Квiти Содому - Ульяненко Олесь - Страница 13

• Предыдущая
• 13/42
• Следующая

Деньок ще був той, це я від початку примітив. Ані тобі бабів на Новий рік, ані людського токовища. Хіба Маму можна вважати за тьолку, а ще напривіс Макс. Він гудів задоволений, мов жук на гівні, чалапав снігом, загравав з Мамою. Дурне, а жити хочеться. Ет, дуракам закон не писаний. Це точно.

На розі Гончара, на східцях до Сінного ринку, я побачив татуся, який загнувся п'ять років тому від антифризу. Тато смалив здоровенний косяк, пускав дим і показував усім руку по лікоть. Видок у нього такий, що зараз буде пиздячити усіх підряд, хто попаде під руку. Да, дурний знак і дурний день. І точно: Макс заверещав, застрибав орангутангом і почав тицяти пальцем. Я зрозумів, що бідолаха Макс побачив не привида, а свою відтрахану у сраку принцесу. Але, на щастя, зателенькав мобільник Мами.

А мені кльово. Гномики снували туди-сюди, готовилися на празники. Кльово. Когось-то я в наступному році замочу. Відчуваєш себе сильним. Бля, ну просто пре, коли подумаєш, скільки ти замочиш ублюдків, з оцих шмигаючих туди-сюди гномів, у наступному році.

— Да, слухаю. Мама. Що, таки знайшов? Ти знайшов нову? Ти так і сказав нову, а не нового? Угу, угу. Значить, сьогодні прийдеться чистити, а шкода — хотіла, щоб пацани Новий рік зустріли. Й то правда. На кой він їм. Так ти кажеш… Ага, бі. Чорт, що за бі? Угу, зрозуміла. Спробую перевиховати. Ну, з наступним. До зустрічі.

Я говорив, що ми були один одного варті? Як тільки побачив Фанні, ми, напевне, виматюкалися смачно, від душі разом, щоб далі легше продовжити великосвітську розмову серед порожніх пляшок, стаканів і досить невибагливої публіки. З баранкуватою головою, об котру розбивалися всі звуки, я став за стійку, затискаючи гумовою, як у відморозка, рукою білий пластиковий стаканчик з підробленим десь під Бояркою вермутом. Підсвідомість чітко визначила, де мені стояти, що мені пити, а ще макакою довела: ти повернувся туди, звідки вийшов.

Так, того дня всі божевільні ангели висіли по периметру Хрещатика і до Льва Толстого. Вона зайшла, викидаючи по-модельному ногами, відразу попрямувала до мого столика.

— Привіт, — сказала вона. — Я Фанні. Ліхтенштейн.

— Тю ти. А я думав, що Ніфертіті, — приміряючись до рвотного пійла, відповів я.

— Ну а ти тоді уламок галантної епохи.

І ми заглухли. Ревли слонами на вежах божевільні ангели, епоха котилася свині під хвіст.

— Слухай, — за хвилин п'ять, зробивши кілька ковтків, став підкрадатися: — У Ніфертіті було спотворене обличчя, половина його.

— Добре. Буду знати, — сказала вона. — Я не ображаюся.

— Будем знати.

— Ага.

Приходить час, коли тобі все одно, скільки у неї перебувало. Нехай і весь гарнізон. Напевне, такою була Фанні.

— Ну от, я влипла, — сказала вона.

— Ми всі періодично кудись влипаємо. Принаймні ті, хто тут тусує, — сказав я.

— Мені нікуди йти.

Нас перебила зграйка дівчат, з кексами, круглими пиріжками, що чомусь називалися піцами. Такі дівчата спочатку приємно пахнуть домашнім милом, потім шанеллю номер п'ять, далі трипер, сифіліс і СНІД. Без варіантів. Тут у Зосі логіка залізна, подумалося.

— Я убила свого коханця, — спокійно заявила Фанні.

— Справді?

— Ну, так мені сказали, — вона зовсім по-дитячому хлопнула віями.

— І де це трапилося?

І тут вона розповіла про Тоцького, про Зосю, про Маму і якісь кляті картриджі. Я замовив їй коньяку і кави, бо п'ятдесят гривень, які вона тицьнула, зовсім без понту, продавцеві, виявилися фальшивими. І вона сказала, що світ гірше бляді і чи можна сигарету.

— Угу, — сказав я.

— Я не проститутка, — пауза. — Ну трохи не проститутка. Хочеш, я тобі розповім.

— Краще не треба, — сказав я і зробив добрячий ковток мутаційного пійла.

— Чому?

— Від чому слони дохнуть. А так я хотів тебе запросити на Новий рік.

