Північне сяйво - Пулман Филип - Страница 10

• Предыдущая
• 10/78
• Следующая

— Тут, мабуть, є привиди, — зауважив Роджер, аж здригаючись від задоволення.

Поряд із першим склепом вони знайшли коридор, заставлений кам’яними полицями. Кожна полиця поділялася на чотири секції, а в кожній секції лежав череп.

Деймон Роджера, з міцно стиснутим між ногами хвостом, затремтів і тихо зойкнув.

— Чш-ш, — сказав він.

Ліра не бачила Пантелеймона, але вона знала, що він сидить на її плечі у формі метелика і, мабуть, також тремтить.

Вона простягнула руку й обережно підняла найближчий до неї череп з місця, де він покоївся.

— Що ти робиш? — скрикнув Роджер. — Ти не можеш їх торкатися!

Вона піднімала череп вище та вище, не звертаючи уваги на слова друга. Раптом з нього щось випало — ковзнуло крізь її пальці і задзвеніло, впавши на підлогу, що майже змусило Ліру упустити череп.

— Це монета! — сказав Роджер, не вірячи очам. — Мабуть, тут скарб!

Він підніс предмет до свічки, і вони обоє витріщилися на нього. Це була не монета, а маленький бронзовий диск з грубо вигравіруваним на ньому котом.

— Це схоже на зображення на трунах, — сказала Ліра, — мабуть, це чийсь з їхніх деймонів.

— Постав його краще на місце, — порадив стривожено Роджер, і Ліра повернула череп на полицю, поклавши бронзовий диск на його одвічне місце. Всі інші черепи також мали в собі диски із зображенням деймонів своїх господарів, ніби показуючи своєму власникові, що їхній постійний компаньйон за життя й зараз залишається з ним у смерті.

— Як ти думаєш, ким вони були за життя? — запитала Ліра. — Напевне, вченими. Лише у ректорів є труни. Протягом століть тут було стільки вчених, що не вистачило б місця, щоб їх всіх тут поховати, тому їм просто відтинали голови та зберігали тут. У кожному разі, це найцінніше, що є у вчених.

Вони не знайшли гоблінів, але катакомби під молитовнею тривалий час привертали їхню увагу. Одного разу Ліра вирішила пожартувати з мертвих учених та перемішати монети з їх черепів, тобто поміняти їхніх деймонів. Пантелеймон так перехвилювався через це, що обернувся на кажана і літав туди-сюди, видаючи пронизливі звуки та махаючи крилами перед обличчям своєї хазяйки. Але вона не звертала уваги — це був надто гарний жарт, щоб до нього не вдатися. Хоч пізніше їй довелося заплатити за це. У ліжку, в її вузькій кімнаті нагорі дванадцятих сходинок її провідали нічні привиди — три фігури в мантіях, які, показавши їй свої кістляві пальці, відкинули каптури й оголили криваві рани на місцях, де раніше були голови. Лише коли Пантелеймон обернувся на лева та заричав на них, вони ретирувалися, відступаючи крізь стіну, доки видимими залишилися їхні руки, потім кострубаті жовто-сірі кисті, потім тремтячі пальці, і нарешті не залишилося нічого. Перше, що Ліра зробила вранці, — це побігла в катакомби та поклала монети-деймони на їхні справжні місця і прошепотіла черепам: «Вибачте! Вибачте!»

Катакомби були значно довшими, ніж винні погреби, але також мали край. Коли Ліра з Роджером дослідили там кожний куток і не знайшли гоблінів, вони переключили свою увагу на інше, але перед тим, як вони виходили зі склепу, їх спіймав заступник єпископа та покликав до молитовні.

Заступник єпископа був огрядним старим чоловіком, якого всі звали отцем Хістом. Його обов’язком було вести всі служби у Коледжі, проповідувати, молитися та слухати сповіді. Коли Ліра була молодшою, він дбав про її духовне виховання і його вразила її лукава байдужість та нещире покаяння. Вона не подавала жодної надії в духовній сфері — таким був висновок заступника єпископа.

Коли Ліра й Роджер почули його оклик, вони неохоче повернулися й поволоклися до великої затхлої похмурої молитовні. Свічки подекуди миготіли перед святими образами; було чути слабкий віддалений дзенькіт з місця, де стояв орган і відбувався невеличкий ремонт — слуга полірував мідний аналой. Отець Хіст поманив їх, стоячи біля дверей ризниці.

— Де ви були? — запитав він. — Я бачив, що ви заходили сюди декілька разів. Що ви замислили?

