Квiти Содому - Ульяненко Олесь - Страница 6

• Предыдущая
• 6/42
• Следующая

Так пройшло ще півроку. Я почала тихенько попивати, задивлятися на жінок. Чоловіки мене не цікавили. Іноді я уявляла Івана з удавкою на шиї. Це нічого не пояснювало, але я й не дошукувалася причини. Проте одного дня наткнулася на зошит з каліграфічно виписаними літерами, цифрами: рівень вологості, вітер, політ кулі і все таке інше. Чогось подібного я чекала, але не так нахабно. У нього були секрети, у нього з'явилися гарні жінки, з гламурними обличчями, том-ні і продажні, і їхня присутність у житті мого чоловіка наповнювала мене упевненістю, що все можна знищити або купити. Все, без винятку. Кожного дня я відправлялася на ринок, скуповувалася, вела розмови з продавцями, і столиця золотою пилюкою осідала десь на дні моєї свідомості. Я ніколи не шукала свята. Я нюхала це життя, яким би воно падлючим не було.

Потім, коли Івана знайшли з проламаною головою, живого, і мізки мого чоловіка, аж до скорбного його кінця, визирали на світ, наче підрожевлений шматок голландського сиру, всупереч людській породі відчути страх, я зрозуміла, що можу дивитися на оточуюче холодно і спокійно. Мій чоловік нарешті належав мені і був моїм чоловіком, а відтоді ще і моєю власністю. Іван майже нічого не говорив. Майже, бо те, що він лопотів гостям і поодиноким людям, навряд чи можна назвати людською мовою.

В цьому випадку бізнес закономірно перейшов до мене. З тієї пори, відколи на порозі нашого дому з'явилася людина, що швидше нагадувала пародію на щось людське, радше тінь весняного дня у передвечір'я, — від того часу мене звали лише Мамою, і не інакше. Вам спадало колись на думку, що все в житті ви робите не так? Усе до цього банально повторювалося — життя широке, витікає начебто нізвідки, а щось сидить у голові уламком і не дає спокою, бо воно ніколи не відбувалося і ніколи не відбудеться. Проблеми виникають, коли дійсність не всиджується у клітинах вашого мозку, а уява досить поганий порадник.

Від смерті нудить, якщо її бачиш часто. Спочатку це надихає, світ відкривається, як ранньою весною, а потім вивертає, несе, як після похмілля, — нічого попереду не чекає. Мене часто запитують, що таке біль, як її відчувають ті, інші. Я відповідаю: це те, з чим ми проживаємо до самої смерті. Думка про смерть висить нереально, і ніхто не вірить, що може все в одну хвилину закінчитися. Смерть полишена страху. Що за нею, то більше подібне на сон. Ніякої ради на те немає. Але все це сумнівне…

Нам довелося продати квартиру. Лікарі допалися до нашої крові смачніше кіношних вампірів. Тому коли прийшов чоловік звідти і запропонував роботу я не довго зволікала. Чоловік, який прийшов до нас, був чемним, скромно одягненим, зі смаком, з м'якими рисами обличчя і сірими жорсткими очима. Здається, він сказав: «У вас руки справжньої акторки». Ось так він сказав. І мені це сподобалося. Якими були мої обов'язки? Мене влаштовували двірничихою на місяць, два, три. Потім приходила поштівка, де каліграфічно було виставлене число, час і місце. На відміну від Івана, я ніколи не користувалася вогнепальною зброєю. Для цього вистачало удавки, ножа, секатора. Я заходила, віталася і відразу починала працювати, — виходило щось подібне до танцю. Тому-то мене і прозвали Танцюючою Мамою. Я проробляла віртуозне па, розворот, удар по вені. Удар ногою, і все закінчувалося. За десять хвилин я була вже на іншому кінці міста. Ніяких емоцій, ніякої люті, — до одного випадку. Мені вибили око. Так мені вставили скляне. Одного разу малолітні відморозки побили мене до напівсмерті у переході і відтрахали туди, де було око. Я пролежала півроку в лікарні. За той час помер Іван. Вийшовши з лікарні, я знайшла цих покидьків і повбивала. Так почала розпускатися в моїх грудях ненависть.

Але найцікавіше те, що від того часу справи у мене пішли дуже добре. Я завжди була невибагливою, але чи то розквітла в мені ненависть, що розбудила пекучу снагу до життя, чи щось інше штовхало мене, мої дії, мої думки в правильному руслі. Помалу я почала збирати свою команду, збирати архіви на впливових людей. Так помалу розростався мій бізнес. Отож так мене доля звела з Тоцьким.

Ми стовбичили перед рожевим будинком і не знали, що робити далі. Вірніше знали: найцікавіше те, що та краля, яку Макс відідрав у задницю, починала подобатися мені, і, що б я не думав, усе крутилося біля неї. Тільки ніхто не наважувався піднятися нагору. І не те, щоб ми боялися. Зовсім інше, але думки мої зараз плавали повільно, наче ліниві риби. Тут до мене завітала думка. Я глянув на Макса. Макс блаженно мружив очі на булькатий ліхтар у синіх смугах мокрого снігу.

