Соло для комп’ютера - Тисовська Наталя - Страница 16

• Предыдущая
• 16/37
• Следующая

— Юлію Валентиновичу, вибачте, але чому ви поставили тут знаки питання?

У Силоненка смикнулися губи, а тоді він одповів:

— Ці два дні Світлани не було на роботі.

— Наскільки мені відомо, в перший день її не було тільки з обіду, але начальник сам відпустив її до лікарні. І на другий день також.

— Я нічого не знаю. Якщо начальник її відпустив, то хай він табель і підписує.

— Юлію Валентиновичу, але ж ви розумієте, що начальника нема, а в понеділок табель здавати буде пізно.

— Мене це не обходить.

Обличчя моє пашіло. Ховаючись за монітором, Непийпиво з цікавістю спостерігала за нами. Мені урвався терпець.

— А кому ще мені поставити прогули? — не втрималась я, мимохіть метнувши у неї погляд.

Силоненко вибухнув:

— Ви, — він раптово перейшов на «ви», хоча за старою радянською звичкою раніше й не зважав на такі дрібниці,— ви намагаєтеся вигородити Світлану, бо вас пов’язують незрозумілі стосунки з віце-президентом. Між іншим, президент зацікавився, чому комерційна інформація раптом стає відомою за межами нашого відділу. Служба безпеки уже з’ясовує…

Крізь сльози, що підступно накочувалися на очі, я, борючись із власним голосом, прохрипіла:

— Тож це ви, ви?.. Минулого тижня… Коли президент викликав мене… Вербував…

Силоненко зблід.

— На вашому місці я би поменше бовкав, хто кого куди викликав!..

Але я вже не слухала. Я зірвалася на крик.

— Ви не смієте безпідставно мене звинувачувати! Я вимагаю, щоб ви забрали свої слова назад!

Силоненко пробурмотів щось нерозбірливе. Не знаю, чи було в кімнаті тихо, чи стояв галас. Звуки вимкнулись, і лишилося тільки світло під стелею, і за шибками чорні стовбури дерев, а зимове небо — вище, вище, там, куди не сягали вікна першого поверху…

— Я вимагаю, щоб ви забрали свої слова назад!

— Я забираю! — гаркнув Силоненко, підписав табель, жбурнув мені на стіл і кулею вилетів із кімнати. Слідом за ним вилетіла я.

В туалеті, зарюмсану й нещасну, мене розшукала Оленка. Запхавши руки в кишені темно-червоного картатого піджака, вона мовила:

— Ходи зі мною до Матвія на день народження. Я тебе запрошую.

— В такому вигляді? — повернула я до неї обличчя з чорними патьоками.

— Змиєш фарбу, а я тобі зараз мою косметичку принесу.

На відміну від мене, Оленка завжди носила з собою цілу торбу косметики, за що одного разу й поплатилася: сумка, де, крім помади, гребінця, рум’ян, люстерка, пудри, лежали парфуми, які подарував їй Матвій, — дорогі, вишукані, рідкісні в Україні парфуми, — гепнулась на землю, і розбилася фігурна малесенька пляшечка, і довго ще пахла терпко та п’янко Оленчина сумка.

На другому поверсі, на вході до відділу продажу, до нас приєдналася Оленчина товаришка Ніна. У великому приміщенні відділу продажу, на двох зсунутих докупи столах, накрита була пишна гостина. Бутерброди з червоним кав’яром — головною прикрасою нашого часу, що тільки-тільки переставав зватися голодним, — цілою пірамідою лежали в центрі столу, просто на розстеленому білому папері. Навкруги примостилися шпроти, шинка, сир, оселедець, салати в крихітних розетках з пісочного тіста, печінковий паштет, фаршировані яйця й помідори, нарізані кружальцями довгі французькі багети, що саме увійшли в моду. В кутку, відгороджені стосом одноразових тарілок, височіли впереміш пляшки з вином і горілкою, коньяк, лимонад, мінеральна вода й пакети соку. Келишки та склянки вже давно розібрали гості, що не спізнилися на свято, тож пошук пластикової одноразової тари для кожного нового прибульця супроводжувався загальним заворушенням. На окремому столі по-королівському розлігся торт, оточений розсипом веселих тістечок, що просилися, як у книжці про англійську дівчинку Алісу: «Скуштуй мене!»

— Подарунок який? — запитала я в Оленки. — Приєднатися можна?

