Вовки Кальї. Темна вежа V - Кінг Стівен - Страница 61

• Предыдущая
• 61/168
• Следующая

— Я б нізащо не кинув її напризволяще, в будь-якому разі спробував би врятувати! — обурився Роланд. І раптом перед його внутрішнім зором промайнув кошмарний образ, скороминущий, але дуже чіткий. Образ Джейка, що висів над урвищем в підгірному краї.

— Присягаєшся? — спитав Едді.

— Так, — кивнув Роланд. Його погляд зустрівся з поглядом молодого чоловіка. Проте внутрішнім зором він досі бачив, як Джейк летить у прірву.

Вони підійшли до дверей будинку саме тоді, коли Каллаген пропускав у двері двох юних осіб. То були, подумав Роланд, чи не найвродливіші діти, яких він бачив у цілому своєму житті. Чорняве волосся (у хлопчика до плечей, у дівчинки, перев'язане білою стрічкою, спускалося до талії і нижче), темно-сині, прегарного відтінку очі. Їхня шкіра була кремово-блідою, а губи вражали кармінною чуттєвістю. На щоках розсипалося ластовиння. Наскільки міг бачити Роланд, ластовиння в них теж було однакове. Вони перевели погляд з нього на Едді, а потім озирнулися на Сюзанну, яка прихилилася до одвірка з рушником в одній руці й чашкою кави в другій. Обидва личка виражали зараз подив і цікавість водночас. У їхніх очах він бачив осторогу, але не страх.

— Роланде, Едді, познайомтеся з двійнятами Тейвері, Френком і Френсін. Їх привела Розаліта. Тейвері живуть за півмилі звідси. Карта буде у вас уже сьогодні вдень. Думаю, кращої карти ви в житті своєму не бачили. І це лиш один з їхніх талантів.

Двійнята Тейвері попрощалися: Френк уклонився, Френсін присіла у реверансі.

— Ви робите нам послугу, і ми дякуємо, — сказав їм Роланд.

Однаковий рум'янець залляв їхні чудові кремові щічки. Діти пробурмотіли слова подяки й приготувалися непомітно втекти, але не встигли вони й кроку ступити, як Роланд обійняв кожне за вузькі, але гарні плечі й трохи провів їх стежкою вперед. Його вразила не так їхня врода, як гострий розум, що світився в синіх очах. Він не мав жодного сумніву, що вони намалюють йому карту. А ще не сумнівався, що Каллаген попросив Розаліту привести їх як наочний приклад, якщо він досі був їм потрібен. Без їхнього втручання одне з цих прекрасних дітей за місяць стане заслиненим дебілом.

— Сей? — спитав Френк. У його голосі вчувалася тривога.

— Не бійтеся мене, — сказав Роланд. — Слухайте уважно.

Каллаген і Едді дивилися, як Роланд повільно йде з двійнятами Тейвері вздовж брукованої доріжки, прямуючи до ґрунтової дороги, й обох їх навідала одна думка: Роланд був схожий на доброго дідуся.

Підійшовши до них, Сюзанна теж трохи поспостерігала, а тоді смикнула Едді за сорочку.

— Відійдімо на хвилинку.

Він пішов за нею на кухню. Розаліти вже не було, кухня була в повному їхньому розпорядженні. Очі в Сюзанни стали величезні й горіли.

— Що таке? — спитав він у неї.

— Підніми мене.

Він підняв.

— А тепер поцілуй, швиденько, поки ніхто не зайшов.

— Це все, чого ти хочеш?

— А хіба цього не досить? Краще хай буде досить, містере Дін.

Він радо поцілував її, але про себе мимоволі відзначив, як побільшали її груди, коли вона до нього притислася. Відірвавшись від її губ, він вдивлявся в її обличчя, шукаючи там ознак присутності іншої. Тієї, яка Високою Мовою звалася Матір'ю. Зараз він бачив лише Сюзанну, але, мабуть, відтепер був приречений вдивлятися. А ще його погляд невпинно опускався на її живіт. Він намагався відвести очі, але відчуття було таке, що їх притягує магнітом. Він подумав, що тепер багато що в їхніх стосунках зміниться. І роздуми ці були не з приємних.

— Так краще? — спитав він.

— Набагато. — Вона злегка всміхнулася, але усмішка швидко зблякла. — Едді? Щось не так?

Широко всміхнувшись, він поцілував її ще раз.

— Крім того, що тут нам, мабуть, усім і каюк? Нічогісінько.

