Вовки Кальї. Темна вежа V - Кінг Стівен - Страница 45

• Предыдущая
• 45/168
• Следующая

— Ага, — сказав Едді. — Я теж.

— Ми повинні їм допомогти, бо це шлях Ельда, — сказав Роланд, звертаючись до Сюзанни. — А ще тому, що шлях ка — це завжди шлях обов'язку.

Йому здалося, що в глибині її очей майнув якийсь проблиск, наче він сказав щось смішне. Але розсмішив він не Сюзанну. То була чи Детта, чи Мія. Питання тільки в тому, котра з них. Чи обидві?

— Тут так неприємно, — сказала Сюзанна. — Ця пітьма.

— На пустирі буде краще, — запевнив Джейк. Він перший покрокував далі тротуаром, і всі пішли за ним. — Троянда робить усе навколо кращим. Побачите.

Перетнувши П'ятдесяту, Джейк пришвидшив ходу. На ближчому до центру боці Сорок дев'ятої перейшов на повільний біг. А на розі Другої та Сорок восьмої помчав щодуху. Він нічого не міг із собою вдіяти. На Сорок восьмій світлофор трохи посприяв йому зеленим, але щойно Джейк ступив на тротуар, заблимав червоним.

— Джейку, зачекай! — погукав ззаду Едді, але Джейк не зупинився. Напевно, не міг зупинитися. Едді теж відчував непереборний потяг до троянди. Роланд і Сюзанна — також. У повітрі наростало дзижчання, тихеньке і приємне — повна протилежність до бридкої чорноти, що вирувала довкола.

Для Роланда це гучання принесло із собою спогади про Меджис і Сюзен Дельґадо. Про поцілунки на матраці з пахучої трави.

Сюзанна пригадала, як малою залазила на коліна батькові й притулялася гладенькою дитячою щокою до шорсткого светра. Як заплющувала очі й глибоко вдихала його неповторний запах: суміш файкового тютюну, гаультерії і „Мастеролу“,[30] який він втирав у зап'ястки, де артрит почав гризти його в двадцять п'ять років — неймовірно ранньому віці. Ці пахощі означали для неї одне: що все добре.

Едді поринув у спогади про подорож до Атлантик-Сіті, куди вони їздили з матір'ю, коли йому було п'ять-шість років, не більше. Мати з Генрі пішли купити морозива, а йому місіс Дін наказала сидіти на тротуарі: „Будь тут і нікуди не відходь, поки ми не повернемося“. І він послухався. Він міг би цілісінький день так просидіти, дивлячись униз на пляж, що полого спускався до моря, і на сірі хвилі океану, що накочували й відпливали. Над піною, перекрикуючись, гойдалися чайки. Щоразу, коли хвилі відкочували, вони оголювали смугу мокрого коричневого піску, такого нестерпно блискучого, що Едді не міг на нього дивитися, не мружачись. Плюскіт хвиль заповнював собою весь світ і водночас заколисував. „Я міг би просидіти тут вічно, — думав він. — Бо тут красиво, спокійно і… все як слід. Тут усе до ладу“.

Саме це вони напрочуд сильно відчували зараз усі вп'ятьох (і Юк також) — то було відчуття добра, чудесного, прекрасного і доладного.

Навіть не перезирнувшись, Роланд і Едді підхопили Сюзанну під лікті, підняли її босі ноги над хідником і понесли. На перехресті Другої й Сорок сьомої транспорт їхав суцільним потоком, але Роланд виставив уперед руку на світло фар, що наближалися, й викрикнув: „Хайл! Ім'ям Ґілеаду зупиніться!“

І автомобілі зупинилися. Заверещали гальма, застукотіли передні крила об задні, задзеленчали розбиті шибки, але потік спинився. Роланд і Едді перейшли дорогу в сяйві фар під какофонію клаксонів, несучи між собою Сюзанну з відновленими (і вже дуже брудними) ногами, що на три дюйми відірвалися від землі. Вони наближалися до рогу Другої авеню й Сорок шостої вулиці, і їхнє відчуття радості та єдності дужчало. Роланд відчував, як гучання троянди шалено циркулює в його крові.

„Так, — подумав він. — Так, богами клянуся. Це воно. Можливо, це не просто двері до Темної вежі, а сама вежа. О боги, ну і сила! Тягне, немов магнітом! Катберте, Алане, Джеймі… якби ж то ви були тут!“

Джейк стояв на розі Другої й Сорок шостої, втупившись поглядом у дощаний паркан п'ять футів заввишки. По його щоках струменіли сльози. З темряви за огорожею линуло потужне гармонійне бриніння — звук безлічі голосів, що зливалися в один і співали одну неосяжну відкриту ноту. „Тут твоє „так“, — казали голоси. — Тут твоє „можна“. Тут вдалий збіг обставин, щаслива зустріч, гарячка, що відпустила перед світанком і залишила твою кров. Тут бажання, що здійснюється, і погляд, що тебе розуміє. Тут доброта, яку тобі дарували, так навчаючи передавати далі. Тут здоровий глузд і чіткість мислення, з якими ти вже подумки попрощався. Тут усе добре“.

