Соло для комп’ютера - Тисовська Наталя - Страница 36

• Предыдущая
• 36/37
• Следующая

— Ти з Нінкою давно не говорила?

— Останній місяць — зовсім.

— І нічого не знаєш?

— Залежить від того, що ти маєш на увазі. Як на мене, то сьогодні моя загальна обізнаність ледве не досягла критичної межі.

— І Нінка, виходить, тобі не дзвонила?

І тут я втямила, до чого він веде.

— Ну?

— Я бачив твою книжку в «Сяйві». Дуже приємна зелененька обкладинка. Вітаю!

— Почекай, чому зелененька? Малюнок був жовтий, осінній…

— Фарби не вистачило. Якось же економічна криза в країні має себе проявляти, а то папір у книжці білий — аж вилискує…

Майже тиждень пішов на те, щоб привести до ладу всі можливі формальності. Ольжич чемно поспілкувався з моїм батьком, потім із його колегами, тільки мені вони й слова не розповіли. Щоразу, як я намагалася смикнути завісу таємниці хоч за краєчок, у тата ставався напад трудоголізму, тож я, сопучи, мусила тримати два дротики, які терміново треба запаяти… або дві дошки, які негайно треба збити докупи…

Кілька днів готувався від’їзд Матвія в Угорщину — позаяк Оленка була надзвичайно цінним свідком, вирішили її спершу таємно переправити у Львів, причому за безпеку бралися відповідати як угорська, так і українська сторони. Зі Львова вже на Київ. А тут уже Ольжич її зустріне за всіма правилами. Як виявилось, Оленка не мала навіть закордонного паспорта, тож Ольжич, застосувавши тільки йому відомі методи впливу на ВВІР, виробив паспорт, не подавши ні Оленчиних українських документів, ні самої натури.

У четвер Матвія нарешті відправили в Чоп.

Цілий день ми з Мариною збирали його в далеку дорогу та давали надзвичайно цінні настанови.

— Візьми светрик для Оленки: у Львові завжди дощі…

— Подзвони з дороги, щоб я не нервувалася!

— І не забудь парасольку!

— Ти гроші, гроші маєш?

— Де ти поклав квиток?..

За дві години до відходу поїзда ми заштовхали Матвія до машини й повезли на вокзал, аби він не спізнився. Він тримався мужньо.

Вела я машину обережно, бо на київських дорогах треба мати гартовані нерви. Ми наближалися до повороту. Я — про всяк випадок — стала в лівий ряд. Не встигла цього зробити, як нас зліва величною дугою обійшов синій красень «вольво» з червоними номерами CDP.

— DP — це «дипломат», треба розуміти. А CDP — це «супердипломат»? — поцікавилась я.

Марина і Матвій тільки хмикнули.

— Як далі їхати? — запитала я, поки ми стояли під червоним сигналом.

— На наступному перехресті повернеш ліворуч, — скоромовкою пояснила мені Марина.

— А якщо я тут поверну?

— Як хочеш, можеш і повернути, але минулого разу тут вокзалу не було. Не знаю, за цей час, може, вже перенесли?

Ми рушили, але швидкість набрати не вдалося.

— Що це за жученя попереду пхається? — обурилась Марина, бо обігнати допотопну машинку типу старого «Запорожця» не було можливості.

— Напевно, якась саморобна. Дивись, у неї над лівим колесом кінь намальований.

Кінь стояв дибки.

— Символізує одну кінську силу?

Жученя проїхало прямо, ми повернули.

Вокзал зустрів гамором, запахами коліс, порохами доріг. «Посольська делегація», в якій було два представники влади і яку Матвій очолив як особа найбільш зацікавлена, завантажилась у вагон. Останні напучування, останні поцілунки, й ось — поїзд рушає. Нема часу на даремні сльози! За два дні вони мають привезти Оленку назад до Києва. Невже нарешті все стане на свої місця?..

На День Конституції зібрання у помешканні моїх батьків вийшло бучним: я нарахувала дев’ять зацікавлених осіб; представником від держави виступав Ольжич. Він привів із собою дружину, але та, незвична до нашої компанії, трохи соромилась. Моя мама випекла пиріг із медом і чорносливом і купила пляшку новосвітівського шампанського брют.

Оленка вдягнула червону блузку, тож у подвійному сенсі опинилась у центрі уваги. Склянки дзенькнули, кримське шампанське запінилось, і злився шурхіт бульбашок із нашими голосами, зі сміхом, із брязкотом тарілок.

