Магічний ніж - Пулман Филип - Страница 39
- Предыдущая
- 39/69
- Следующая
Тоді Анжеліка, здається, відчула, що Ліра спостерігає за нею, і звела очі. На мить їхні погляди зустрілися. Ліра відчула якийсь поштовх, ніби дівчинка вдарила її чи-ось — такою сильною була ненависть у її очах. Маленький Паоло побачив, що його сестра дивиться кудись угору, теж звів очі й, помітивши Ліру, пронизливо крикнув: «Ми вб'ємо тебе! Це ти зробила таке з Туліо! Ми вб'ємо тебе, ось так!»
Діти повернулися та побігли геть, залишивши свого скам'янілого брата, а налякана Ліра відійшла від вікна у глибину кімнати — хай там як, вони були винні в загибелі Туліо. Віл і старий нічого не чули — Джакомо Парадізі вичавлював на рану мазь, а хлопець зосередився на своїх відчуттях. Ліра спробувала викинути з голови те, що вона тільки-но побачила, та сконцентрувала увагу на Вілі.
— Щоб зупинити кров, ви маєте перетягнути руку чимось, — сказала вона. — Інакше вона ніколи не зупиниться.
— Так, я знаю, — якось сумно відповів старий.
Поки вони накладали джгут, Віл дивився вбік і ковток за ковтком пив слив'янку. Врешті-решт у нього з'явилося відчуття, ніби він поїхав кудись, хоча його рука, як і раніше, дуже боліла.
— От і все, — промовив Джакомо Парадізі. — Візьми ніж, він твій.
— Мені він не потрібен, — сказав Віл. — Я не хочу, щоб він був моїм.
— У тебе немає вибору, — відповів старий. — Тепер ти — хранитель.
— Але, здається, ви казали, що хранитель — ви сам? — спитала Ліра.
— Мій час сплив, — була відповідь. — Ніж сам знає, коли йому слід поміняти хранителя, і цей час настав, я знаю це достеменно. Ви не вірите мені? Дивіться!
Старий підняв ліву руку. Мізинець та підмізинний палець на ній були відсутні — так само, як у Віла.
— Так, я також бився та втратив ті самі пальці, — сказав він. — Це ознака хранителя. Між іншим, я також не знав усього цього заздалегідь.
Вражена побаченим, Ліра опустилася на стілець. Віл здоровою рукою обперся об запилений стіл і спробував щось вимовити, але слова не йшли до нього. Нарешті він сказав:
— Алея… ми прийшли сюди лише тому, що… що один чоловік украв у Ліри одну річ. Йому був потрібен цеп ніж, і він сказав, що коли ми принесемо його, він…
— Я знаю того чоловіка. Він брехун, ошуканець. Він нічого вам не віддасть, тож не припускайтеся помилки. Він дуже хоче отримати цей ніж, і щойно той буде в нього, він зрадить вас. Він ніколи не буде хранителем — ніж ній по праву.
Відчуваючи, як усередині нього щось опирається тому, що він робить, Віл підсунув ніж ближче до себе. Це був нічим не примітний на вигляд кинджал з лезом із тьмяного металу завдовжки десь вісім дюймів, короткою поперечиною з того самого металу та рукояттю з деревини палісандра. Придивившись, хлопець побачив, що по рукоятці пролягають золоті смужки, утворюючи орнамент, котрий він упізнав, лише повернувши ніж догори ногами — на ньому був зображений ангел зі складеними крилами. На другому боці також був ангел, але з розправленими крилами. Золоті смужки трохи виступали над поверхнею, й це вможливлювало краще зчеплення кинджала з долонею. Коли Віл узяв його в руку, то відчув, що ін легкий, міцний і чудово збалансований, а лезо зовсім не було тьмяним. Насправді відразу під поверхнею металу, здається, невпинно вирували хмурі холодні кольори: відтінки темно-фіолетового, темно-синього, коричневого, темно-сірого та того похмурого зеленого, що його можна побачити під деревами з густою кроною. У голові Віла чомусь відразу виникла картина занедбаного цвинтаря, на могили котрого падають перші вечірні тіні. Якщо існувала така річ, як відтінки тіні, то саме такий колір мало лезо магічного ножа.
Але крайки леза були іншими — насправді вони навіть відрізнялися одна від одної. Одна була з ясної яскравої сталі, що поступово переходила в кольори тіні, і неймовірно гострою. Настільки великою була ця гострота, що Вілові очі її навіть не витримали. Інша крайка була не менш гострою, але сріблястого кольору. Ліра, котра з-за печа Віла також розглядала ніж, сказала:
— Я вже бачила цей колір. Таким було лезо, яким мене збиралися відрізати від Пантелеймона — достеменно таким!
— Це лезо, — промовив Джакомо Парадізі, торкнувшись сталі рукояткою ложки, — розріже будь-яку речовину на світі. Дивіться.
