок. Але послухай, люба, механізм дійсно треба ретельно доглядати. Боюсь, він такий рідкісний та чутливий, що ми просто не можемо наражати його на такий ризик.
— Чому не можна давати його лорду Ізраелю? — запитала вона, не рухаючись.
— Через те, що він робить. Ти знаєш, його вислали, тому що він замислив щось небезпечне та огидне. Йому потрібен алетіометр, щоб здійснити свій план, але повір мені, люба, це остання річ на світі — віддати йому пристрій. Ректор Джордана глибоко помилявся. І тепер, коли ти все знаєш, краще буде, якщо ти віддаси його мені, добре? Це позбавить тебе від необхідності носити його повсюди з собою і турбуватися про нього — справді, це, мабуть, складне завдання роздумувати, навіщо така дурна стара річ може знадобитися…
Ліра міркувала, як вона могла знову, знову і знову вважати цю жінку такою захоплюючою та розумною.
— Отже, якщо він у тебе зараз, моя люба, тобі справді краще буде віддати його мені. Він на твоєму поясі, чи не так? Так, то було дуже розумно зберігати його в такий спосіб…
Її руки торкнулися Ліриної спідниці, і вона почала розстібати міцну водонепроникну тканину. Ліра напружилася. Золота мавпа скрадалася з іншого боку ліжка, тремтячи від передчуття та затискаючи свій рот маленькими чорними пальцями. Пані Кольтер стягла з Ліри пояс і розстібнула сумку. Жінка швидко дихала. Вона вийняла чорну оксамитову тканину, розгорнула її та знайшла бляшанку, яку зробив Йорик Бернісон.
Пантелеймон знову став котом, кожної миті готовий стрибнути. Ліра також відсунула свої ноги від пані Кольтер 1 поставила їх на підлогу, приготувавшись тікати, коли прийде час.
— Що це? — спитала пані Кольтер, ніби радісно здивувавшись. — Яка кумедна стара бляшанка! Ти поклала пристрій туди, щоб не пошкодити його, люба? Весь цей мох… Ти була обережна, правда? Ще одна коробка всередині цієї! І запаяна! Хто це зробив, дитино?
Вона надто бажала відкрити її, щоб чекати на відповідь. Вона взяла ніж зі своєї сумочки, на якому було ще багато інших приладів, витягла лезо і загнала його під кришку.
Ураз кімната наповнилася розлютованим дзижчанням.
Ліра та Пантелеймон трималися спокійно. Пані Кольтер, здивована та зацікавлена, потягла за кришку, а золотий деймон нахилився нижче, щоб краще бачити.
За мить чорне тіло літаючого шпигуна кинулося з коробки та щосили вдарило деймона-мавпу в морду.
Він закричав і відскочив назад. Звичайно, це завдало болю і пані Кольтер, яка закричала та злякалася разом з мавпою. А потім диявол з годинниковим механізмом почав дертися на неї, на її груди, горло, прямуючи до обличчя.
Ліра не стала чекати. Пантелеймон кинувся до дверей, і вона не відставала від нього. Дівчинка широко відчинила двері і побігла швидше, ніж будь-коли в своєму житті.
— Пожежна тривога! — пронизливо закричав Пантелеймон, летячи перед нею.
Ліра побачила кнопку в кутку і відчайдушно розбила скло кулаком. Вона продовжувала бігти, прямуючи до гуртожитків, розбиваючи та натискаючи кнопки тривоги.
Люди почали виходити в коридор, роззираючись навкруги, щоб помітити, де пожежа.
У цей час вона вже була біля кухні, і Пантелеймон поспішно обмінявся з нею думкою, після чого вона забігла всередину. За мить вона вже відкрила всі газові вентилі і кинула сірник на найближчий пальник. Потім вона стягнула з полиці мішок з борошном і вдарила ним об край столу так, що він розірвався та наповнив повітря білою хмарою — вона чула, що борошно вибухає, якщо поводитися з ним так біля вогню.
Потім вона вибігла та попрямувала до свого гуртожитку. Коридори вже були повні: діти бігали туди-сюди, жваві від збудження, тому що навкруги чулося слово втеча. Старші мчали до комор, де зберігався одяг, і вели за собою молодших. Дорослі намагалися все це контролювати, і ніхто з них не знав, що відбувається. Крики, штовханина, плач чулися звідусюди.
