Бора - Вдовиченко Галина - Страница 35

• Предыдущая
• 35/40
• Следующая

— Лідуню, дитино, зроби мені послугу: дізнайся, коли у Світлани день народження? 26-го чи 28-го? Ви ж подруги.

Від несподіванки Лідія розгублюється й, призупинившись, відповідає не одразу:

— 28-го. Мені не треба запитувати, я знаю…

І Бора зіщулюється, згадавши, як Лідія говорила їй у кав’ярні: п’ять гривень чайових, щоб зрозумів, що й до чого, а на вулиці: чао, бамбіно, сорі! Зараз вона з усією непримиренністю до чоловічих вад скаже старому: «Я знаю, бо я подруга, а ви ж — батько, і не знаєте! Як ви із вашою феноменальною пам’яттю могли забути, коли день народження вашої доньки?»

Але Лідія мовчить. Виходить з кімнати, а тоді Бора чує її ледь вловний шепіт: «Боже милий…»

Стояли біля хвіртки, перемовляючись, і кожен тримався за свій велосипед. Божка — у широких карлсонівських шортах, у шапці-хатці і хлопець біля неї дивакуватої зовнішності. Окуляри у грубій чорній оправі, штани-шорти відкривають поглядам голі білі литки. З кишень куртки стирчать шнури.

Хлопець поправив окуляри, закинув через раму ногу з розв’язаною шнурівкою на кеді і, не помічаючи цього, покотився вулицею вниз: біла шворка майоріла на вітру.

Божка влетіла до хати з виразом обличчя не питайте, чом я сяю — витримала паузу і таки сама запитала: нікому не цікаво, хто мене проводжав?

— Що з обличчям? — придивилась до неї Бора. — Чому такого кольору? Морквяного соку напилася?

— Класно, правда? — Божка кинула у дзеркало задоволений погляд. — Це крем спеціальний, автозасмага. У нас є що поїсти?

Шия та вуха у Божки були природного кольору, а штучна засмага на обличчі виглядала як маска.

— Де ти його узяла, той крем? — запитала Бора, витягуючи з холодильника котлети.

— Суханова принесла до школи. Ми у туалеті намастилися. Як вам ефект?

— Н-ну… — зам’ялася Бора. — А шия ж біла.

Божка припинила жувати, кинулась до дзеркала.

— От засада! — вона заклопотано розглядала своє зображення, повертаючи обличчя вправо-вліво та витягуючи підборіддя. — Він помітив, як ви думаєте? Блін, я ж отак боком до нього стояла. От блін!

Бора не раз розмірковувала над тим, чому син не зателефонує просто так, без жодної потреби; а коли він нарешті подзвонив, вона налякалась.

— Ма!

Серце Бори мало не вискочило з грудей: що сталося?

— Ма, ти куди зникла? — голос Влада спокійно-піднесений. — День не дзвониш, два мовчиш, що з тобою?

— Усе гаразд, закрутилась. А ви як?

— Зайди, хоч глянеш, що у кімнаті моїй робиться.

— Та я вже дещо бачила. Я вам навіть маяк керамічний купила. З отворами-віконечками. Знизу закладається запалена свічка — і він починає світитися, кличе подорожніх з моря.

— Тобі сподобалась кімната, ма?

— Сподобалась. Той лимонний колір стін вже давно вигорів на сонці, та ще й нерівно. Там вже давно усе просилося до змін.

— Правда? — повеселішав Влад. — А ми до тебе збираємось. Яка адреса, кажи. Я вже трошки вільніший зараз. Печи млинці, прийдемо сьогодні у гості.

«Кілька разів вже тобі ту адресу казала», — думає Бора і радісно повторює назву вулиці та номер дому.

А за півгодини — дзвінок. Знову Влад.

— Ма, відбій! Важлива справа на вечір вилізла.

— …Яка справа?

— Маю прийняти чотирьох приватних скакунів. Двох — української верхової породи і двох — турійської. Коли я матиму власну стайню, у мене обов’язково будуть такі скакуни, це красені, ма. А зараз власник хоче зі мною поспілкуватися. Хороший конюх, — сміється, — тепер на вагу золота!

— Коли прийдете?

— Подзвоню, — і додає, повагавшись: — Цілую.

Спочатку Бора побачила маківку, що неспішно пливла над живоплотом поріділого білосніжника, а тоді побачила чоловіка — той зупинився біля хвіртки й, затримавши погляд на табличці, потер одне око.

— Поклич свого, — сказав безбарвним голосом, рипнувши хвірткою та зупинившись на початку доріжки.

