Магічний ніж - Пулман Филип - Страница 56
- Предыдущая
- 56/69
- Следующая
Ліра побачила, що Віл важко дихає, а його правиця стискає рукоятку ножа у піхвах, але нічого не сказала. Пантелеймон також нерухомо сидів на гілці.
— А коли ти дізнався, що маєш шукати свого батька? — нарешті спитала вона.
— Вже дуже давно, — була відповідь. — Раніше я уявляв, що він полонений, а я маю допомогти йому втекти. У дитинстві я марнував багато часу на такі ігри — іноді вони тривали цілими днями. Або, наприклад, я уявляв собі, що він опинився на незаселеному острові, а я маю попливти туди та забрати його. Він достеменно знав би, що робити з усім на світі — особливо з матір'ю, він дбав би про неї та мене, і вона видужала б. Я міг би просто ходити до школи, потоваришувати з кимось, і в мене, як всіх, були б батько і мати. Отже, я завжди казав собі, що, коли виросту, вирушу на пошуки свого батька… А мати завжди казала мені, що я успадкую його мантію. Вона казала це, щоб підбадьорити мене, і хоча я не знав, що це означає, — звучало це дуже урочисто.
— Хіба в тебе не було друзів?
— А як я міг із кимсь дружити? — здивований, спитав хлопець. — Друзі… Вони приходять до тебе додому, знайомляться із твоїми батьками й усе таке. Іноді хтось запрошував мене до себе, і декілька разів я таки ходив гості, але жодного разу не запрошував нікого у відповідь — це було надто небезпечно. Отже, в мене ніколи не було справжніх друзів. Я хотів би… Та в мене була кішка, — сам себе перервав він. — Сподіваюся, з нею все гаразд. Може, хтось за нею доглядає?
— Розкажи мені про чоловіка, котрого ти вбив, — поросила Ліра. — Ким він був?
— Не знаю. Мене не хвилює, що я його вбив — він на це заслужив. Їх було двоє, вони декілька разів приходили до нас та докучали матері, доки не залякали її так, як вона ще ніколи не лякалася доти. Вони хотіли дізнатися все про батька й не давали їй спокою. Я не знаю навіть, з поліції вони чи ні. Спочатку я гадав, що вони якісь гангстери, котрі вважають, нібито батько пограбував банк і сховав гроші. Але їм були потрібні не гроші, а папери. Вони хотіли дістати листи, що їх надсилав нам батько. Одного дня вони залізли до будинку, і коли я побачив це, то вирішив, що краще буде, якщо мати поживе десь в іншому місці. Розумієш, я не міг звернутися до поліції та попросити захистити нас, адже в такому разі вони забрали б матір. Я не знав, що мені робити. Зрештою, я попросив приглянути за матір'ю жінку, в котрої колись учився грати на піаніно — крім неї, ніхто мені на думку так і не спав. Я просто попросив її дозволити матері пожити деякий час у неї. Гадаю, вона доглядає за матінкою як слід. Потім я повернувся до будинку, щоб взяти листи — я знав, де вона їх зберігає. Коли я був там, до будинку знову влізли ті люди Була вже глибока ніч. Я ховався в кімнаті навпроти сходів, а Моксі — це моя кішка — вийшла зі спальні. Ні я, ні той чоловік її не бачили, і коли я кинувся на нього, він перечепився через Моксі та впав зі сходів… А я втік Ось як це сталося. Я не хотів його вбивати, але що сталося, те сталося. Я прийшов до Оксфорда і випадково побачив те вікно. А побачив його лише тому, що звернув увагу на іншу кішку та зупинився, щоб подивитися, що вона робитиме, а вона якраз побачила вікно. Якби я не звернув на неї уваги… Або якби Моксі тоді не вийшла зі спальні…
— Так, — сказала Ліра, — тобі пощастило. Ми з Пантелеймоном теж тільки-но розмовляли про те, що було б, якби я не залізла до гардероба у вітальні у Джордані та не побачила, як Ректор кладе отруту у вино. Нічого цього також не було б…
Деякий час вони мовчки сиділи на вкритому мохом валуні, дивилися на сонячні промені, що простромлювали гілки старих сосен, і думали про те, як багато маленьких подій мало відбутися, щоб обоє вони опинилися саме в цьому місці. У кожній із цих точок події могли піти інакше — можливо, в іншому світі інший Віл не побачив би вікно на Сандерленд-авеню та стомлений пройшов мимо й ішов доти, доки його не схопили б десь у центрі країни. А ще в одному світі інший Пантелеймон таки переконав би іншу Ліру вийти з вітальні, інший лорд Ізраель випив би отруту, а інший Роджер залишився б живим і досі грався з тією Лірою на дахах і в алеях іншого незмінного Оксфорда…
Нарешті Віл відчув, що накопичив достатньо сил, аби йти, і вони вирушили стежкою далі, як і раніше, оточені великим спокійним лісом.