Між усім цим доводилося маневрувати, як рибам, Лірі та Пантелеймону, продираючись до гуртожитку. Щойно вони дісталися туди, позаду почувся приглушений вибух, який струсив усю будівлю.
Усі інші дівчата втекли — кімната була порожньою. Ліра підсунула тумбочку в куток, стрибнула на неї та витягла свій теплий одяг з щілини у стелі, одразу ж намагаючись знайти алетіометр. Він був на місці. Вона швидко натягла вбрання, прикрила обличчя каптуром, і Пантелеймон-горобець, що стежив за дверима, скрикнув:
— Швидше!
Дівчинка вибігла. На щастя, група дітей, які знайшли теплий одяг, бігла коридором до головного виходу, і вона приєдналася до них, спітніла, з тремтячим серцем та думкою про те, що вона повинна втекти або загинути.
Шлях було заблоковано. Вогонь на кухні швидко поширювався, вибух чи то газу, чи то борошна зруйнував частину даху. Люди дерлися крізь покручені балки, щоб вибратися на свіже холодне повітря. Відчувався сильний запах газу. Потім був ще один вибух — гучніший та ближчий за перший. Вибухова хвиля збила з ніг кількох людей, і крики жаху та болю наповнили повітря.
Ліра намагалася підвестися, і Пантелеймон гукав серед криків та ляскоту крил інших деймонів:
— Сюди! Сюди!
Ліра вилізла на бетонну плиту. Вони дихала морозяним повітрям і сподівалася, що дітям вдалося знайти тепле вбрання — було б прикро втекти зі станції та вмерти від холоду.
Тепер було видно полум’я. Залізаючи на дах, вона побачила, що вогонь охопив велику діру з одного боку будівлі. Натовп дітей та дорослих стояв біля головного входу, але цього разу дорослі були більш збентежені, а діти більш налякані — дуже налякані.
— Роджере! Роджере! — закричала Ліра, а Пантелеймон побачив його гострим зором сови і сповістив про це Ліру.
За мить вони вже були разом.
— Накажи їм іти за мною! — закричала Ліра йому у вухо.
— Вони не підуть — вони в паніці…
— Скажи їм, що вони роблять з дітьми, які зникають! Вони відрізають їхніх деймонів великим ножем! Скажи їм, що ти бачив сьогодні вдень — ми випустили всіх їхніх деймонів! Скажи, що з ними станеться, якщо вони не втечуть!
Нажаханий Роджер відкрив рот, але потім схопився та побіг до найближчої групи стурбованих дітей. Ліра зробила те саме. І новина почала поширюватися — деякі діти скрикували та зі страхом хапали своїх деймонів.
— Ходімо зі мною! — кричала Ліра. — Рятувальники наближаються! Нам треба йти їм назустріч! Уперед, побігли!
Діти почули її та побігли за нею, продираючись крізь огорожу на вулицю з ліхтарями. Їхні чоботи тупотіли та скрипіли по твердому снігу.
За ними кричали дорослі, і чувся гуркіт та тріск від того, що обвалився інший бік будівлі. Іскри ринули потоком у повітря, і полум’я знялося угору зі звуком розірваної тканини. Але прориваючись крізь цей звук, прийшов інший — надзвичайно близький та грубий. Ліра ніколи не чула його до того, але одразу впізнала — це було виття деймонів-вовків татарських охоронців. Слабкість огорнула її від голови до п’ят, і багато дітей налякано озирнулися та зупинилися, тому що на них бігли великими, швидкими, невтомними кроками татарські охоронці з гвинтівками напоготові та з могутніми сірими постатями своїх деймонів поряд.
Їх ставало дедалі більше і більше. Вони були вкриті кольчугою, і в них не було очей; принаймні, очей не було видно крізь засніжені шпарини в їхніх шоломах. Єдине, що було видно, — круглі темні дула гвинтівок та сяючі жовті очі вовків-деймонів над їхніми розкритими щелепами, з яких текла слина.
- Предыдущая
- 56/78
- Следующая
