Квiти Содому - Ульяненко Олесь - Страница 18
- Предыдущая
- 18/42
- Следующая
Але перед цим треба обмовитися чи що, коли можна так сказати. Скажу одне: потім Фанні зникла, розумієте, — щезла. Ходила спочатку, нудила мені, муляла очі, а тоді на тобі — пуф, і нема. Це виглядало десь так, наче тобі відрубали голову, а в носі закрутило. Спробуй загнати великого чи вказівного пальця до ніздрі. Ось то-то. Так воно виходило з Фанні.
Отже, в той високий день, з безмежними, до краю горизонту електричними вежами, залитий бурштином сонця, я пішов розшукувати Фанні. Так, саме так, бо в житті і не таке буває. Я шукав її скрізь. Я шукав її на Борщагівці, з вигрібними ямами для зупинок трамваїв; у пісках Троєщини, у руслищі з відбитками тисяч і тисяч ніг; на Хрещатику. Я намагався натрапити на слід її на Подолі, з його духом несвіжої тваринної крові, пріллю напівзогнилих овочів у розламаних шапличках; там, у обшарпаному оранжевому будинку поблизу Контрактової, де на самому фасаді з трьома куцими деревцями, що зачіпалися за небо, висіла вилиняла реклама «МЕБЛІ». У вузькому непровітреному приміщенні, завантаженому пластиковими іграшками, чомусь усі тільки синього кольору, я надибав якусь книжку, очевидно дуже знайому в молодості, бо останні двадцять років я не читав нічого, напевне вважаючи це пустою тратою часу. І ні до чого іншого не додумався, як спуститися до річпорту, минути сизу, безколірну, вилинялу пляму асфальту, сісти на пірсі і бездумно листати розліновані чорними павуками сторінки, намагаючись не думати про Фанні, але під оксамитовий шум води та сторінок ловив себе на тому, що дівчина присутня і до неї можна доторкнутися власним важким запахом. І я бачив, як на очах старіло місто. Напевне тому, що повітря стояло чисте і нерухоме, а будинки не підіймалися один за одним. Відсутність перспективи у всьому. Час зникав разом із простором. І місто на моїх очах помирало, як і моє життя. Там, за стіною людей, лежала ріка, з чорними баржами, з лушпинням людських голів, тисячами жінок, але я гуняво був певен, що жодна з них не носить ім'я Фанні. Так. Лариса, Меліса, Настя, Ясмін. Тільки не Фанні. Всі вони набрякали, мов дощові краплі, а ще гірше, як статеві органи, сім'ям або кров'ю, їх навіть можна відчути. А Фанні нагадувала міраж. Ось таке було відчуття. Сама нереальність хтиво висіла з птахами. Непорушними, чорними, як краплі розтопленої і захололої смоли на чистій білизні. Мене знудило. Так холонуть почуття; так буває, коли довго жив і багато знаєш. Важка вода перед очима, як і знання про кохання. Чим більше ти про нього думаєш, тим безпораднішим стаєш. Але приходить час, і тобі все одно. Ти знаєш, що в житті ніщо нічого не варте, принаймні все те, що ти пережив. Ніч невідомості, не більше. Інстинкт самозбереження не пускає тебе далі. Можливо, говорить обманута свідомість, що на тому кінці світло або нічого. Але ось терпкий осінній день вливається крізь ніздрі, крізь зіниці. І зарадити цьому не могло ніщо. Це навіть не безпорадність.
Але надворі падлюче мело снігом, роздуваючи поли пальта, а таксі навіть не думали зупинятися. І логіка аж кавчала: на вулиці сніг, і цей грьобаний сніг лягає разом зі смертю, білим крилом від пірса і далі, хилитаючи чорні колючки снігу. Дивись, щоб тобі очі повилазили. І головне: всі дівчатка спочатку пахнуть милом, потім шанеллю, потім гонореєю, потім СНІДом. І так далі, доки земля або небо не пригріє їх. Так гуркотіла каскадом невиразних думок свідомість: ти шукав у ній те, чого їй від народження не вистачало. А щось інше квакало, що про людину не можна дізнатися отак з відстані, навіть проживаючи з нею роки в одному домі. Так. Її можна лише полюбити. Всього-то-навсього.
