Північне сяйво - Пулман Филип - Страница 35

• Предыдущая
• 35/78
• Следующая

Нерівна дорога поряд із баром вела крізь металеві ворота до заднього двору, де була прибудова з долівкою з мерзлої багнюки. Тьмяне світло, яке йшло від заднього вікна бара, показало величезну бліду постать, що сиділа випроставшись і гризла шмат м’яса, тримаючи його обома руками. Ліру вразила заюшена кров’ю морда чи обличчя, маленькі злі очі і зарості брудно-жовтої шерсті. Гризучи, створіння огидно гарчало, хряскало та смоктало.

Фардер Корам зупинився біля воріт і покликав:

— Йорику Бернісон!

Ведмідь припинив їсти. Наскільки вони могли бачити, він дивився просто на них, але неможливо було прочитати вираз його обличчя.

— Йорику Бернісон, — знову повторив Фардер Корам. — Можна з тобою поговорити?

Серце Ліри швидко билося, щось у присутності ведмедя примушувало відчувати її близькість холодної, небезпечної, брутальної сили, але сили, що контролювалася розумом — не людським розумом, нічого схожого на людину, тому що у ведмедів, звичайно, не було деймонів. Це дивне величезне створіння, яке гризло м’ясо, ніколи не могло постати в Ліриній уяві, і вона відчувала глибоку симпатію та жалість до цієї самотньої істоти.

Він кинув ногу оленя в багнюку і пошкандибав на чотирьох до воріт. Потім він став дибки — десять чи навіть більше футів завбільшки — ніби хотів показати, який він могутній і якою ненадійною перепоною були ворота. Він заговорив до них зі своєї висоти:

— Ну? Хто ви?

Його голос був глибоким і, здавалося, змушував землю здригатися. Смердючий запах від нього був неможливим.

— Я — Фардер Корам із циганського народу зі Східної Англії. А ця маленька дівчинка — Ліра Белаква.

— Що вам потрібно?

— Ми пропонуємо тобі роботу, Йорику Бернісон.

— В мене є робота.

Ведмідь знову став на чотири лапи. Було дуже важко помітити якісь виразні ноти в його голосі чи то іронії, чи гніву, тому що він був надто глибокий і монотонний.

— Що ти робиш на складі саней? — запитав Фардер Корам.

— Я лагоджу поламані механізми та залізні пристрої. Також піднімаю важкі речі.

— Яка робота підходить panserbjorn?

— Оплачувана робота.

За спиною ведмедя відчинилися двері бару, і чоловік виставив великий глек, а потім підняв очі і завмер.

— Хто це?

— Незнайомці, — відповів ведмідь.

Бармен, здавалося, хотів запитати ще щось, але ведмідь раптом попрямував до нього, і чоловік стривожено зачинив двері. Ведмідь просунув пазур крізь ручку глека і підніс його до рота. Ліра відчула різкий запах чистого спирту, який плескався в посудині.

Ковтнувши кілька разів, ведмідь опустив глек і знову почав гризти м’ясо, не звертаючи уваги на Фардера Корама і Ліру, але потім заговорив.

— Яку роботу ви пропонуєте?

— Битви скоріше за все, — відповів Фардер Корам. — Ми їдемо на північ, щоб знайти місце, куди забирають украдених дітей. Коли ми знайдемо його, ми будемо битися, щоб звільнити дітей, а потім повеземо їх додому.

— Що ви заплатите?

— Я не знаю, що запропонувати тобі, Йорику Бернісон. Якщо тобі потрібне золото, в нас є золото.

— Не підходить.

— Чим тобі платять на складі саней?

— М’ясом і спиртом.

Ведмідь замовк, а потім відкинув розтрощену кістку і знову підніс глек до своєї морди, ковтаючи міцний спирт як воду.

— Вибач мені за запитання, Йорику Бернісон, — сказав Фардер Корам, — але ти можеш жити гордо та незалежно, полюючи на тюленів та моржів, а ще ти можеш піти на війну і заробити все, що завгодно. Що ж тримає тебе у Трольсоні в барі Ейнарсона?

У Ліри мурашки пробігли поза плечима. Вона думала, що таке запитання, яке було майже образою, страшенно розлютить величезне створіння, і як тільки Фардер Корам міг поставити його? Йорик Бернісон поставив свій глек на землю і підійшов ближче до воріт, щоб поглянути старому в обличчя. Але Фардер Корам не відвів свого погляду.

