Північне сяйво - Пулман Филип - Страница 21

• Предыдущая
• 21/78
• Следующая

Вона швидко одяглася і пройшла в сусідню каюту із плитою, де було тепло. Там також нікого не було. Крізь

ілюмінатори з обох боків вона бачила лише густий туман і де-не-де випадкові темні обриси, які, мабуть, були будинками або деревами.

Не встигла вона вийти на палубу, як відчинилися зовнішні двері і вниз зійшла Ма Коста, закутана в старе твідове пальто, всіяне краплями води, наче крихітними перлинами.

— Добре спала? — спитала вона, дістаючи сковорідку. — Сядь десь тут, а я приготую тобі сніданок. Не стій, тут зовсім немає місця.

— Де ми? — запитала Ліра.

— На Великому перехресті каналів. Не показуйся нікому, дитино. Тобі не можна нагору. Будуть неприємності.

Вона нарізала бекон тоненькими шматочками, поклала його на сковорідку і вбила туди яйце.

— Які неприємності?

— З якими ми впораємося, якщо ти не заважатимеш. Ма Коста мовчала, поки Ліра їла. Човен сповільнив хід в одному місці, і щось стукнуло по борту. Вони почули розлючені чоловічі голоси, але потім хтось пожартував, і чоловіки засміялися, невдовзі голоси почали віддалятися, і човен рушив.

Через деякий час до каюти увійшов Тоні Коста. Як і його мати, він був весь у краплинах води. Він струсив свій шерстяний капелюх над плитою, і вода зашипіла та бризнула обабіч.

— Що ми їй розповімо, Ма?

— Спочатку запитаємо, потім розповімо.

Тоні налив собі в бляшану чашку кави і присів. Він був міцний темнолиций чоловік, і зараз, при денному світлі, Ліра помітила якусь печальну жорстокість в його обличчі.

— Добре, — сказав він. — Тепер розкажи нам, що ти робила в Лондоні, Ліро. Ми думали, тебе забрали гобліни.

— Я жила з цією леді…

Ліра недоладно, по частинах розповіла свою історію, різними уривками, в різному порядку, ніби тасувала колоду карт перед грою. Вона розповіла їм все, але промовчала про алетіометр.

— А потім минулого вечора на коктейль-вечірці я з’ясувала, чим вони займаються. Пані Кольтер сама виявилася однією з гоблінів, вона хотіла, щоб я допомагала їй викрадати дітей. А те, що вони роблять…

Ма Коста вийшла з каюти і пішла в кубрик. Тоні почекав, поки зачиняться двері, і продовжив:

— Ми знаємо, що вони роблять. Принаймні, частину з того. Ми знаємо, вони не повертаються. Вони відвозять дітей на північ, далеко-далеко, і роблять якісь експерименти на них. Спочатку ми були впевнені, що вони випробують на них різні хвороби і ліки, але чому б тоді все розпочалося так раптово два чи три роки тому? Тоді ми думали про татар — може, це в них є якісь таємні справи у Сибіру. Татари хочуть просунутися на північ, як і всі інші, по вугільний спирт та вибухову речовину. А також ходили чутки про війну ще до того, як з’явилися гобліни. Тому ми вирішили, що гобліни відкуповувалися від татар, віддаючи їм дітей, бо татари їдять їх, чула? Вони печуть дітей і їдять.

— Не може бути! — скрикнула Ліра.

— Може. Багато чого ще треба розповісти. Ти коли-небудь чула про налкаїненів?

Ліра відповіла:

— Ні. Навіть від пані Кольтер. Хто вони?

— Це своєрідні привиди, які живуть у лісах. Розміром із дитину, і в них немає голів. Вони виходять ночами, і якщо ти спиш просто неба у лісі, вони хапають тебе, і ніщо не може їх змусити відпустити. Налкаїнени — північне слово. А діти вітру — вони також небезпечні. Вони носяться у повітрі. Іноді можна натрапити на цілі їх збіговиська, що літають у небі чи сидять на кущах ожини. Лише вони торкнуться, як вся твоя сила залишає тебе. Їх не можна побачити, про них нагадує легке мерехтіння в повітрі. А ще є бездиханні…

— Хто вони?

— Напівубиті воїни. Бути живим — це одне, бути мертвим — інше, а бути напівубитим — найгірше. Вони просто не можуть умерти, а і жити також понад їхні сили. Ці істоти тиняються і не знають спокою. Їх називають бездиханними, тому що саме це з ними зробили.