Його тон не був звинувачувальним, Голос звучав так, ніби отець щиро цікавився. Його деймон у вигляді ящірки сидів у нього на плечі і час від часу висовував язика.

Ліра відповіла:

— Ми хотіли заглянути в склеп.

— Навіщо?

— Труни… Ми хотіли подивитися на труни.

— Але навіщо?

Вона знизала плечима. Це була її постійна відповідь, коли на неї тиснули.

— А ти, — продовжував отець, поглянувши на Роджера. Деймон Роджера від страху завихляв хвостом, щоб умилостивити отця. — Як тебе звати?

— Роджер, отче.

— Якщо ти слуга, де ти працюєш?

— На кухні, отче.

— Ти повинен бути там зараз?

— Так, отче.

— Тоді ти вільний.

Роджер повернувся й побіг. Ліра переступала з ноги на ногу.

— А що до тебе, Ліро, — сказав отець Хіст, — я дуже радий бачити, як ти цікавишся тим, що покоїться в молитовні. Ти щаслива дитина, бо навколо тебе є вся ця історія.

— Гм, — відповіла Ліра.

— Але мене дивує, кого ти обрала в товариші. Ти самотня дитина?

— Ні.

— Ти… Ти сумуєш за товариством інших дітей?

— Ні.

— Я не маю на увазі Роджера з кухні. Я говорю про дітей таких, як ти. Благородних дітей. Ти хотіла б мати таких друзів?

— Ні.

— Але інші дівчата, мабуть…

— Ні.

— Розумієш, ніхто з нас не хоче, щоб ти була позбавлена звичайних дитячих радощів та розваг. Іноді мені здається, що в тебе дуже одиноке життя в компанії старих учених, Ліро. Ти відчуваєш самотність?

— Ні.

Він схрестив пальці на руках, не в змозі придумати чогось, щоб запитати цю вперту дитину.

— Якщо є щось, що тебе турбує, — продовжив він зрештою, — знай, ти можеш прийти і розказати це мені. Сподіваюся, ти завжди відчувала, що можеш це зробити.

— Так, — відповіла вона.

— Ти не забуваєш молитися?

— Ні.

— Гарна дівчинка. Добре, біжи собі.

Ледве втримуючись, щоб не зітхнути з полегшенням, вона повернулася й пішла.

Не знайшовши гоблінів під землею, Ліра знову повернулася на вулицю. Тут вона була вдома.

Пізніше, коли вона майже втратила до них цікавість, вони з’явилися в Оксфорді.

Уперше Ліра почула про це, коли зник хлопчик із циганської сім’ї, яку вона знала.

Це приблизно був час кінного ярмарку; канал був переповнений вузькими човнами з торговцями й мандрівниками, набережна Єрихона мерехтіла від блиску збруї, була заповнена цокотом копит та галасом людей, які торгувалися. Ліра завжди любила кінний ярмарок: крім того, що можна було крадькома покататися на сяк-так доглянутому коні, існували найкращі можливості, щоб спровокувати бійку.

А цього року в неї був чудовий план. Надихаючись минулорічним викраденням човна, вона зібралася здійснити незабутню подорож і цього разу. Якщо б вона та її друзяки з кухні Коледжу дісталися до Абінгдона, вони б чудово повеселилися на греблі…

Але цього року війна не розпочалася. Коли під ранковим сонцем Ліра прогулювалася біля, майстерні, де робили човни, з двійкою вуличних дітей, які, передаючи одне одному вкрадену сигарету, хвалькувато випускали дим, вона почула знайомий крик.

— Що ти зробив з ним, ти, дурний ледащо?

Це був владний голос жінки, але жінки з вилудженою горлянкою. Ліра зразу ж обернулася, тому що це була Ма Коста, яка двічі давала Лірі прочухана, але на третій раз дала їй імбирний пряник, а її сім’я мала пречудовий розкішний човен. Вони були циганськими баронами, і Лірі дуже подобалася Ма Коста, хоч вона й побоювалася її, тому що саме їхній човен вона викрадала.

Один із Ліриних компаньйонів автоматично підняв камінь, почувши цей голос, але Ліра сказала:

— Поклади його на місце. Вона гнівається. Вона може зламати твій хребет, як гілку.

Насправді Ма Коста виглядала більш переляканою, ніж розгніваною. Чоловік, до якого вона зверталася, торговець кіньми, знизував плечима й розводив руки.

— Хто його знає, — говорив він. — Тільки що він був тут, а потім зник. Я й не бачив, куди він подівся…

— Він допомагав тобі! Він тримав твоїх проклятих коней!

• Предыдущая
• 10/78
• Следующая