Соло для комп’ютера - Тисовська Наталя - Страница 3

• Предыдущая
• 3/37
• Следующая

— Менше знатимеш, краще спатимеш. Дякую за розмову.

— Дякую за морозиво, — скривився бомж, мов на квасне яблуко.

І знову — довгі гудки. Палець накручує інший номер.

— Олена до нас останнім часом рідко заходить, — пояснила мені її мама. — Ти Матвію ліпше подзвони.

Мене кинуло в пал.

Слава Богу, хоч Матвій був удома, та на нього можна в цьому розраховувати: меланхолійний і флегматичний, він спати лягав рано, для нього на гулянку вночі зірватися — кара небесна, а для розваги він краще о шостій ранку вийде побігати.

— Оленка в тебе? — рвучко спитала я.

— Нема.

— А коли ви бачились?

— Та ми, якщо чесно, посварилися…

О Боже!

Безтурботному Матвію навіть не спало на думку перепитати, чому така нагальна потреба бачити Оленку. Я ж не могла пояснювати йому телефоном, що сталося.

— Виходь мені назустріч, — наказала я, знаючи, що прохання Матвій проігнорує.

— Пізно вже… — почав він нити.

— Виходь мені назустріч.

Ми домовились зустрітися на півдорозі між моїм та його будинком: у дворі однієї зі шкіл зараз, пізно ввечері, затишно і можна спокійно поговорити. Я знала, що Матвій хворобливо пунктуальний, тому прийшла завчасно — й не помилилася: його невисока, кремезна постать, освітлена поодинокими ліхтарями, теж з’явилась на обрії.

— Що трапилося?

— Зараз дізнаєшся. Спершу глянь на це.

Міцною смаглявою долонею Матвій узяв листа —

анонімне запрошення в Яму. Став під тьмяний ліхтар, почитав аркуш, оглянув уважно конверт, тоді відірвав від нього погляд і втупив у мене. Я розповіла йому, як ми з Оленкою, ще в перші дні знайомства, спускалися ескалатором метро (я так добре пам’ятаю її зелену пухову куртку!) і вона запросила мене в Яму — вперше.

— І до ж чого це все ведеться? — поцікавився Матвій.

— Я була сьогодні в Ямі.

Оленчин наречений слухав розповідь про бомжа з «Хрещатого яру» мовчки, не перепиняючи мене, не розпитуючи, не виявляючи жодної стурбованості.

— Матвію, це дуже схоже на правду.

— Ну, не знаю. А мама її…

— Порадила до тебе звертатися.

Він замислився, схиливши голову. З перенісся одразу сповзли окуляри, і Матвій неквапливим рухом поправив їх.

— Почитай записку, яку мені передав бармен у Ямі,— і я витягла ще одного туза з рукава.

Так само уважно мій співрозмовник оглянув Оленчину записку, але, схоже, менше за мене здатен був розгадати, що може означати коротке і дивне послання. Який саме комп’ютер могла лишити мені Оленка, щоб потім зникнути? Не пригадували ми щось у неї не тільки нового, а й старого теж. Нарешті Матвій повільно мовив:

— Слухай, що за дурниця з листом? Не легше було подзвонити?

— Може, і легше. Але ж не подзвонила…

Ситуація, погодьтеся, нереальна: живе собі людина, має батьків, друзів, нареченого, врешті-решт, і ні сіло ні впало — зникає за білого дня…

— Якщо до завтра Оленка не з’явиться, я не знаю, що й думати.

Назавтра Оленка не з’явилась.

На роботу я спізнилась, але Матвій одразу потяг мене «курити» («покурити» і «в туалет» — тільки й виправдання відсутності на робочому місці): добре, що обидва начальники зранку вчаться англійської мови. Ми зустрілися під сходами, що вели в підвал, — у єдиному місці в нашій шановній конторі, де ще можна було вільно дихати. У зв’язку з тим, що міністерство невблаганно перетворювали на комітет, а штат скорочували, колишні його співробітники осідали на нашому балансі. Вони люто ненавиділи нашу свободу — те, що ми заходили до віце-президентів, не стукаючи у двері, те, що ми забагато сміялися, те, що ми не боялися нікого. Вони висмоктували нашу свободу, як кисень, аж одного дня нам її забракло. Вони спробували навіть ліквідувати наш утаємничений куточок під сходами, але ми його само відкрили.

