Квiти Содому - Ульяненко Олесь - Страница 32
- Предыдущая
- 32/42
- Следующая
— У тєбья єсть дочь, — тремтіння тремору, модуляції і ще чогось, мов та школярка, що зазубрила два на два, говорила Інгрід.
Зараз, з цієї височини дивлячись на сіро-жовті склепіння водосхрону, з латунним сонцем у свинцевих водах, на дику природу витягнутого цівками лісів, гробоподібного, мертвого міста, колись закіптюженого різноколірними димами, я думаю, що кращого корму ракам, як моя матуся, немає. Бо уявляєте, що приходить час і ніякі селікони, ніякі колодіуми, відкачки жирів уже не тримають її трухле тіло, і вона на твоїх очах розвалюється на частини-імплантанти. Ти витягуй. Перетягуй для неї судки, став крапельниці, катетери. Витятуй гівно, те гівно, за її словами, звідки я вийшла. Б-р-р… після всього…
І от я бреду, крадуся під великими вікнами. І думаю зі сльозами на очах про Пашу. Я іду під великими вікнами нашої квартири, де оглушливий яскравий світ, який не нагадував нічим моєї уяви, мого віртуального життя. Мене млоїть жаль до себе. І цього я не можу ніяк спекатися. Не минуло і кількох годин від підслуханої розмови між Аллою та Інгрід, а ціле довжелезне життя враз скрижаніло в мені, і під вечір зробилося холодно та байдуже.
Алла ніколи не розмовляла зі мною, ну, майже. Але того дня, сопучи та стогнучи, вона власною персоною пришкандибала до мене, сіла, закурила довгу ментолову сигарету і довго мовчала. Тоді я запитала, сама запитала:
— Ну, чого треба?
Алла голосно прокашлялася.
— Ти вже доросла дівчинка, — кинула косо на портрет Паші в костюмі мачо.
— Слава Богу мені сім років, — відповіла я.
— А от ніякого тобі виховання. Так грубо говорити з рідною матір'ю, душенька, прямо не збагну, в кого ти вдалася… напевне тато, царство йому небесне! Ну-ну, нічого, все в житті можна виправити. На осінь я відправлю тебе до діда та до баби. Хочеш?
— Ні.
— Змилуйся, у мене теж є життя. Мені треба займатися собою. Щоб ти жила далі, могла гуляти, навчатися. Щось одягати. Розумієш?
— Ні. А хто буде мною займатися? — І ми зазирнули одна одній у вічі. Зігнуті, мов ті дві зміюки в позі нападу. Ми знали, не зважаючи на велику різницю у віці, чого чекати одній від одної. Ми прекрасно розуміли, що одна хоче від іншої. Мати від доньки. Донька від матері.
— Тебе ніхто не запитує, — рявкнула Алла і струсила попіл на підлогу, прямо собі під ноги.
— Не сміти, — сказала я.
— Саме прибереш… — Алла попорпалася в кишені, театрально застогнала.
— Ну…
Алла вдала з себе задумливу топ-модель після десяти років, проведених на подіумі. Невимушений, романтичний порух з остеохондрозним потріскуванням.
— Ти б не хотіла побавитися з Інгрід? А?
— Ні!
— Чому, крихітко?
— Вона стара. І від неї тхне пріллю.
— Хе-хе… Як від мене, хочеш сказати? — Алла зажувала гумку, видула рожеву бульку.
— Не хочу, — повторила я, але, здається, не так твердо.
— Ти хочеш Пашу? Так. Пашу. Цього зализаного гомика.
— Не твоє діло.
— Буде твоє, моя золота.
Алла встала і вийшла, пряма як стріла. Наче на прийомі в англійської королеви, стільки в неї було достоїнства. А я просиділа до ранку, спокійно мандруючи своїм світом, і ні про кого не думала, навіть про Пашу.
Чотири роки, як моєму тату викинули мізки, разом з його смердючою душею; чи була вона в нього, принаймні він ніколи не морочив собі цим голови. Він страждав на запори, тому в очисні клізми вірив більше, аніж у подібні речі. В кафе «Дорз» скоро, через десять років, перетнеться і моє життя, якого не перемінити, а могла бути й інша забігайлівка. А можливо, то був якраз і не «Дорз», де замочили Прища. Плутанина дає іноді користь. Ти плутаєшся не сам. А водиш, нехотя, за носа інших.
Усі прибулі на річницю відчували його присутність. Нашорошивши вуха, вони дослухалися до скрипу паркету, дверей, ґнота на запалених свічках. Хоча вони переконливо знали, що Бога нема, а існує мораль, якою можна вертіти, як дзиґою. Вони непогано влаштувалися. Але пополоскати сигмовидні кишки необхідно, ну, край необхідно. Нудьга страшна штука. Але треба ж таки уміти себе заставити у ніщо не вірити і бути легким та безтурботним, за винятком вродженого ідіотизму.