— Натулю, подай серветки — вони на креденсі,— говорила мені мама крізь гамір гостей. — Тарасе, прихопи ще одного ножа, коли будеш іти з кухні,— давала вона настанови батькові.

Квартира наповнилася святковим гомоном по вінця. Матвій підкладав страви на тарілку дружині Ольжича, вона ніяковіла й тихо дякувала. Ольжич учепився Андрія, бо конче хотів знати про всі доручення, які той виконував для Зиновія Самійловича. Мама штурхала мене — то виделку дістати, бо я сиділа біля шафки, то ложку для салату, то третє, то десяте. Тато розповідав анекдот, а Марина, закинувши голову, реготала. Ніна стріпувала розкішним чорним волоссям і дивувалася всьому, що б не розповідали.

Наша кицька сновигала поміж ніг, винюхуючи смачні запахи. Проте коли хто-небудь із добросердих гостей простягав їй шматочок шинки або ковбаски, вона тільки морщила носа та зневажливо пирхала: панянка у нас напрочуд перебірлива.

Після другого бокала я відчула, як кров підкрадається до обличчя, шумує у голові і дзвенить тонко-тонко у вухах. І крізь дзвін і дзенькін почувся мій голос, що перекрив усі решта за столом:

— Пропоную влаштувати допит головному свідку! — і я сіпнула Оленку за рукав. — Кажи, кажи все!

— А що казати?

— Все, що знаєш.

— Нічого не знаю, — відсунулася від мене Оленка, загороджуючись руками.

— Як це ти не знаєш? Як це ти не знаєш?

— Лишися мене! А то викличу адвоката й відмовлюся давати свідчення.

Я насварилася на неї пальцем. Ольжич уважно подивився на Оленку, кивнув ствердно, мов між ними існувала якась таємна домовленість. Вона заговорила.

— Я помстилася Зиновію Самійловичу… Платіжки ви вже бачили, а був і договір. Його я сховала ще надійніше, ніж платіжки…

— Між ким і ким договір? — спитав Матвій, який не міг звикнути до того, скільки таємниць відкривається зразу, і всі їх наречена від нього приховувала. «Ох, — подумки погрожував він, — ти моя грушка, ти моє яблучко… я з тебе узвар зроблю після весілля, пожди тільки!»

— Між австрійським інвестором, — пояснювала між тим Оленка, — і фальшивим НДІ МП… Справжній дослідний інститут працював, не відаючи, що розробляє виріб, який уже йому, по суті, не належить. Інвестором був сумнозвісний Юрґен Вайзе. Схоже, він і сам не підозрював про складну банківську схему і подвійну гру, яку вела українська сторона…

— Не вірю, — перервав її Ольжич. — Хіба Юрґена знайшла не фрау Кройц?

— Ви і про неї чули? — Оленка невловимим рухом поправила зачіску, і з очей Матвія війнуло полум’я.

— Аякже.

— Юрґен Вайзе — колишній комп’ютерний геній, який так і не спромігся на сенсаційний винахід. Але ж амбіції зосталися! І фрау Кройц, коли від Рибицького дізналася про розробки НДІ, запалила австрійського друга божевільною ідеєю запатентувати чужий винахід під власним іменем. Справа в тому, що Леся Кройц і Рибицький…

— Солодка парочка «Твікс»! — за неї закінчила Марина.

Боже, який сюжет! Як мелодраматично!

— Леся Кройц, — пояснила Оленка, — пообіцяла Юрґену винахід і нову особистість — він-бо давно був у міжнародному розшуку за ДТП зі смертельним наслідком. А поза його спиною вирішила нагріти ще й українських винахідників. Десять мільйонів у. о. — хіба не ласий шмат?..

— Між іншим, фальшивий НДІ МП, — посміхнувся Ольжич, зводячи на мене очі,— ся повністю звав НДІ «Мікропроцесор» і проіснував — згадай нашу балачку! — рівно тиждень. Зареєстрований він був на загублений паспорт, власник якого і заяву про втрату був написав, і новий собі встиг виробити ще за місяць до реєстрації…

— Але як ти знав, що НДІ МП на двох платіжках може означати дві різні речі?

— А правдивий і фіктивний дослідні інститути мають ріжний код у держреєстрі. Я ж платіжки провіряв…

— Стривайте! — згадала я раптом іще один збіг, який давно мене муляв. — А яким боком Силоненко прилатався до цієї історії? Він же ні до інституту фізики напівпровідників, ні до кібернетики, ні до мікропроцесорів жодного стосунку не має! Де ж він зазнайомився з Рибицьким і Зиновієм Самійловичем?

• Предыдущая
• 36/37
• Следующая