Магічний ніж - Пулман Филип - Страница 25

• Предыдущая
• 25/69
• Следующая

Віл відчував дзвін у голові.

Його батько описував достеменно те саме, що він сам побачив під грабами. Він також знайшов вікно — й навіть ужив для його позначення саме це слово! «Отже, — вирі шив Віл, — я, мабуть, на правильному шляху». А ті люди шукали саме цю інформацію… Тож вона є небезпечною.

Коли цей лист було написано, Вілові був один рік. Шість років потому, того ранку в супермаркеті, хлопець зрозумів, що його матері загрожує жахлива небезпека й він має захищати її. Упродовж наступних місяців він почав поступово усвідомлювати, що та небезпека існує радше в неї в голові, але тим пильніше він має її захищати.

А потім з'ясувалося, що небезпека існує не лише в її розумі — на неї справді хтось полював. Вірніше, не на неї, а на ці листи, на цю інформацію.

Віл і гадки не мав, що це все означає, але почував себе щасливим від думки, що у них із батьком є дещо спільне: Джон Пері та його син незалежно один від одного відкри-ли щось дуже незвичайне. Зустрівшись, вони зможуть обговорити це, і батько відчує гордість за сина, котрий успадкував його мантію…

Ніч була тихою, море — спокійним. Віл відклав листи, заплющив очі та невдовзі заснув.

— Груман? — перепитав чорнобородий торговець оптовими партіями хутра. — З Берлінської академії? А, той зайдиголова! П'ять років тому я зустрічав його на півночі Уральських гір, але тепер, я думаю, він уже мертвий.

Сем Канзіно, старий знайомий Лі Скоресбі та його земляк, сидів у пропахлому гасом, задимленому барі готелю «Самірскі» та невеличкими ковтками пив із чарки крижану горілку. Він підштовхнув Лі тарілку солоної риби та чорний хліб, і той, набивши рота, кивнув приятелю, щоб той продовжував.

— Він потрапив у капкан, розставлений тим дурнем Яковлєвим, — сказав торговець хутром, — і порізав ногу до кістки. Замість того щоб використовувати традиційні медикаменти, він схотів скористатися засобом, що його полюбляють ведмеді. То був так званий мох-кров'янка, хоча насправді це не мох, а лишайник. Отже, Груман ле-жав на санях, поперемінно рикаючи від болю та віддаючи вказівки своїм людям. Вони разом із ним вимірювали світло зірок, і коли вони робили щось хибно, він відразу починав їх лаяти — а язик у нього гострий і колючий, немов той дріт. Це був худорлявий, але міцний і сильний чоловік, і його цікавило все на світі. Ти знав, що він пройшов посвячення в татарському племені?

— Та ти що? — вимовив Лі Скоресбі, підливаючи горілки в чарку Сема. Деймон Лі Гестер сидів на стійці бару біля його ліктя, його очі, як завжди, були напівзаплющені, а вуха лежали вздовж спини.

Лі прибув удень, принесений на Нову Земблю вітром, що його викликали відьми, і, щойно склавши своє устаткування, пішов до готелю «Самірскі», розташованого поруч із рибопереробною факторією. У цьому місті часто зупинялися арктичні рибалки — обмінятися новинами, підшукати собі нову роботу чи залишити повідомлення один одному, — Лі Скоресбі й сам прожив тут не один день, чекаючи пропозиції контракту, пасажира чи сприятливого вітру, отже, в його нинішній поведінці не було нічого незвичайного.

А позаяк люди відчували, що у світі навколо них відбуваються якісь великі зрушення, вони, цілком природно, збиралися обговорити це. З дня на день надходили нові звістки: річка Єнісей звільнилася від льоду — і це взимку! — океан відступив, оголивши дивні кам'яні утворення правильної форми, розташовані на дні; кальмар завдовжки сто футів стягнув з корабля трьох рибалок та розірвав їх на шматки…

Крім того, з півночі, як і раніше, надходив туман, густий і холодний, час від часу його опромінював якийсь, дивовижний, наче потойбічний світ, і тоді можна було невиразно розгледіти якісь громадини та почути загадкові голоси.

Без сумніву, це були не найкращі часи для роботи, тож бар готелю «Самірскі» був повний.