Тепер Бора пізнала його за невиразним обличчям, за байдужим поглядом. Він був одним з тих трьох, на яких пішов Гордій з бензопилкою.

Не встигла поставити на землю таз з випраною білизною й гукнути Гордія, як з-за рогу вже летіла до хвіртки Альма, захлинаючись хриплим гавкотом. Непроханий візитер виявився спритним — вмить опинився за хвірткою, тягнув клямку до себе. Несподівана поява собаки оживила його порожні очі. Було з чого налякатися. Альма справляла зараз враження злого сторожового пса, переконливо видаючи бажане за дійсне. Гордій прикликав її до себе, вона без особливого ентузіазму послухалась, опустивши голову, й слухняно вмостилась збоку викладеної каменем доріжки, але сиділа напружена, не зводячи сторожкого погляду з гостя.

Чоловік за хвірткою щось сказав Гордієві. Упівголоса, не чути було, що саме. Бора навмисно демонструвала свою зацікавленість тим, що відбувається, — ніби Гордій потребував її мовчазної підтримки у себе за спиною, ніби чоловіка з порожніми очима міг стримати її уважний погляд.

Гордій щось відповів й пішов у дім, наказавши собаці «сидіти».

— Що таке? — запитала Бора.

Він махнув рукою, не втручайся, мовляв, усе гаразд. Вийшов із паспортом у руці, показав візитеру розкритий, не випускаючи зі своїх рук.

Чоловік за хвірткою знову потер око, мовчки повернувся й пішов — маківка пропливла над живоплотом у зворотному напрямку.

— Що? — сказала Бора. — Що він хотів?

— Хотів… записати погрози на диктофон, — Гордій підхопив таз з важкою вологою білизною.

— Які погрози? — Бора з Альмою поспішили за ним, повернули за будинок, де вздовж глухої стіни між деревами було натягнуто дві паралельні мотузки.

— Я взяв у товариша годинник…

Ляснуло у повітрі простирадло — Гордій тріпонув ним, аби воно розпрямилося.

— …виглядає як годинник, насправді такий пристрій, що реагує на увімкнутий поблизу диктофон, — повів далі. — Дає підсвітку на циферблат — якщо поруч працює диктофон.

— Для чого їм записувати на диктофон?

— А щоб був доказ, що не вони погрожують, а їм.

Вони розвішували рушники у чотири руки.

— А ти знав про це наперед?

— Здогадувався… Та й розвідка доповіла.

Бора недовірливо глянула: жартує? Ні, обличчя Гордія залишалось незворушним.

Бора хмикнула:

— Тому ти з ним так лагідно поспілкувався?

— Ага. Прошу-перепрошую і жест на додачу. Без слів.

Бора не бачила жесту. Він залишився поза її пильною увагою.

Гордій відставив вбік порожній таз.

Годинника на його руці не було.

— А годинник де? — не зрозуміла Бора.

— У кімнаті, — засміявся Гордій. — Шкода, скло пошкрябати можна. Без індикатора знаю, що у кишені того бовдура диктофон працював. Та хай йому грець! Ну що, відзначимо відступ ворогів?

— А паспорт для чого? — згадала Бора.

— Боро, це не паспорт, це диплом про вищу освіту. Червоний.

— Ану дай сюди свій диплом! — лише тут до неї дійшло: пургу жене, бреше в очі. Мало не вгріла його вздовж спини скрученою підковдрою. — Дай подивлюся, брехло! Що ти йому показав?

Він ухилився, відскочив на безпечну відстань:

— Та що це тебе обходить? Усе ж залагодилось. Більше вони не прийдуть.

Вечеряли утрьох: Бора, Гордій та Іван Іванович. Домашнє вино з татових запасів — його з ініціативи Гордія дістали з комори — швидко закінчилось. Коли Гордій пішов по другу півторалітрову пляшку, тепер вже Лідчиної тернівки, Іван Іванович сказав: це вже зайве. Ніби Бора думала інакше; звичайно, зайве. Але Гордія вже було не стримати. Він пив завзято й весело. Розійшовся мовчун. Борі спочатку навіть сподобалось його піднесення, але що далі, то більше робилося тривожно від нездорової лихоманки, яка усе впевненіше заволодівала Гордієм. Щось загрозливо-хворобливе усе помітніше проступало у його зовнішності та поведінці.

Іван Іванович кілька разів робив спроби зупинити процес («Ну, що? Збираємо посуд?»), але Гордій робив широкий жест рукою: так-так, забирайте усе, забирайте. І одночасно притягував до себе склянку та пляшку.

• Предыдущая
• 35/40
• Следующая