Він натиснув срібною ложкою на лезо. Віл, що три мав ніжу руці, відчув лише легку протидію, але верхівка рукоятки ложки впала на стіл, відрізана начисто.
— Інша крайка, — продовжив старий, — має ще витонченіші властивості. Нею ти можеш навіть створити прохід до іншого світу. Спробуй це зробити. Роби, що я тобі кажу, — тепер ти хранитель. Ніхто, крім мене, не навчить тебе, а часу в нас залишилось обмаль. Підведися та слухай мене.
Віл відштовхнув стілець та став, тримаючи ніж двома пальцями. Він відчував нудоту та запаморочення, а також небажання слухатися старого.
— Я не хочу… — почав він, але Джакомо Парадізі похитав головою.
— Не розмовляй! «Я не хочу, я не хочу…» Ти не маєш вибору. Слухай мене, бо час спливає. Тримай ніж перед собою — ось так. Різати має не лише ніж, а й твій розум. Ти повинен різати й ножем, і думкою. Тепер зроби ось що: спрямуй розум на самісінький кінчик ножа. Зосередься, хлопче, сконцентруйся. Не думай про свою рану — вона загоїться. Думай про кінчик ножа. Наразі ти перебуваєш саме там. Відчуй його, відчуй себе в тій точці. Тобі потрібна щілинка, така маленька, що очима ти її ніколи не побачиш, але кінчик ножа відшукає її — якщо ти помістиш туди свій розум. Обмацуй повітря, і ти відчуєш найменшу щілинку в світі…
Віл спробував зробити це, але його голова гуділа, а ліва рука жахливо пульсувала. Він побачив свої пальці, що лежали на даху, і подумав про матір, свою бідолашну матінку. Що вона сказала б? Як вона втішила б його? Чи зможе він коли-небудь утішити її? Він поклав ніж на стіл, зігнувся, охопивши свою поранену руку, та заплакав. Усього цього було забагато, щоб він це витримав… Ридання роздирали йому горло та груди, а сльози затьмарювали очі — він плакав через неї, свою бідолашну, налякану, нещасливу любу матусю. Він кинув її, кинув…
Його серце стиснула самотність. Але потім він відчув щось дивовижне, протер очі тильним боком долоні та побачив, що голова Пантелеймона лежить у нього на коліні. Деймон, набувши вигляду вовкодава, ніжно дивився на нього сумними очима. Потім він знову лизнув поранену руку хлопця та ще раз поклав голову йому на коліно.
Віл і гадки не мав про існування у Ліриному світі табу, що забороняє будь-кому торкатися деймона іншої людини, і він досі не торкався Пантелеймона лише з увічливості, а не з якоїсь іншої причини. Ліра від подиву скам'яніла: її деймон зробив це за власною ініціативою. За мить він відсунувся та вже у вигляді дрібнісінької молі сів їй на плече. Старий з цікавістю, але досить спокійно спостерігав за цією сценою: очевидно, він уже подорожував між світами та бачив деймонів.
Пантелеймонів учинок допоміг: Віл зробив ковтальний рух, знову підвівся на ноги та витер сльози з очей.
— Добре, я спробую ще, — сказав він. — Розкажіть мені, що робити.
Цього разу він, стиснувши зуби, трусячись від зусилля та стікаючи потом, примушував свій розум зробити те, що йому сказав Джакомо Парадізі. Ліру розривало на шматки бажання втрутитися: вона була знайома з цим станом — як і доктор Мелоун, — і вона знала, що його можна досягти, якщо щосили тягнутися до нього. Але дівчинка стрималася.
— Зупинись, — тихо сказав старий. — Розслабся, не напружуйся. Це тонкий ніж, а не важкий меч, і ти стискуєш його надто міцно. Розслаб пальці, дозволь розуму спокійно проплисти вздовж рук, у зап'ястя, потім у рукоятку, а звідти — у лезо. Не квапся, роби це ніжно, а не силою. Хай розум просто блукає твоїм тілом і ножем. Тоді зроби так, щоб він потрапив у самісінький кінчик, у те місце, де лезо є найгострішим, і сам стань цим кінчиком. Зроби це — поринь туди та відчуй цей стан, а потім повертайся.
Віл зробив ще одну спробу. Ліра побачила, як його тіло, спочатку напружене до скам'янілості щелепи, ніби вияснилося, заспокоїлося та розслабилося, і на нього наче зійшла якась сила. Ця сила була Віловою власною — або, може, належала його деймону. Як він має тужити за своїм деймоном! Ця самотність… Не дивно, що він так плакав, і Пантелеймон цілком слушно торкнувся його, хоча для деймона такий учинок був напрочуд дивним. Вона простягла руку до свого улюбленого деймона, й той, обернувшись на горностая, м'якою хвилею перетік їй на коліна.
- Предыдущая
- 39/69
- Следующая
