Магічний ніж - Пулман Филип - Страница 66

• Предыдущая
• 66/69
• Следующая

Нарешті Ліна Фельдт відчула впевненість в тому, що її ніхто не помітить, і рушила скелястим схилом до озера. Коли вона проходила табором, двоє чи троє солдатів кинули на неї побіжний погляд, але чомусь не запам'ятали те, що побачили, й відвели очі. Відьма зупинилася біля намету, до якого зайшла пані Кольтер, і поклала стрілу на тятиву.

Проте почувши крізь брезент низький голос пані Кольтер, вона обережно пересунулася до виходу з намету, що дивився на озеро.

Жінка розмовляла з чоловіком, котрого Ліна Фельдт досі не бачила. Він був досить старим, із сивим волоссям, але в ньому відчувалася якась сила. Його зап'ястя обвив деймон-змія. Старий сидів на полотняному стільці поруч із пані Кольтер, а вона нахилилася над ним і говорила м'яким голосом.

— Звичайно, Карло, — почула відьма, — я скажу тобі все, що тобі треба. Що саме ти хочеш знати?

— Як ти керуєш примарами? — спитав чоловік. — Я не знав, що це можливо, але вони йдуть за тобою, як собаки за хазяїном… Вони що, бояться твоїх охоронців? У чому річ?

— Це просто, — відповіла пані Кольтер. — Вони знають, що, залишивши мене живою, вони отримають більше їжі, ніж якщо знищать мене. Я можу привести їх до будь-яких жертв, котрих бажають їхні примарні серця. Щойно ти описав їх мені, я зрозуміла, що зможу віддавати їм накази, і так воно й було. А весь світ тремтить під владою цих примітивних істот! Але, Карло, — прошепотіла вона, — ти ж знаєш, що я можу втішити тебе. Чи бажаєш, щоб я дала тобі ще більшу насолоду?

— Мм… — промукав старий. — Для мене неабиякою насолодою є вже перебування поруч із тобою…

— Ні, обидва ми добре знаємо, що ти бажаєш більшого й що я можу зробити це для тебе.

Чорні мозолясті долоньки її деймона почали погладжувати деймона-змію. Та потроху розслабилася і поповзла по руці чоловіка до мавпи. І чоловік, і жінка тримали в руках келихи золотавого вина. Пані Кольтер зробила ковток і ще більше схилилася над старим.

— Ах, — вимовив той, а його деймон залишив його руку та тепер лежав на лапах золотої мавпи. Мавпа повільно підняла змію до своєї морди та м'яко провела щокою по смарагдовій шкірі, активно працюючи при цьому чорним язиком. Чоловік солодко зітхнув.

— Карло, скажи мені, нащо ти переслідуєш хлопця? — прошепотіла пані Кольтер, і її голос був ніжним, як пестощі мавпи. — Навіщо він тобі потрібен?

— У нього є річ, дуже потрібна мені. О, Марісо…

— А що це за річ? Що в нього є?

Карло похитав головою, але було видно, що опиратися жінці йому стає дедалі складніше. Його деймон м'яко оповив груди мавпи і водив головою по довгій блискучій шерсті, а лапи мавпи тим часом гладили все тіло змії.

Ліна Фельдт, невидима, стояла за два кроки від парочки та спостерігала за ними. Її тятива була натягнута, а стріла просилася в політ. Якби вона схотіла, то папі Кольтер була б мертвою ще до того, як вона встигла б зробити вдих — але відьму охопила цікавість. Вона стояла не рухаючись і широко розкривши очі.

Проте, спостерігаючи за пані Кольтер, вона забула про все навколо — і даремно, бо на іншому березі озерця коїлося дещо дуже цікаве. Здавалося, там самі собою швидко росли якісь примарні дерева, і цей гайок тремтів і мерехтів так, ніби дерева мали свідомість і намірялися щось зробити. Утім, певна річ, це були не дерева: поки вся увага Ліни Фельдт та її деймона була прикута до пані Кольтер, одне з цих туманних створінь відділилося від інших та безшумно попливло над поверхнею крижаної води. Нарешті воно зупинилося за півкроку від каменя, на який присів птах-деймон Ліни Фельдт.

— Ти легко можеш сказати це мені, Карло — муркотала пані Кольтер. — Ти можеш прошепотіти це. Можеш прикинутися, що ти розмовляєш уві сні, і хто винуватитиме тебе за це? Лише скажи мені, що є в цього хлопця й навіщо тобі ця річ. Я могла б здобути її для тебе… Хіба ти не хотів би, щоб я це зробила? Скажи-но мені, Карло. Мені та річ не потрібна, мені потрібна дівчинка. Що це за річ? Скажи мені, й ти одержиш її.