Джейк повернувся до своїх супутників.

— Ви це відчуваєте? Відчуваєте?

Роланд кивнув. Едді теж.

— Сьюз? — спитав хлопчик.

— Це чи не найпрекрасніша річ у світі, — сказала Сюзанна. „Чи не вважає вона, — подумав Роланд, — це найпрекраснішим“. Також його погляду не уникло те, як вона, говорячи це, торкнулася свого живота й погладила його.

Афіші, які запам'ятав Джейк, були на місці — Олівія Ньютон-Джон у мюзик-холі „Радіо-сіті“, виступ групи „Джі Ґордон Лідді“ та „Ґротс“ в клубі „Мерк'юрі Лаунж“, фільм жахів „Війна зомбі“, попередження „Стороннім вхід заборонено“. Але…

— А цього не було, — сказав він, показуючи на темно-рожеве графіті. — Колір той самий, і букви, схоже, писала одна й та сама людина, але коли я тут був, слова були іншими. То був віршик про Черепаху. „ЧЕРЕПАХУ здоровенну уяви, на собі вона тримає світ людви“. І ще щось про те, що треба йти за Променем.

Підступивши ближче, Едді прочитав: „О СЮЗАННА МІО, дволика моя ти. Який дивний збіг: Дон була у „Діксі-Піг“ у дев'яносто дев'ятім“. І перевів погляд на Сюзанну.

— Що це, в біса, означає? Сьюз, ти часом не знаєш?

Вона похитала головою. Її очі стали дуже великими. Налякані очі, подумав Роланд. Але котра з них була наполохана? Цього він збагнути не міг. Знав лишень, що Одетта Сюзанна Голмс була дволикою, відколи вони познайомилися, і що „міо“ звучало дуже схоже на „Мія“. Проте гук, що долинав із пітьми за парканом, заважав зосередитися на цих думках. Він хотів негайно побачити, звідки йде це гучання. Потребував цього, як людина, що помирає від спраги, потребує води.

— Ходімо, — сказав Джейк. — Можна перелізти просто тут. Це неважко.

Глянувши на свої босі брудні ноги, Сюзанна відступила на крок назад.

— Я пас, — сказала вона. — Я не можу. Без взуття не можу.

Цілком логічно, подумав Роланд, але головна причина не в цьому. Туди не хотіла йти Мія. Вона розуміла, що може статися щось жахливе, якщо вона це зробить. Статися з нею і з її дитиною. Якусь мить він хотів було наполягти на своєму, щоб сама троянда подбала про дитину в її череві й нову особистість, що його тривожила, настільки сильну, що Сюзанна опинилася тут з ногами Мії.

Ні, Роланде. То був голос Алана. Він завжди володів хистом передавати думки, найсильнішим з-поміж них усіх. Зараз не час і не місце для цього.

— Я залишуся з нею, — сказав Джейк. У його голосі чувся величезний жаль, але без крихти вагання. І тієї миті Роланда захопила хвиля любові до хлопчика, якому він колись дав померти. Він чув, як той неосяжний голос з темряви за огорожею співає про цю любов. І про легке прощення на противагу до важкого вимушеного маршу спокути гріха? Йому видавалося, що це він також чув.

— Не треба, — сказала вона. — Йди з ними, зайчику. Я не пропаду. — Вона всміхнулася їм усім. — Це ж і моє місто також. Я цілком можу сама про себе подбати. Крім того… — вона стишила голос, наче виповідала величезну таємницю. — Мені здається, ми тут невидимки.

Едді знову подивився на неї підозріливо й прискіпливо, неначе запитуючи, як вона може не йти з ними, босі в неї ноги чи взуті. Але цього разу Роланда це не стурбувало. Таємниця Мії була в безпеці, принаймні поки що. Поклик троянди був надто невідпорним, щоб Едді міг зараз думати про інші речі. Йому до нестями кортіло якнайшвидше перестрибнути через паркан.

— Ми маємо триматися разом, — зрештою пересилив себе він. — Щоб не заблукати, коли повертатимемося. Це ж твої слова, Роланде.

— Чи далеко звідси до троянди, Джейку? — спитав Роланд. Співочий гомін у вухах був як вітер, у його супроводі важко було говорити. І важко думати.

• Предыдущая
• 45/168
• Следующая