Любов і піраньї - Кидрук Максим Иванович - Страница 23

• Предыдущая
• 23/58
• Следующая

На зорі наступного дня я прокинувся від того, що мої барабанні перетинки толочило й розплющувало щось несусвітнє. Нахабно, послідовно і безцеремонно мене виривала зі сну незрозуміла суміш розкотистого шелепання, потужного гримотання, передсмертних криків та істеричної верескотні. Поки я приходив до тями, у моїй голові вималювалась картинка тисяч і тисяч бульдозерів, екскаваторів, БАТів [37] та іншої руйнівної техніки, котрі увірвались у болота Пантаналу і, перемелюючи ковшами все живе, взялися розчищати територію під забудову грандіозного котеджного містечка.

Скажу вам по секрету: спочатку, не розгадавши причини ранкового ґвалту, я трохи здрейфив. Дуже страшно зустрічати свій перший ранок у безлюдній і небезпечній місцевості під акомпанемент грізної пекельної симфонії. Напрочуд швидко зірвавшись на ноги і наполовину закутавшись ковдрою, я підбіг до протимоскітної сітки.

Вранішнє небо заливала приємна голубінь, ще не засотана вологими випаруваннями. Зі сходу крізь листя дерев сочилося м’яке тендітне світіння. Я труснув головою, відганяючи залишки сну, а тоді в один момент узрів тих клятих пантанальських співунів. Вони заполонили всю савану: сиділи на гілках дерев, розвалькувато походжали по подвір’ю, носилися над крислатими кронами. Простір навколо фазенди аж кишів пернатими; вельмишановне птаство безсоромно й голосно прочищало горлянки після сну і пиндючно здоровкалося одне з одним.

Там були всякі: з довгими шиями, червоними грудинами, білими сраками, куцими крилами, барвистими хвостами, плоскими дзьобами. Словом, птиця на будь-який смак. І всі вони… Ні, я просто не можу в цьому місці написати слово «співали». Рука не піднімається. Не уявляю, як треба любити природу, щоб охрестити той пекельний рейвах співами. Це просто понад мої сили — відтворити словами всю ту несказанну гаму звуків, яка розкраяла небо навпіл, щойно сонце виповзло над горизонтом. Цвірінькання? Тьохкання? Трелі? Забудьте про ці слова у Пантаналі! З усіх сторін круг мене щось гуло, бахкало, ахало і торохкало. Вороняче каркання видалося б комариним писком у порівнянні з тим ревом, який нещадно ґвалтував мої бідолашні вушка.

Пернаті пантанальські крикуни

Зрештою я розвернувся і почовгав назад до лежака, інстинктивно підтягуючи плечі до вух. До сніданку лишалося майже дві години. Завалившись у гамак, я міцно заплющив очі, сподіваючись заснути, але кляте пташине бемкання пробирало до кісток навіть тоді, коли я встромляв пальці аж до барабанних перетинок. Зрозумівши, що заснути не вдасться, я здався і просто лежав, вряди-годи журно зітхаючи.

Отож я собі спокійнісінько пухкав, ледь-ледь розкачуючись у гамаку, і розмірковував про філософську неоднозначність поняття «райський спів птахів». Аж раптом з іншого кутка навісу донеслося непередавано гучне волання, яке заглушило навіть ранкову пташину какофонію.

— Господи! Госпо-о-оди!!!

Ви, мабуть, не повірите, але репетував не Лаврентій, а Саня.

— Що сталося? — гукаю, стрепенувшись.

Я миттєво звівся на лікті і побачив доволі незвичну картину. Алекс, спросоння заплутавшись у протимоскітній сітці та вовняній ковдрі, не міг виборсатися з гамака і бурхливо верещав. Під його підвісним лежаком стояв Шарик. Висолопивши від натуги язика і вигнувшись дугою вверх, собацюра зосереджено чухався спиною об Саню, який панічно звивався у гамаку. Річ у тім, що лежак Алекса чомусь почепили нижче за інші. Відповідно, тіло, яке лежить всередині того гамака, знаходилося найближче до землі. Саме через це Шарик, який не міг похвалитись могучим зростом, його й вибрав.

А тепер уявіть себе на місці Алекса, який розхитуючись і заплутуючись ще більше, не міг бачити, що за потвора шкрябається об нього.

— Матір Божа, хто це?! — горлопанив мій товариш. — Хто там піді мною? Холєра ясна, це Петя? Це Петя, Максе?!

— Чувак, спокійно! Це Шарик! — я вже прочуняв достатньо, аби говорити холоднокровно й урівноважено.

— Точно Шарик? Не Петя?

— Шарик — зуб даю.

Секунд п’ять Саня мовчав, а потім залементував знову:

— А ми кого Шариком назвали?! Крокодила чи дворнягу? Ти не переплутав?