— Я знаю людей, яких ви шукаєте, роз’єднувачів дітей, — сказав ведмідь., — Вони залишили місто позавчора, щоб відвезти на північ нових дітей. Ніхто не розкаже вам про них, вони удають, ніби нічого не бачать, тому що роз’єднувачі дітей дають гроші та роботу. Зараз мені не подобаються роз’єднувачі дітей, тому я відповім вам ввічливо. Я залишаюся тут і п’ю спирт, тому що місцеві чоловіки забрали мої обладунки, а без них я можу полювати на тюленів, але не можу піти на війну. Я ведмідь в обладунках: війна — це море, в якому я плаваю, і повітря, яким я дихаю. Люди цього міста дали мені спирту і дозволили мені пити, поки я не заснув, а потім вони забрали мої обладунки. Якби я знав, де вони їх тримають, я б зруйнував усе місто, щоб повернути їх. Якщо вам потрібні мої послуги, ціна така — поверніть мої обладунки. Зробіть це, і я буду служити вашій компанії, поки не загину чи ви не здобудете перемогу. Ціна — мої обладунки. Я хочу їх повернути, після цього мені ніколи не буде потрібний спирт.

Коли вони повернулися на корабель, Фардер Корам, Джон Фаа та інші ватажки провели багато часу, радячись в кают-компанії, а Ліра пішла до своєї каюти, щоб поспілкуватися з алетіометром. За п’ять хвилин вона точно знала, де знаходяться обладунки ведмедя і чому буде так важко їх повернути.

Спочатку вона хотіла піти до кают-компанії і все розповісти, але вирішила так: якщо вони захочуть знати, то запитають її. Мабуть, вони вже про все знали.

Вона лежала на своєму ліжку і думала про дикого могутнього ведмедя, який так безтурботно пропив свою чарівну силу, та про те, який він самотній у своєму сараї. Бути людиною з власним деймоном, з яким можна завжди поговорити — зовсім інше! В тиші судна, яке стояло на якорі, без постійного скрипу металу і дерева, чи рокотання двигуна, чи шуму води за бортом, Ліра поступово заснула разом із Пантелеймоном, який спав на її подушці.

Їй снився її чудовий батько, коли раптом, без будь-якої причини, вона прокинулася. Вона не мала уявлення, котра година. Каюта була наповнена якимсь слабким світлом, яке Ліра прийняла за місячне сяйво. Воно освітлювало її новий теплий одяг, що охайно лежав у кутку каюти. Лише вона його побачила, як їй знову захотілося все приміряти.

Одягнувшись, вона вирішила піднятися нагору і вже за хвилину вийшла на палубу.

Раптом вона побачила, що в небі відбувається щось дивне. Вона подумала, що то хмари, які рухаються й тремтять від вітру, але Пантелеймон прошепотів:

— Аврора!

Вона була так приголомшена, що їй довелося вчепитися у поручні, щоб не впасти.

Північне небо перетворилося на видовище, його велич була майже неосяжною. Ніби просто із раю звисали величезні тремтячі фіранки з ніжного світла. Блідо-зелені й рожеві, прозорі, як найтонша тканина, внизу яскраво-малинові, ніби вогні пекла, вони гойдалися й плавно мерехтіли, з грацією, недоступною найталановитішому танцюристові. Лірі здавалося, що вона навіть чує їх: віддалений шелест шепотіння. Від цієї тендітної витонченості в неї з’явилося таке саме глибоке почуття, яке виникло до ведмедя. Воно рухало нею: воно було таким прекрасним, майже святим; їй на очі навернулися сльози, які розщепили світло, і в цих призмах вона бачила веселку. Невдовзі вона зрозуміла, що входить у транс, подібний до стану, коли вона розмовляє з алетіометром. Мабуть, думала вона спокійно, те, що рухає стрілку алетіометра, також змушує сяяти Аврору. Це навіть може бути Пил. Вона подумала про це, не зосередившись на власній думці, і скоро забула про неї, але пригадала її значно пізніше.

Вона дивилася, як за вуалями та струменями прозорого світла сформувався образ міста: башти й куполи, золотисто-медові храми і колонади, широкі бульвари та залиті сонцем парки. Спостерігаючи за всім цим, вона відчула запаморочення, ніби дивилася не вгору, а вниз або через широченну протоку, яку ніщо не може перетнути. Це був цілий далекий всесвіт.

Але щось рухалося крізь нього, і вона спробувала сфокусувати погляд на русі, від чого відчула слабкість і очманіння, тому що річ, яка рухалась, не була частиною Аврори чи іншого всесвіту. Воно летіло в небі понад дахами міста. Коли дівчинка могла роздивитися цей предмет чіткіше, вона повністю отямилася, і небесне місто зникло.

• Предыдущая
• 35/78
• Следующая