— І що ж це? — запитала Ліра з широко розкритими очима.

— Північні татари розрізають їхні груди, розкривають ребра та вивертають легені. Це ціле мистецтво. Вони роблять це, не вбиваючи людей, але їхні легені не працюють, якщо їхні деймони не накачують їх вручну. В результаті вони завжди перебувають посередині між диханням та задухою, між життям і смертю — напівубиті, розумієш? І їхнім деймонам доводиться качати й качати, вдень і вночі, інакше вони разом загинуть. Я чув, що в лісі іноді можна зустріти цілі натовпи бездиханних. А ще існують рапсет-bjome — ти чула про них? Це означає «ведмеді в обладунках». Вони схожі на полярних ведмедів, але…

— Так! Я чула про них! Вчора один чоловік сказав, що мій дядько, лорд Ізраель, потрапив у тюрму у фортеці і його охороняють ведмеді в обладунках.

— Він зараз там? І що він там робив?

— Досліджував. Але те, як той чоловік говорив про мого дядька, я не думаю, що він у змові з гоблінами. Мені здалося, вони раді, що він у тюрмі.

— Що ж, він не звільниться, якщо його охороняють ведмеді в обладунках. Вони — як найманці, розумієш, що це означає? Вони продають свою силу тому, хто платить. Руки в них, як у людей, і вони знають, як обробляти залізо, переважно метеорне. Ці ведмеді роблять листи з нього і вкривають себе ними. Віками вони воювали зі скролінгами. Це жорстокі вбивці, зовсім безжалісні. Але тримають своє слово. Якщо ти домовишся з pasenbjorh, то можеш покластися на нього.

Ліра замислилася над цими жахами.

— Ма не любить слухати про північ, — сказав Тоні через декілька секунд. — Вона уявляє, що могло статися з Білі. Ми знаємо, що його забрали на північ.

— Звідки ви знаєте?

— Ми впіймали одного з гоблінів і примусили його говорити. Ось звідки ми трохи знаємо, що вони роблять. Ті двоє вчора були не гобліни. Вони були надто незграбними. Якби це були гобліни, ми б зловили їх живими. Розумієш, цигани найбільше постраждали від гоблінів, і ми хочемо вирішити всі разом, що робити. Вчора біля каналу ми поповнювали запаси, тому що ідемо на болота на так звану сходку. І я впевнений, що ми спорядимо рятувальний загін, коли почуємо все, що знають інші цигани, та коли обговоримо те, що відбувається. Ось що я зробив би на місці Джона Фаа.

— Хто це?

— Король циган.

— І ти справді збираєшся рятувати дітей? А як щодо Роджера?

— Хто такий Роджер?

— Хлопець із кухні з Коледжу Джордана. Його забрали так, як і Білі, за день до того, як я поїхала з пані Кольтер. Клянуся, якби мене забрали, він би прийшов і врятував мене. Якщо ви будете рятувати Білі, я теж поїду і врятую Роджера.

«І дядька Ізраеля», — подумала вона, але промовчала про це.

Тепер, коли у Ліри була мета, вона відчувала себе набагато краще. Допомагати пані Кольтер було добре, але Пантелеймон мав рацію: там вона не виконувала справжньої роботи, а була лише красивою іграшкою. На циганському човні було повно справжньої роботи, і Ма Коста стежила, щоб вона її виконувала. Вона мила і підмітала, чистила картоплю і готувала чай, змащувала опору пропелера і стежила, щоб нічого не заплуталося в ньому; вона мила посуд, відчиняла шлюзові ворота, прив’язувала човен на причалах і через декілька днів настільки звикла до такого життя, ніби народилася циганкою.

Але Ліра не помічала, що Коста були щоразу в бойовій готовності через незвичайну цікавість до неї людей на березі. Хоч вона і не усвідомлювала цього, але вона була дуже важливою, тому і пані Кольтер, і Облаткове братство були змушені шукати її повсюди. Справді, до Тоні доходили чутки в придорожніх барах про те, що поліція здійснює рейди по будинках і фермах, будівельних майданчиках та фабриках без жодного пояснення, хоч люди говорили, ніби вони шукають зниклу дівчинку. Це й було дивно, враховуючи, що інших зниклих дітей не шукали. І цигани, і прості люди ставали боязкими й знервованими.

Але була ще одна причина, чому родина Коста цікавилася Лірою, але про це дівчинка дізналася лише через декілька днів.

• Предыдущая
• 21/78
• Следующая