— Дворнягу, чувак. Заспокойся. Під тобою вовтузиться собака.

— Фу-у-у… — розслаблено зітхнув Алі, врешті-решт випхнувши біляву макітру на світ білий. — А то я, прикинь, прокидаюся від того, що хтось треться об мене під гамаком і сердито пихкає. Так страшно стало, чувак. Боявся навіть дихнути. Думав, уже доїздився.

Я засміявся.

— Чого іржеш? — огризнувся напарник. — Ясне діло, поки він мене їв би, ви троє встигли б спокійно вшитися у спальню до Фабіо. Зате я знаєш як перелякався?

Незабаром прокинулися Дімон з Лаврентієм. Ми почистили зуби і дружно помарширували заправлятися калоріями перед першим пішим походом у нетрі Пантаналу.

Фабіо зготував простий, але поживний сніданок. На столі на нас чекав омлет із яєць, зажарений з дрібно посіченим м’ясом, пісні млинці, варення та чай. На десерт подавали фрукти, частину з яких я вперше бачив у житті. Одним із таких чудних заморських десертів виявились часточки невідомого плоду, формою схожого на диню, кольором — на гарбуз, а смаком — на звичайну українську траву. Зате ця «диня» мала всередині вельми підозрілі насінини чорного кольору, хоча доволі непогані (я б, радше, сказав — незвичні) на смак. Ми з задоволенням виколупували їх зі скибок і переправляли до рота. Як показали наступні події, найбільше тих зернят змолов Лаврентій…

О пів на дев’яту наша компанія завершила снідання.

— Десять хвилин на збори, — владно скомандував Айлтон, — і вирушаємо! Одягайте зручне взуття, нам практично постійно доведеться йти по коліно у воді, а також широкі штани і сорочки з довгими рукавами.

Повернувшись до бунгало, мої товариші почали сумлінно екіпіруватись перед майбутнім походом у джунглі. Саня та Дімон натягнули на себе спортивні штани та легкі кофти з довгими рукавами. Пересічному обивателю могло видатись, що таке убрання, м’яко кажучи, не відповідало тогочасній погоді. Ніде правди діти — закриті кофтини та довгі штани у стократ посилювали неприємні відчуття, спричинені спекою. Однак тільки така «пуританська» вдяганка забезпечувала хай не ідеальний, та все ж захист від москітів. На ноги хлопці взули важкі ковбойські краги, зшиті з рудої волячої шкіри та підкуті масивними підборами (Алі та Дмитро купили це взуття, послухавшись поради Айлтона, під час нашої зупинки в Поконе), а на голови нап’яли важкі капелюхи з цупкої мішковини з широкими крисами, котрі чудово вберігали фізіономії від можливого дощу. Насамкінець всі відкриті частини тіла були ретельно намащені репелентом.

Я вдягнув майку, поверх якої накинув темно-зелену сорочку [38] з довгими рукавами. За моїм проханням, Фабіо, понишпоривши у своєму гардеробі, видав мені спеціальні ковбойські джинси, призначені виключно для піших експедицій Пантаналом. Я не схотів занапащати свої улюблені чорні похідні джинси, не маючи жодних ілюзій стосовно того, на що вони перетворяться після першої ж вилазки в хащі. Оскільки Фабіо був суттєво товщим від мене, я не дуже здивувався, коли виявив, що в позичені ним штани могло влізти щонайменше двоє таких, як я. Крім того, в комплектації до цих «extra large» панталон не передбачалось пояса, через що замість паска мені довелось використати звичайну мотузку.

«…Фабіо, порившись у своєму гардеробі, видав мені спеціальні ковбойські джинси, призначені виключно для піших експедицій Пантаналом».

Попри всі мої маніпуляції, джинси виглядали достобіса великими: холоші висіли на мені лантухами. Щоправда, саме через таку широчінь ці «ковбойські брюки» мали цілий ряд переваг. По-перше, вони чудово захищали від комарів, порівняно з моїми джинсами, які сидять на мені мов вилиті. А по-друге, намокнувши, такі штани не так сильно липнутимуть до ніг, менше сковуючи рухи. На голову я нічого не вдягав. Не люблю, коли щось тре і муляє вуха. Зате рясно змазав шию, підгорля, щоки та лоб протимоскітною рідиною. (Найцікавіше те, що для Айлтона всі ці відчайдушні заходи по боротьбі з москітами були абсолютно непотрібні: бразилець спокійно розгулював Пантаналом в самій футболці з коротким рукавом. У його жилах текла кров бразильських індіанців, котра за багато-багато поколінь набула імунітету проти комах-кровопивців; москіти ніскілечки не докучали нашому гідові, наче на зло новоприбулим білопиким ґрінго ігноруючи бразильця. Здавалося, вони вважали Айлтона рухомим шматком деревини, а не теплокровною істотою.)

• Предыдущая
• 23/58
• Следующая