Чи брехав він їй раніше? Такого він згадати не міг. Навряд чи. А навіть якщо й брехав, то ніколи не робив цього так нахабно. Так виважено. Справи кепські.

За десять хвилин, озброївшись двома кухлями свіжої кави (й мискою ягід), вони вийшли на маленьке заднє подвір'я будинку священика. Стрілець на мить підвів обличчя до сонця, тішачись вагою й теплом проміння на шкірі. Потім повернувся до Каллагена.

— Ми втрьох, отче, могли б зараз послухати твою історію, якщо ти готовий розповісти. А потім можна було б піти до церкви й побачити те, що там сховане.

— Я хочу, щоб ви це забрали, — сказав Каллаген. — Ця річ не осквернила церкви, бо її ніколи не освячували. Але вона змінила її на гірше. Навіть коли церква була просто спорудою, я відчував у ній присутність Бога. Тепер уже ні. Ця річ витіснила звідти Божий Дух. Я хочу її позбутися.

Роланд розтулив було рота, щоб сказати щось двозначне, але Сюзанна його випередила.

— Роланде? З тобою все гаразд?

Він здивовано повернувся до неї.

— Так. А чому має бути негаразд?

— Ти весь час потираєш стегно.

Невже справді потирав? Так, тепер він це й сам помітив. Біль знову давав про себе знати, здолавши Розалітину котячу олію. Сухий крутій.

— Нічого страшного, — відповів він. — Ревматизм надокучає.

Вона глянула на нього з сумнівом, але потім начебто повірила. «Збіса гарний початок, — подумав Роланд, — щонайменше двоє з нас щось приховують одне від одного. Довго так тривати не може».

Він повернувся до Каллагена.

— Повідай нам свою історію. Розкажи, звідки у тебе ці шрами, як ти тут опинився і де надибав чорну Тринадцятку. Ми вислухаємо кожне слово.

— Так, — пробурмотів Едді.

— Так, — луною повторила Сюзанна.

Всі троє подивилися на Каллагена — набожного Старого, який дозволяв називати себе панотцем, але не священиком. Скоцюрбленою правою рукою він торкнувся шраму на своєму чолі й потер його. І зрештою сказав:

— Все сталося через випивку. Тепер я це розумію. Не через Бога чи дияволів, не через фатум чи всіх святих. В усьому винне віскі. — На мить він замислився, потім усміхнувся їм. Роланд згадав Норта, травоїдника з Талла, якого оживив з мертвих чоловік у чорному. Норт посміхався так само. — Але якщо світ створив Бог, то випивку він теж створив. Отже, така була Його воля.

«Ка», — подумав Роланд.

Каллаген сидів тихо, потираючи шрам-розп'яття на лобі, збираючись із думками. А згодом почав свою розповідь.

Все сталося через випивку. Такого висновку він дійшов, коли нарешті поклав цьому край і в голові просвітліло. Не через Бога, не через сатану, не якусь глибинну психосексуальну боротьбу між його благословенною матінкою і його благословенним татусем. Лише через випивку. Та хіба дивно, що віскі впіймало його на гачок? Він був ірландцем, він був священиком, ще один страйк — і ти поза грою.