Всі вони сиділи за одним столом, з вензелями графів, але точно не Потоцьких. Вони: моя мама, з новими колоїдними губами, невимушено ляпаючи віями, Інгрід по праву руч, трохи зліва, торохкотячи загіпсованою ногою, сам Вольфганг, а на самому почесному місці майбутній маршал Возлико чи Водянко, коротко стрижений курдупель зі своєю наполеонівською манією та іншою половиною цієї манії, дружиною Ніною. Ніна пріла від сала, що чотирма шарами випинало з-під італійської вечірньої сукні. Ці йолопи сиділи один проти одного, і кожен вважав, що саме той, напроти нього, справжній кретин. Тому всі присутні були підкреслено коректні.
На столі шампанське за сто доларів пляшка, ікра червона, чорна, також біле вино і шестисвічний канделябр. Я тулилася в кутку. І я чекала, хто розпочне першим. Не важливо про що, аби поговорити. Рівно через десять років, з великим запізненням, я придбала акваріум. І нині годинами просиджую, спостерігаючи за мовчазними японськими телескопами. Пускають собі бульки, і все. Навіть не дохнуть, не вбивають, не крадуть, коли забули кинути їм жрачку. Першим почав майбутній маршал. Він сказав наступне:
— А знаєте, я недавно знайшов у себе багато спільного з Гудеріаном, — він розвів руки, і жест цей міг означати що завгодно.
— Боже мій, Боже мій, — заторохкотіла Алла. — Зі мною точно таке, те ж саме…
— Мама у нас генеральша, — квакнула я зі свого кутка.
Всі заглохли і подивилися на мене. З-за давності літ я не пригадую, що я відчувала.
— Давайте вип'ємо за упокій грішної душі нашого товариша і колеги, — Ніна труснула цицьками.
Всі випили, але думка про схожість зеленою скраклею висіла в повітрі. Треба було її опустити. Алла їла дрібненькими шматочками, із вселенською скорботою на обличчі, наче три роки тому пристрелили не її рогатого пентюха.
— От я взяла журнал «Здоров'є», і все, майже все у мене є. Як жити, як жити при такій скруті. Ліки, нянька, — заторохтіла Ніна.
Майбутній маршал налив собі відразу гранчака, вихилив. Зажер столовою ложкою червоної ікри.
— Хорошо пішло. Видно, покійник був добрягою… Так от щодо дітей… — майбутній маршал облизнувся, хтиво кинув оком на пухненькі губи Алли.
— Ой… Ой… Ой…
— Так от, мій Степан дрочить! — І майбутній маршал підняв догори пальця, витримуючи невимовно тягучу паузу.
— Яке неподобство і упущення з вашого боку, — делікатно сказала Алла.
— Ви, пані, не дослухали, — таємниче сказав майбутній маршал, вихиливши ще гранчака горілки.
— ??? — Всі. З цікавістю.
— Моя Нінка спить голою і, перепрошую, сракою вгору. От він, паскудник, і дрочить… Сам підловив…
— Таке мелеш! — Ніна почервоніла, голова колобком закотилася на жирних плечах.
— А то ти не знала! — рявкнув благовірний.
— Твоє яке діло?! — відрізала Ніна й ухопилася за серце.
— Хе-хе. А тобі, видно, сподобалося, — майбутній маршал переможно заворушив вусами.
— А ти сам… Забув, як налигався, заповз у казарму і виїбав, да, виїбав у жопу днювального, — заторохкотіла Ніна. Так вона тоді і сказала.
— Та тож по п'яному ділу. Я навіть компенсував… Е-е-е… грошима…
— Так ти, паскуда, ще й гроші наші тринькав! — уже верещала Ніна з обличчям кольору дешевого молдавського портвейну.
— Мила моя, я ж того, сплутав тебе з ним, — майбутній маршал відвів погляд.
Німці мовчали і чемно ремиґали закуску.
— І гівном у тебе хєр смердів з місяць! — не вгавала Ніна. — А мені довелося смоктати у полкана, аби тебе не посадили.
— У нас підарасів не садять, — виправдався майбутній маршал. — А хто тобі цицьку цигаркою припік?!
— Ти подивись на цю скотиняку. Він ще маршалом хоче бути! — верескнула Ніна.
— І буду, а ти…
Алла сказала:
— Вам треба думати про сина, а не про те, хто когось… кх-х… Це поодинокий випадок з вашим чоловіком. А от як син буде цим займатися, то не приведи Боже, чим це може скінчитися.
- Предыдущая
- 32/42
- Следующая