Ніна, однією рукою розмотуючи на шиї шарф, другу запустила в сумку й витягла справжній мисливський ніж, надійно зашитий у матову, м’яку, приємну на дотик коричневу шкіру. Гостре лезо виблискувало хижо, але рівчак для стікання крові був на ньому лише з одного боку.

— Всі крамниці об’їздила! — пожалілася Ніна.

— Дорогий? — спитала я. У мене самої вже загорілися на такого ножа очі.

— Тридцять баксів. У складчину.

Нам відомо було, що для Матвія рюкзак і гори — єдина втіха, а мати такого ножа — чи не найнеобхіднішу річ у поході — його давня мрія. Простягуючи Нінин трофей Матвію, ми несамохіть стежили за його реакцією. Не приховався від нас ні звіриний зблиск в очах — на мить, на одну частку секунди, — ні лагідний, несвідомий рух пальців, що погладили тонке сіре лезо.

— Пити будете? — запитав іменинник, загашуючи іскру в оці.

— Наливай, — дала дозвіл Оленка.

Підлетів Матвіїв друг, славний небезпечним умінням подобатися жінкам, заторохтів:

— Супернапій! Шампанське з морозильника треба дістати, — і він махнув комусь, і магічно з’явилася на столі холодна пляшка, що на очах вкривалася крапельками вологи, — а тепер сік апельсиновий і манго — вони чудово пасують одне до одного. Трошки червоного вина — виключно для кольору — і шампанське! шампанське! — вигукував він, доливаючи в склянки золоту пінну рідину з зеленої важкої пляшки, з якої ніби сам собою злетів корок. — А тепер куштуй! Куштуй! Куштуй! — і він артистично подавав нам трьом склянки з запашним коктейлем, що назви йому не було, але був його смак таким незвичайним і приємним, що ми пили його одним духом й одразу ж хмеліли.

— Дівчат уже мені напоїв! — вкрутився в підпилу компанію наш конторський електрик. — Ану забирайся на 101-й кілометр!

— Куди ж ти його женеш у розпал свята? — штурхнула веселого електрика Оленка. — Совість твоя де?

101-м кілометром у нашій конторі був охрещений новий будинок у самому кінці вулиці, будинок номер 101, куди вся контора в повному складі незабаром збиралася переїхати, а поки що переїхали інженери і частково — відділ продажу.

Матвій флегматично совався між гостями, аж доки і його не закрутив вир святкового настрою. Таврійський коньяк, що світивсь у круглій опецькуватій пляшці з довгою шийкою, швидко зник зі столу, натомість поступився місцем горілці, і що менше лишалося напоїв, то голоснішим робився сміх гостей і жартівливі сварки колег по роботі, які не припиняли обговорювати нагальні виробничі питання, тільки тепер — забувши на мить про ранги й посади, занадто емоційно, занадто гаряче.

Враз кімната, вщерть повна збуджених голосів, вибухнула музикою. Це Матвіїв друг, котрий, перебігаючи від однієї компанії до іншої, встрявав у бесіду, сипав анекдотами, але за мить розмови знову поверталися до надзвичайно важливих клієнтів і комерційних пропозицій, не витримав нерівної боротьби, підскочив до магнітофона і залив присутніх фонтаном латино-американських гарячих звуків. Гості самі собою швидко закружляли у танці, підхоплюючи одиноких диваків, що крилися по кутках, попиваючи темне терпке вино, і я побачила, як завжди рахманний Матвій крутиться у самому вирі танцю, а ще за мить опиняється на столі, догори ногами, виконуючи не зовсім впевнену стійку на голові.

— А-а-ах! — шелеснув скрик — не скрик, зітхання — не зітхання, видих одночасно зі всіх грудей. На столі поруч із перевернутою фігурою Матвія вже маячіла Оленчина постать, дзвенів її голос. Жива піраміда на секунду застигла, але враз похитнулася, почала повільно розпадатися, вчувся небезпечний гуркіт, дзвін, багатоголосий вигук: «Обережно! Обережно! Окуляри!» — та Матвієві окуляри вже летіли додолу і, вдарившись об долівку, бризнули скалками врізнобіч і тепер виблискували під ногами, як коштовні камінці.

Матвій підвівся з підлоги, подав руку Оленці, а тоді почав ногою скидати скалки докупи.

• Предыдущая
• 16/37
• Следующая