З семінарії в Бостоні він вирушив до міської парафії в Ловелі, штат Массачусетс. Парафіяни полюбили його (йому не подобалося називати їх паствою, це звучало якось принизливо), але після семи років, проведених у Ловелі, Каллаген почав відчувати якийсь неспокій. Розмовляючи з єпископом Дуганом у конторі єпархії, він ужив усіх модних слівець того часу, щоб описати свою тривогу: аномія, міська недуга, дедалі відчутніший брак співпереживання, відчуття відстороненості від духовного життя. Перед зустріччю він відсьорбнув з фляжки в туалеті, зажувавши м'ятними льодяниками (він же не дурень, їй-бо), тож протягом того дня демонстрував неабияку красномовність. Вміння красиво говорити не завжди витікає з віри, але часто витікає з пляшки. Але брехуном він не був. Він справді вірив у те, що говорив у Дуґановому кабінеті. У кожнісіньке слово. Так само, як вірив у Фройда, в те, що в майбутньому месу правитимуть англійською, у шляхетність війни Ліндона Джонсона з бідністю й недоумкуватість його війни у В'єтнамі: як співалося в народній пісні — «По пояс у Широкій Грязюці, й повний йолоп сказав „Веслуймо!“» Переважно він вірив у це все тому, що ці ідеї (якщо то були ідеї, а не просто розпатякування на коктейль-вечірках) на той час високо котирувалися на інтелектуальній фондовій біржі. Суспільна Свідомість зросла на два з третиною пункти, Родинне Вогнище впало на чверть, але досі лишалося найбільш ходовим серед акцій. Згодом усе стало простішим. Згодом він почав розуміти, що забагато п'є не тому, що порушилася його внутрішня гармонія, а навпаки — його внутрішня гармонія порушилася саме тому, що він забагато п'є. Йому хотілося протестувати, казати, що це не те, це не воно, тобто не лише воно, адже це занадто просто. Але так було, і крапка. Голос Божий тихий і ледь чутний, як цвірінчання горобця під час урагану, так казав пророк Ісая, і ми кажемо спасибі. А коли ти здебільшого в дупель п'яний, важко почути тихий голос. Каллаген залишив Америку й перебрався до світу Роланда задовго до того, як комп'ютерна революція ввела в обіг вираз «сміття на вході — сміття на виході», але йому вистачило часу, щоб почути, як хтось із відвідувачів гуртка анонімних алкоголіків спостеріг, що коли посадиш якесь телепало на літак у Сан-Франциско і літак полетить на східне узбережжя, то з трапа в Бостоні зійде те саме телепало. З тією тільки різницею, що в пузі в нього бовтатимуться чотири-п'ять порцій віскі. Але то було вже пізніше. В 1964 році він ще вірив у те, в що вірив, і багато людей переймалися тим, щоб спрямувати його на потрібний шлях. З Ловела він переїхав до Спофорда, штат Огайо, передмістя Дейтона. Там прожив п'ять років, але знову почав відчувати знайомий неспокій. Відтак знову почав вправлятися у красномовстві. Такого штабу, як тоді, в офісі єпархії. Того штибу, що дозволяє тобі просуватися вниз кар'єрними сходами. Аномія. Відсутність духовного єднання (цього разу — з парафіянами). Так, він їм подобався (так само, як і вони йому), та все одно щось було наче якось не так. А все й було не так — здебільшого в затишній кнайпі на розі (де він теж усім подобався) і в міні-барі у вітальні будинку священика. У великих дозах алкоголь — токсин, тож Каллаген отруював себе щовечора. І саме отрута в організмі, а не стан світу чи його власної душі, тягла його донизу. Та чи завжди це було очевидно? Згодом, на іншій зустрічі анонімних алкоголіків, він почув, як один хлопець порівняв алкоголізм і наркоманію зі слоном у вітальні: мовляв, як його можна не помітити? Каллаген тоді не сказав йому — на той час він ще не подолав дев'яноста днів тверезості й це означало, що він мусив сидіти тихо, як миша, і мовчати («Дістань вату з вух і запхай її собі до рота», — радили йому анонімні алкоголіки зі стажем, і ми всі кажемо спасибі), але він міг би йому сказати, так. Слона можна не помітити, якщо цей слон — магічний, якщо він має здатність — мов та Тінь[37] — затьмарювати людям мізки. Змушувати тебе повірити, що твої проблемі духовні й розумові, але аж ніяк не алкогольні. Боже милий, та навіть втрати фази швидкого сну, спричиненої алкоголем, було достатньо, щоб тобі було неймовірно паскудно, але чомусь ти про це не думав, поки стояв на ногах. Випивка перетворювала процес мислення на щось подібне до циркового виступу, коли всі ті клоуни висипали з крихітної машинки. Обдумуючи вчорашнє на тверезу голову, все те, що ти говорив і казав, змушувало тебе кривитися («Я сидів у барі й пасталакав про те, як розв'язати всі проблеми світу, а потім не зміг знайти своєї машини на парковці», — згадував один на зібранні, й ми всі кажемо спасибі). Але найгіршою карою були думки. Як людина могла цілий ранок проригати в унітаз і після цього вперто вважати, що в неї душевна криза? Але він справді так вважав. І його начальство вірило, можливо, тому, що свого часу дехто з них теж мав проблеми з чарівним слоном. Каллаген уже подумував, що маленька церква й сільська парафія допоможуть йому знову відчути єднання з Богом і самим собою. Тож навесні 1969-го він знову опинився в Новій Англії. Цього разу на півночі. Приїхав у повній бойовій готовності, з розп'яттям і ризою, в приємне містечко Джерусалемз-Лот, що в штаті Мен. І там нарешті зустрівся зі злом. Зазирнув йому у вічі.

• Предыдущая
• 61/168
• Следующая