— Ви згадали ім'я Грумана? — спитав літній чоловік, який сидів неподалік. Він був одягнений як мисливець на тюленів, його деймон-лемінг похмуро дивився на них із кишені. — Він був справжнім татарином, я сам бачив, як його приймали до племені. Тоді йому просвердлили чеpeп і дали інше ім'я — татарське. Зараз я спробую його згадати.

— Давай я куплю тобі випивку, друже, — запропонував Лі Скоресбі. — Я шукаю інформацію про цю люди ну. До якого племені його прийняли?

— До Єнісейських Пахтарів. Вони живуть біля підніжжя хребта Семенова, там, де в Єнісей впадає якась річка, забув, як вона зветься. Вона стікає з сопок, а ще там біля причалу стоїть камінь розміром із будинок.

— А, зрозуміло, — відповів Лі. — Я згадав, якось я пролітав над цим місцем. Так ти кажеш, що Груману просвердлили череп? Навіщо це йому було потрібно?

— Він був шаманом, — сказав старий мисливець на тюленів. — Я гадаю, до того як плем'я прийняло його до своїх лав, воно визнало його за шамана. Це свердління було чимось на кшталт бізнесу. Така операція триває дві ночі й день. Вони використовують для цього лучковий дриль — як для того, щоб розпалити вогонь.

— А, ось чому його люди так беззастережно йому підкорялися, — зауважив Сем Канзіно. — Вони являли собою найгіршу банду негідників з тих, що я бачив у своєму житті, але виконували його накази так, як діти слухаються суворого вчителя. Я думаю, річ у його прокляттях — коли вони мали його за шамана, то гадали, що ці прокляття можуть здійснитися. Але, чи знаєш, цікавість цього чоловіка є не менш чіпкою, ніж щелепи вовка — він нічого не пропускає. Він змусив мене переказати дослівно все, що я знав про місцезнаходження тієї землі та звички росомах і лисиць. І весь цей час у нього дуже боліла рана, завдана капканом Яковлєва — його нога була оголеною, а він записував результати застосування моху-кров'янки, міряв собі температуру, спостерігав за формою шраму, звертав увагу на все без винятку… Дуже дивна людина. Одна відьма хотіла, щоб він був її коханцем, але він відмовив їй.

— Правда? — здивовано перепитав Лі, згадавши про красу Серафіни Пеккали.

— Йому не слід було цього робити, — сказав мисливець на тюленів. — Коли відьма пропонує тобі кохання, слід погоджуватися. Якщо ти відмовишся, то будеш сам винний у всіх тих негараздах, що відбуватимуться з тобою. Це як робити обов'язковий вибір між благословенням і прокляттям.

— Можливо, в нього були на те свої причини, — за уважив Лі.

— Якби він був хоч трохи розумним, то зрозумів би, яка причина вагоміша.

— Він був дуже впертим, — сказав Сем Канзіно.

— Може, він зберігав вірність іншій жінці? — припустив Лі Скоресбі. — Я чув про нього дещо інше: нібито він знав місце знаходження певної магічної речі, не знаю, якої саме, але вона буцімто здатна захистити свого хазяїна від усякого лиха. Ви нічого про це не чули?

— Я чув, — відповів мисливець. — В нього тієї речі не було, але він знав, де вона знаходиться. Один чоловік спробував змусити Грумана розповісти це йому, але той його убив.

— Що було справді цікавим, — сказав Сем Канзіно, — так це його деймон. Це був орел, чорний орел із білою головою та білими грудьми. Я ніколи не бачив такого виду, тому навіть не знаю, як його називати.

— Це був яструб, — утрутився бармен, який прислухався до бесіди. — Ви говорите про Станіслава Грумана? Його деймон був яструбом.

— А що з ним сталося? — спитав Лі Скоресбі.

— О, він утрутився у Скролінгську війну, що спалахнула на Землі Беринга. Останнє, що я про нього чув, так це те, що його застрелили, — сказав мисливець на тюленів. — Він мертвий.

— Я чув, йому відрізали голову, — повідомив Лі Скоресбі.

— Ні, ви обидва помиляєтесь, — промовив бармен. — Я знаю це напевно, бо чув від ескімоса, котрий був одним із його людей. Здається, вони поставили табір десь на Сахаліні, а потім стався обвал. Грумана засипало тисячею тонн каміння. Той ескімос, або інуїт, як вони себе називають, сам бачив, як це сталося.

• Предыдущая
• 25/69
• Следующая