І я знову шукав її, тільки вже в реальному світі, у фіолетовій передвесняній ночі, можливо, березнем, серед глухих подільських вулиць, серед душних гадючників, де вона навряд чи бувала. Широкі вітрини все одно губилися серед жовто-брунатних вулиць, перепанаханих, як горлянки самогубців, трамвайними коліями. Це була та реальність, яка не дає ані думок, ані фантазій, що припиняють право вибору, але фізіологічна потреба, типу того, як посрати, пожерти, перепхнутися, тягне тебе цією безкінечною країною юдолі, де б, коли, в якому б місці вона не знаходилася. Мене знову закинуло на безлюдний пірс, з лимоновими ліхтарями, що блимали мені, наче збляклі повії на Хрещатику, за десятку все що завгодно, але нічого іншого, окрім СНІДу або ножа кота-сутенера між ребра. Ніякого тобі тепла. Бля… Саме слово «тепло» знову мене повернуло до Фанні, і я побрів уздовж замерзлої річки, проміж яскравих барж з китайськими ресторанами, блискучими, мов пекельна смола, авто. А потім я зупинився, напрягаючи слух. Нічого. Попереду і позаду лежала зима. Банальна, як і мої думки про смерть. Пуста, як і кохання без людини, яку ти не бачиш, хоч і дивишся на неї, вирячивши очі. У цьому немає нічого нового. Коли життя витирає твій досвіт, то під зрілість чи старість ти можеш думати про якісь речі дуже спокійно, але стосовно не тільки того, що пахне чужим потом, парфумами, де ти несподівано вишукуєш свій запах, терпкий, бридкий і надоїдливий. Дотик кохання, нічого поганого, нехай. Нічого особливого, нехай, лише б не понесло, мов божевільного. Так нашіптує досвід. У коханні основне зламати досвід. Еге ж, подумалося, трахати одну кобилу, а милуватися іншою, як лялькою чи манекеном з вітрини. З цими думками я заповз до китайського ресторану.
Я замовив собі випивку курку в солодкому соусі і вчепився поглядом в офіціантку справжню азіатку а от чи китайку чи ні, то інша справа. Дівчина була вишукано гарною. Вона мала тіло таке ніжне, що буває лише у спогадах. Від неї віяло тихою жагою та покірністю. Вона реально малювалася. Дівчина перехопила погляд, усміхнулася краєм червоних губ. Тож я дивився на азіатську дівчину, а сам думав про чорнильну подільську вулицю, з риб'ячими очима ліхтарів, косими стьобаками снігу, уполовину заляпані брудом мокрі біґборди із скалозубими кандидатами у президенти. Потім знову я лише бачив китаянку — її вигин спини і задка, прогнутий на місці живота і ніг одяг, повільні і виважені порухи голови та шиї, теплі смородинки очей. І зараз усе відходило. Наче тільки-но людина жила, а тут, дивись, вона лежить на підлозі з велетенською діркою у голові, підпливаючи у своїх тупорилих мізках та крові. І зараз усе відходило… Безкінечний фіолетовий коридор вулиці, вибалушені ідіотські ліхтарі і малиновий згусток насолоди, що тихо, розсипаючись шурхотом метеликів, снував між столиками та ситими царями, чистими крилами підкидаючи одяг. Усе відходило, і, дійсно, до мене поверталася реальність, із запахами, звуками, з кригою за вікнами і однаковими офіціантками, із шапками чорного волосся на простирадлі, з розкинутими ногами і пальцями на кліторі, тільки рівне дихання та сонце на невеликих, майже підліткових грудях бігало скалками вчорашньої ночі. Так я прокинувся.
Це знову був Поділ, брудна кімната, з обірваною шпалерою, роями рудих прусаків, дорогими меблями і китаянкою Лізою. Солодкий запах китайської кухні, терпкого жасминового чаю. У вікнах стояла жовтими нерухомими стовпами осінь. Я навіть не міг пригадати, що трапилося зі мною вчора чи десять років тому, бо спогади перестали існувати, як перестав існувати великий проміжок простору, що його перетоптали мої ноги, добираючись до цієї широкої кімнати, з обірваними шпалерами, китайськими ієрогліфами, з фігурками Будди — в туалеті, у ванній, на кухні, у спальні. Вона стояла у проймі дверей, наспівувала, так, наспівувала, як пташка, безтурботна і щаслива сьогодні, а очі її навіть не заглядали у майбутнє. Це навіть не нагадувало видрану сторінку глянцевого часопису, як таке траплялося раніше зі мною. Відсутність фантазії — то вже не велика біда. Так ти починаєш розуміти щось більше, аніж жіноче тепло, відносини, стосунки, розмови. Страх відступає, лишаючи повну дорогу, пряму дорогу смерті. Ти робишся прямолінійно цинічним, тяжким на думки і говориш мало, наче спілкуєшся іншою мовою, яка належить тільки тим, яка слугує лише тим, що давно перестали чіплятися за паскудство життя. Тоді ти хочеш покликати когось, ніжно, але прокидаєшся в холодному довгому коридорі, з болем у голові і без думок і почуттів. Кричи не кричи, нічого не зміниться. Та ось пішов дощ, рубаючи жовті полотнища дня, наступаючи сизими ножами, збиваючи листя, а вітер закручував сміттям птахів. І я заснув.
- Предыдущая
- 18/42
- Следующая