Н(ній подорожували весь день, час від часу зупиняючись для відпочинку. Поступово дерева ставали тоншими, її місцевість — скелястішою. Ліра спитала алетіометр і дізналася, що вони рухаються в потрібному напрямку. Ввечері вони дісталися до села, котре не турбували примари: на пагорбах паслися кози, на кам'янистий ґрунт кидав тінь гай лимонних дерев. Коли діти, що гралися біля струмка, побачили дівчинку в подертому одязі, заляпаного кров'ю хлопця із блідим обличчям і лютими очима та елегантну хортицю, що йшла за ними, то відразу розкричалися та побігли до своїх матерів.
Дорослі поводилися насторожено, але охоче обміняли на одну з Ліриних золотих монет хліб, сир і фрукти. Відьми трималися поза полем зору, проте діти знали, що коли їм щось загрожуватиме, летючі жінки з'являться за мить. Відбувся ще один раунд переговорів, і стара жінка продала Лірі дві фляги з козячої шкіри та сорочку з тонкого полотна для Віла. Хлопець із полегшенням переодягнув брудну сорочку, обмився у крижаному струмку та трохи полежав на гарячому сонечку, щоб обсохнути.
Відпочивши, діти вирушили далі. Місцевість стала менш привітною: коли вони бажали сховатися від безжального сонця, то змушені були відпочивати в тіні скель, а не під розлогими деревами, а земля пекла їм ноги навіть крізь підошви взуття. Нахил місцевості збільшився, і вони поступово вповільнили ходу. Коли сонце торкнулося верхівок гір, їхнім очам відкрилася улоговинка під ними, і вони вирішили далі не йти.
Насилу спустившись по схилу й кілька разів ледь не впавши, вони потім ще змушені були продиратися крізь хащі карликових рододендронів з темним лискучим листям та китицями малинових квітів, важких від куп бджіл, що їх укривали. Нарешті вони вийшли на освітлений м'яким вечірнім світлом лужок на березі струмка. Трава була дуже густою й заввишки до колін — волошка, тирлич, перстач…
Віл довго пив воду зі струмка, а потім улігся у траву. Йому хотілося спати, але він чомусь не міг заснути: у голові в нього паморочилося, весь світ здавався якимсь незвичайним, а рука пекла й пульсувала.
Але найгірше було те, що з ран знову потекла кров.
Серафіна оглянула їх, ще раз приклала трави та затягла шовкову пов'язку тугіше, ніж раніше, цього разу її обличчя було стривоженим. Віл не розпитував її, та й до чого це? Він і сам бачив, що заклинання не спрацювало, і, звісна річ, це бачила й відьма.
Коли стемніло, хлопець відчув, як поруч із ним лягла на землю Ліра, а невдовзі почув і тихе муркотіння. Підігнувши лапи, лише за крок від нього дрімав кіт, і Віл пошепки спитав:
— Пантелеймоне, це ти?
Очі деймона розплющилися. Ліра навіть не ворухнулася.
— Я, а що таке? — прошепотів у відповідь Пантелеймон.
— Як ти гадаєш, я вмру?
— Відьми не дозволять тобі вмерти, та й Ліра…
— Але заклинання не допомогло — я й досі втрачаю кров. Не думаю, що її залишилося багато, а рана все не загоюється. Я боюся…
— Ліра вважає, що ти нічого не боїшся.
— Правда?
— Вона вважає тебе найхоробрішим воїном із тих, кого вона знала — навіть хоробрішим за Йорика Бернісона.
— Тоді мені краще не подавати знаку, що я наляканий, — промовив Віл, хвилинку помовчав і додав: —Я гадаю, Ліра хоробріша за мене. В мене ніколи не було друга, кращого за неї.
— Вона думає те саме про тебе, — прошепотів деймон. Ще трохи полежавши, Віл нарешті заплющив очі. Ліра лежала в темряві, не ворушачись, але її очі були широко розкриті, а серце шалено калатало.
Коли Віл прийшов до тями, було ще зовсім темно. Його рука боліла дужче, ніж коли-небудь до того. Він обережно сів і побачив, що неподалік горить багаття, а Ліра за допомогою роздвоєної лозини намагається підсмажити на ньому хліб. Окрім того, на шампурі смажилося двоє птахів. Коли Віл підійшов і сів біля вогню, звідкись згори злетіла Серафіна Пеккала.
- Предыдущая
- 56/69
- Следующая