— Фігова зима, — сказав я.

— Так, — згодився Макс. — У тому році була краща. Ми слухали з тобою Рамштайн і пихали кльовий ґандж.

— Макс, пам'ятаєш, коли я тебе вперше привів до Мами?

Макс задумався, закурив. Сплюнув. Ознака мислі — плюнути через губу.

— А скажи, на кой хєр Мамі той ящик?

— Аби я знав… Стій… — Я звівся. Поправив волину. — Нам потрібний був інший ящик. Це точно… Слухай, я розсипав там якесь барахло… З червоного ящика.

— Ну і?

Я знову задумався.

— Так. Я зібрав те барахло і висипав у смітник. У чорному пакеті. Да. Задача…

— Ну і хєр з ним, — виголосив Макс.

Ми ще трохи посиділи.

— Ну ходімо до твоєї пасії.

Ми рушили до входу. Підіймалися сходами.

— Слухай, а правда, що цей Тоцький був підаром? — запитав Макс.

— Не, — відповів я. — Він любив нюхати ті місця, де вони сиділи або бзділи.

Макс зупинився.

— Гониш.

— Мама розповідала.

Макс смачно харкнув.

— Ну казліна, — тільки й видав Макс.

І ми рушили нагору.

— Мамі потрібні картриджі, — сказав я.

— На кой хєр. Мама ще хоче, щоб ти замочив мене, — спокійно сказав Макс. — А ти як до цього. А?

Я зупинився, і вже чітко вирішив, що ми не дійдемо до четвертого поверху, як я його спущу туди, куди спустив у чорному пакеті ті кляті картриджі. Ми підіймалися поверх за поверхом. Макс зупинився.

— Ти чув?

— Шо?

— Хтось верещав.

Ми налягли на ноги. На шостому поверсі ми побачили нашу дамочку зі спущеними штаньми, а тітка і мужик тримали її за руки. Під її кіскою, з роздяпленим ротом, сукаючи ніжками, лежала очкаста прищава бєцалка. І вона досить по-дорослому давала поради:

— Пісяй повільно. Чуєш? Повільно…

Макса підкинуло.

— Е, виблядки, чим ви це в хуя займаєтеся?! — закричав Макс.

Можу вас запевнити, кожний, хто бачив Макса, навряд чи захотів би його поцілувати. Всі троє зупинилися. Наша дамочка зорієнтувалася і натягла штани. З усього видно, що вона нас не пам'ятала або пам'ять їй повідбивало зовсім. Макс і я стояли і нічого не робили. Тільки стояли, дивилися на запінену сімейку. Нарешті жінка цього підара видала:

— Льоша, іди викликай міліцію. — Спокійно так сказала, наче попросилася похєзати, ну, ви розумієте, трохи з нетерплячкою, трохи із задоволенням. Я відразу, з першого погляду просік, що за одна ця сімейка. Кодло відморозків. Еге ж, тільки Макс повільно крутив кеглями. Піт ліз Максу в очі, а він уже потягнувся до куртки, і я знав, чим це може закінчитися.

Макс витяг пачку цигарок, точно Клінт Іствуд, закурив, але отримав по писку від очкарика. Це, напевне, вирішило все. Дівка сиділа у кутку, притиснувши коліна до підборіддя. Половина обличчя у неї заплила. Дівуля цокала зубами, наче трамвайним компостером. Я витяг люгер. Ця компашка, видно, погано розбиралася в людях.

— Ану завалили в кімнату! — заверещав Макс. Старого він огрів по горбу, той тільки вякнув і на чотирьох поповз до кімнати, матушку ухопив за патли, а мале щеня щирило криві зуби, дряпалося і кусалося. Макс прихопив байстрюченя за ногу і поволік до їхнього попелища. Про дівулю Тоцького ми забули. А мене, чесно кажучи, перелякав чорний квадрат дверей. Такий був на Червоноармійській, де ми з Максом чмурили биків, пили пиво і курили ґандж. Ми сиділи обнявшись, ригали крізь зуби, щоб чого доброго не показати, що ми не круті пацани. Макс тоді проламав черепа якомусь лоху. І так ми познайомилися з Мамою, бо нагрянула мусорня і нас загребли в мавпятник. А там Мама походжала в розкішній шкірянці. Писок бультер'єра. Червонопика, з одним оком. Глянула на мене і сказала: «Цей мій!». Мене виволікли за патли, а Макс завив скотиною. А я у відповідь: «Без Макса — нікуди!». Так ми стали працювати на Маму. Як тоді, так і зараз я глянув на вухо, м'ясисте і широке, з рудим жорстким волоссям, що стирчало урізнобіч, мов японська ікебана. Вухо Макса мене дратувало. Повторюся — як тоді, так і зараз. Зараз це вухо дратувало мене ще більше, — я майже вирахував, як провидець, де я його грохну. А що це неминуче, сумніву не було ніякого. Лише розібратися в часі.

• Предыдущая
• 6/42
• Следующая