По тілу старого пробіг м'який дрож, він заплющив очі й сказав:

— Це ніж, магічний ніж із Ситагаза. Марісо, ти про нього не чула? Дехто називає його «телевтайя макгара», тобто найостанніший ніж. Іншим він відомий як Езагетр…

— А що він робить, Карло? Що в ньому особливого?

— Ох… Цей ніж ріже все на світі… Навіть його творці не знали, що він може. Не існує речей, невразливих для магічного ножа — він ріже матерію, дух, ангелів, повітря…. Марісо, він мій, ти розумієш?

— Звичайно, Карло, я обіцяю. Дозволь мені підлити тобі вина…

Золотава мавпа знов і знов повільно проводила лапами по смарагдовій змії, трохи її стискуючи, погладжуючи та гойдаючи, і сер Чарльз зітхав від задоволення, але тут Ліна Фельдт побачила, що відбувається насправді: позаяк очі чоловіка були заплющені, пані Кольтер потайки накрапала в його келих якоїсь рідини з маленької пляшечки й лише потім налила туди вина.

— Бери, любий, — прошепотіла вона, — і вип'ємо за нас.

Вже й без того одурманений лорд Боріель узяв вино та жадібно зробив декілька ковтків.

А потім пані Кольтер раптом підвелася, повернулася та подивилася просто в очі Ліні Фельдт.

— Відьмо, невже ти гадаєш, що я не знаю, як ви робите себе невидимими? — спитала вона.

Ліна була надто здивована, щоб рушити з місця.

А за спиною пані Кольтер почав задихатися сер Чарльз. Його груди здіймалися, обличчя стало червоним, а його деймон на очах слабшав та обм'якав у лапах мавпи. Та презирливо скинула його на землю.

Ліна Фельдт спробувала підвести лук, але її тіло чомусь не слухалося її. Досі нічого схожого з нею не траплялося, і вона налякано зойкнула.

— О, вже надто пізно щось робити, — сказала пані Кольтер. — Подивись на озеро, відьмо.

Ліна Фельдт повернулася та побачила, що її деймон-пуночка б'ється та верещить, наче він потрапив до скляної камери, з якої відсмоктали повітря. Птах у паніці тріпотів, смикався, падав на камінь, широко розкривав дзьоб — його огорнула примара.

— Ні! — вигукнула Ліна та спробувала наблизитися до деймона, але її зупинив спазм нудоти. Навіть у напівнепритомному стані відьма могла бачити, що в пані Кольтер було більше сили, ніж у будь-кого з бачених нею людей. Її не здивувало, що примара слухається пані Кольтер — такій владі не міг опиратися ніхто. І Ліна Фельдт у муці повернулася до неї.

— Випустіть його! Благаю, випустіть його! — крикнула вона.

— Подивимось. Дівчинка на ім'я Ліра з вами?

— Так!

— А хлопець? Хлопець із ножем?

— Так… благаю…

— А скільки вас, відьом?

— Двадцять! Випустіть його!

— Усі в повітрі? Чи дехто з вас залишається на землі з дітьми?

— Більшість у повітрі, три чи чотири завжди внизу… Випустіть його або вбийте мене одразу!

— Як далеко вони піднялися в гори? Вони ще рухаються чи вже зупинилися на відпочинок?

Ліна Фельдт ладна була витримати хоч які тортури, але не те, що відбувалося з її деймоном — і вона розповіла пані Кольтер усе, що знала. Дізнавшись усе, що вона хотіла знати про місце розташування відьом та те, як вони охороняють Віла й Ліру, пані Кольтер промовила:

— А тепер скажи мені ось що. Ви, відьми, щось знаєте про дитину на ім'я Ліра. Я майже дізналася це від однієї із твоїх сестер, але вона трохи зарано вмерла. Що ж, цього разу тебе ніхто не врятує. Скажи мені правду про мою дочку.

Ліна Фельдт спробувала схопити ротом повітря:

— Вона буде матір'ю… вона буде життям… матір'ю… вона повстане… вона…

— Назви її! Ти кажеш що завгодно, але не найважливіше! Назви її ім'я! — крикнула пані Кольтер.

— Єва! Мати всього! Нова мати Єва! — заїкаючись і схлипуючи, вимовила Ліна Фельдт.

— Он воно як, — промовила пані Кольтер і глибоко та полегшено зітхнула — ніби нарешті збагнула мету свого існування.

У голові відьми наче на мить розвіявся туман, і вона крізь жах, який обволікав її, спробувала вигукнути:

— Що ви зробите з нею? Що ви робитимете?

— То мені доведеться знищити її, — сказала пані Кольтер, — бо лише в такий спосіб можна запобігти новому гріхопадінню… Чому ж я не зрозуміла цього раніше? Мабуть, такі великі речі видно лише на відстані…

• Предыдущая
• 66/69
• Следующая