Притулившись до запорошеної батареї, Матвій замислено запихкав цигаркою. Дим зависав у повітрі й ліпив чудернацькі фігури. Випливло сонечко, ми вийшли у двір і піднялися на сходи, які дерлися кудись угору крутими київськими горбами. Завжди поважного, рахманного Оленчиного нареченого важко було впізнати: чорне коротке волосся прилипло до спітнілого лоба, Матвій раз у раз куйовдив чуб, тоді знімав окуляри, протирав, одягав назад. Витягнув із пачки чергову цигарку, довго не міг її прикурити, клацав запальничкою, стиха лаявся, аж навіть я підставила руки, допомагаючи йому, затуляючи од вітру хистке жовте полум’я.

Нарешті на кінчику цигарки зажеврів вогник.

— Ти з Нінкою не балакав? — запитала я.

— Сьогодні зранку дзвонив: у понеділок Олена забігала на роботу, півгодини рилась у шухлядах столу. Казала, може поїхати на пару днів. Потім лишила Нінці листа, чомусь без зворотної адреси, щоб та вкинула у скриньку…

— Ага, — багатозначно мовила я. Одна загадка прояснилася.

Ніна була Оленчиною найкращою товаришкою на роботі; працювали вони в одному відділі й останнім часом майже не розлучались. І тепер Ніна нічого не знала. Ситуація катастрофічно погіршувалась. Отже, Оленка сідає в невідому машину і зникає. Мені зробилося спершу зимно, а тоді гаряче: всі знають, де знаходять людей, які сідають у невідомі машини. Матвій, здається, міркував у тому самому напрямку, бо обличчя його відтінком нагадувало землю, що виповзала з-під залишків снігу в нашому дворі.

— Після гір, — мовив Матвій, припалюючи чергову цигарку, — Олена хотіла з’їздити до приятельки в Білорусь, але напевно нічого не казала. А тоді ми посварилися.

Про приятельку з Білорусі я колись чула краєм вуха. Якщо Оленка таки до неї поїхала, то, може, і справді все — маленька Оленчина містифікація?

Матвій думав, а думав він ґрунтовно: всі свої справи він робив ґрунтовно. Над робочим столом він щоранку вивішував перелік завдань, які необхідно виконати за день, і поступово їх викреслював, а якщо певне питання протягом дня вирішити не вдавалося, увечері переносив його до нового переліку, що складав на наступний день.

— Та-а-ак, — нарешті заговорив Матвій, плеснув рукою по металевому бильцю сходів, обпікся жаринкою, що від наглого руху впала йому з цигарки на пальці, засичав. — Машина, певна річ, в угоні, номери перебиті… А ти не просила бомжа описати тих двох хлопів?

— Детально — ні.

— А втім, — він махнув рукою, — все одно я переконаний, що ми їх не знаємо. І було б краще, щоб і вони нас не знали…

— А звідки?

— А те, що ти в Ямі дві години просиділа? Упевнена, що ніхто не слідкував?

— Я б помітила!

Матвій постукав себе по лобі.

Мені здалося, що ще трошки — й у мене лусне жилка, яка почала вже набрякати на лівій скроні. Ніби увіч я побачила Оленку, що сідає до машини, і чомусь уявила її в синій шовковій блузці на короткий рукав, хоча була ще рання весна і ми не скидали пальт. Із нею нічого не могло статися!

Матвій кинув у порожню пачку недопалка і труснув головою.

— Пішли до роботи. Я більше не можу думати.

До вечора ми все-таки розшукали білоруську приятельку. Так, Оленка збиралася приїхати, твердо не обіцяла. Ні, вона не приїжджала. На все добре.

А робота не стояла на місці. На письмовому столі росли паперові стоси, а я цілісінькі дні тільки те й робила, що сортувала документи за нагальністю — і все відкладала на потім.

— До нас випадково не приходили молоді люди влаштовуватися на роботу? — визираючи з-за комп’ютера, підсміювалася Віруся, яка єдина в нашому відділі кадрів займалася власне кадрами.

— Та було тут кілька. Хочеш у базі анкети подивитися? — Світлана, моя університетська приятелька, з чиєї протекції я й потрапила на роботу, не запідозрила пастки. Здається, саме Світлана була тим шпигуном, котрий почав плести агентурну мережу в нашій конторі. Вона влаштувала Вірусю й мене; я влаштувала Оленку та ще кількох колежанок. Далі пішла ланцюгова реакція.

— Треба негайно переглянути. Ми ж маємо знати, чи в надійні руки Наталю віддаємо.

— Невже так серйозно?

• Предыдущая
• 3/37
• Следующая