Фанні прикусила губу і пойорзала на місці. Зовсім дитина, та, власне, вона такою і була.

— Але мене тягне на те місце.

— Мене теж, тим паче у нас спільні знайомі.

— Ух ти. Скоро я повірю в казки, — сказала вона. — А ти не мент?

— Не довелося.

— Погано.

— Ні. Їм мало платять, — я допив пійло. — І де твій благовірний?

Фанні покрутила порожній стаканчик.

— Власне, там лишилася одна голова, — тихо сказала Ніфертіті.

До мене прийшла тяжка мисля, що розбила решту: я вляпався в чергове гівно. Але мені подобалася Фанні. З її хлопчачими рухами, видовженим, як у колі, обличчям, з одним, зараз велетенським, то карим, то несподівано зеленим оком, притрушеним синім пилом повік і чорними, з мідним проблиском, бровами. Пухкі губи вже самі щось говорили, хоча знаходилися в стані вічного збудження, тобто ніколи не замовкали. Ну а якщо це траплялося, то путнього від них нічого було чекати. Дійсно, це була висококласна красуня, без жодного гламурного занудства, розумна, кмітлива і водночас, зважаючи на її професію, зовсім не прилаштована до життя. Мені зробилося сумно, мої ніжні божевільні ангели завили в один голос на вежах міста і поза ним. Мені захотілося закричати, запитати щось… Якщо вам необхідно розібратися у вроді, то пізнайте бридке, і так близько, що від нього часом захочеться прокайфувати. Але не раджу. Буває ще гірше.

І тут дійсно дійшло, що я старію. І я лише сказав:

— Ходім.

— Це на Горького.

— Угу.

Небо заслалося чимось зеленим. Сипав мокрий сніг. Асфальт чорний, хоча би тут сипалося цілих дві тисячі років. Ми вийшли, потопталися. Зупинили таксі. Вермут у теплому приміщенні запрацював інтенсивніше.

— Про картриджі я чув од Зосі, — од власної дурості у мене полізли на лоба очі.

— Як він там, лапа, — виголосила зовсім безколірним голосом Фанні, з чого можна було зробити висновок, що справи у Зосі з цією кралею були тухлі. Потім він потух. Назавжди. Лише скиглили мокрі ангели на вежах.

Отак ми стояли і дивилися на рожевий, наче американський парадайз, будинок Тоцького.

— Ти стій тут, — сказав я Фані. — А я піду гляну, що до чого. Міліція в таких випадках буває лише зранку, якщо, звісно, великій годувальниці великого сімейства не попала віжка під хвіст.

Так отож, я знайшов голову Тоцького, жмурів: тата, маму, доньку. А картриджі я шукав з півгодини, доки в коридорі не помітив кривавого сліду, що вів до сміттєпроводу. Один зі ста шансів. Голову я поклав у пакет і в нерішучості стояв перед ліфтом. Якщо тут працює камера стеження, то мені кінець, якщо ці йолопи на чолі з Матусею постаралися і якщо я пориюся у смітнику і знайду картриджі, а там те, що має бути, тоді в житті моєму щось змінилося. І я поїхав ліфтом, де чорним фломастером виведено на самому верху «пацани, це наш берег, це наша річка». Думка про старість, швидка, як локомотив без управи, проводжала доти, доки не розсунулися двері ліфта і вузька, гарна спина Фанні з султаном синьо-зеленого диму над маківкою її хлопчачої голови, мокрий сніг, шурхотіння звуків у глухих вулицях довели незаперечність того, що хтось дійсно мене привів сюди.

Чорний пакет ми знайшли відразу. Смерділо першокласно, а тому довелося кілька кварталів йти пішки, а Фанні намагалася терти його снігом. Векаючи та хекаючи. Нарешті ми зупинилися під зачиненим магазином «Меблі», розламали картридж і знайшли там те, що й очікували знайти.

А Макс довбонувся. Мама запросила нас зустріти Новий рік на квартирі. Такі хати у неї завжди повсюди. Тож Макс випив, провів старий рік і поліз у ванну. Я пішов за ним і потягнув за ноги. Дебіл Макс пірнув. З радісним гиканням. Чмо. Дурням закон не писаний.

Я щось ні хєра не зрозумів. Маленькі люди, все місто поселилося під воду і зараз пускало бульбашки. Спочатку я не того, а там дивлюся, що вони просто кепкують з мене. І я хотів закричати, що заганашу сволочей, але вони зібралися в гузку, у рій, і всі дружно поперли мені в рота…

• Предыдущая
• 13/42
• Следующая