Любов і піраньї - Кидрук Максим Иванович - Страница 20

• Предыдущая
• 20/58
• Следующая

Автор на узбіччі Транспантанейри

Якийсь час вздовж узбіччя Транспантанейри тягнулись примітивні дротяні загорожі, відділяючи ділянки, що належать різним власникам, а понад ними, чіпляючись за грубі дерев’яні стовпи, провисали дроти єдиної в Пантаналі лінії електропередач. Невдовзі стовпи — останнє нагадування про цивілізацію — залишились позаду, припинивши оскверняти нитками дротів нахмурене небо Пантаналу.

Зненацька дорогу перетяв дерев’яний шлагбаум. Праворуч від нього, напівприкрита заростями, манячіла невисока хатка; трохи далі над шляхом висилась чималенька П-подібна конструкція, збита з трьох аж посивілих від вологи опор. На цій конструкції теліпались три дерев’яні вивіски, такі ж сизі й мокрі, як і стояки: посередині — найбільша, з чітким написом білою фарбою «TRANSPANTANEIRA», а по краях — дві значно менші дощечки. На них було виведено одну й ту саму фразу: ліворуч — англійською — «Here begins the Pantanal. Welcome», і праворуч — португальською — «Aqui empieza el Pantanal. Bien venidos [30]».

Айлтон вистромив голову крізь вікно і щосили загукав до хатинки. Всередині халупи щось заворушилось, двері зі скрипом розчахнулися і на дорогу викотився огрядний коротун — парковий охоронець — з лиця ще чорніший за нашого провідника. Впізнавши Айлтона Лару, він привітно замахав руками, криконув щось у відповідь, а тоді посунув піднімати примітивний шлагбаум.

Поки дерев’яна патичина сунулася вверх, бразильці жваво переговорювалися, певно, обмінюючись між собою останніми новинами. Зрештою наш гід провернув ключ запалення і дуже повільно, ніби даючи нам можливість насолодитись моментом, проїхав під П-подібною аркою.

Ми віддалялись. Вислизали з лещат цивілізації, натомість невблаганно занурюючись у дике та невідоме. Я вертівся на сидінні, мов той в’юн, намагаючись закарбувати у пам’яті все, що відбувається навкруги. Охоронець, занімівши біля шлагбаума, гукнув щось нам услід і мотнув на прощання рукою. Айлтон незворушно дивиться уперед, недбало тримаючи кермо. Над моїм вухом безупинно клацає фотоапарат Лаврентія. Алекс та Дімон, поприлипавши до шибок, зацікавлено роздивляються дивовижні краєвиди, серед яких тільки присутність бурого тракту, вкритого розмазаною глиною, свідчить про те, що ми все ще перебуваємо на Землі, а не на далекій фантастичній планеті.

Ласкаво прошу до Пантаналу, ласкаво прошу до справжніх пригод!

Я не берусь перекладати наведену мною в епіграфі цитату з «Lonely Planet». Ті, хто більш-менш розуміється на англійській, нехай самі судять, що, чорт забирай, може означати «enthusiastic welcome», коли йдеться про крокодилів. Для тих, хто не вчив або погано вчив англійську мову, я все ж подаю приблизний переклад: «Очікуйте душевного (завзятого, сердечного, теплого?) прийому від кайманів Пантаналу». Для більшого ефекту під цими словами автори вліпили кольорову фотографію з дюжиною двометрових усміхнених крокодильчиків, готових виявити всю свою гостинність гостям з далеких країв.

Утім, авангардними провісниками Пантаналу стали не крокодили. Першими на кордоні безлюдних нетрищ на півдні Бразилії нас вітали… комарі. Великі й пузаті комахи залітали в салон «Volkswagen’а» і з радісним верещанням накидались на нас. За ними на узбіччях почали з’являтись птахи. Незабаром яскраве оперення повсюдно мигтіло обабіч Транспантанейри, пожвавлюючи насичений темно-зелений ландшафт. Іноді той чи інший кущ так сильно обліплювали різні пташки, що він скидався на яскравий букет квітів.

Хай там як, але першою великою твариною, яка зустрілась нам на Транспантанейрі, став абсолютний володар Пантаналу — кайман. Я першим помітив чималенький двометровий екземпляр, який нерухомо застиг на трав’яному килимі, що устеляв похиле узбіччя. Сіро-синій, з темними, майже чорними смугами на пащі та хвості, він сидів, впершись коротенькими незграбними лапками в землю, і незворушно спостерігав за нашою юрбою.

Айлтон загальмував, загнавши мікроавтобус на протилежне узбіччя. Я миттю вискочив з салону і, голосно чвакаючи кросівками по рудій клейкуватій багнюці, неспішно посунув на каймана. М’язисте тіло рептилії відливало моторошним металевим блиском, наче хтось нещодавно натер його спеціальною щіткою-подушкою з блиском для взуття. Через зигзагоподібний профіль щелеп створювалось оманливе враження, ніби кайман іронічно викривляє верхню губу і єхидно підсміюється. Однак недобрий полиск мутно-сірих очей та страхітливі ікла, що рясним частоколом випирали з пащі, розвіювали ілюзії стосовно глумливого настрою холоднокровного хижака.

Кайман не рухався. Я підібрався до нього на відстань двох метрів, але рептилія навіть не смикнулась. Крокодил наче показував, хто тут хазяїн. Я ступив ще крок уперед і завмер, не ризикуючи підсовуватися ближче. Діставши з кишені шортів камеру, опустився навпочіпки і, стараючись не робити різких рухів, зробив кілька знімків.

Крокодил скидався на статую. Єдиною рухомою частиною каймана лишалась вузька, мов шпарина, вертикальна зіниця (очі крокодила посаджені близько одне до одного у верхній частині голови і дивляться в прямо протилежні напрямки, тому воднораз можна бачити лиш одне око рептилії). Але напружено вигнута шия вказувала на готовність шпичастого монстра рвонути навтьоки (або… кинутись на мене), якби раптом йому щось не сподобалось.

З кожним наступним кілометром кількість кайманів зростала у геометричній прогресії. Вони були буквально усюди: лежали в кущах коло Транспантанейри; задерши хвости, дріботіли через дорогу; ганялися за рибою в канавах, що тягнулися з обох боків вздовж шляху (таких рівчаків обабіч Транспантанейри дуже багато — саме з них екскаватори вигрібали землю для насипу під шосе); повзали туди-сюди в соковитій траві по савані. Часом ми натикалися на зграї, що налічували до десятка особин. З машини в такому випадку ніхто не вилазив.

Вряди-годи траплялися крокодили з коротенькими обрубками замість хвостів. Наш провідник пояснив, що це сліди бійок за самиць чи територію між дорослими кайманами-самцями: нерідко один із суперників залишає іншого без хвоста. У багатьох забіяк хвіст був не тільки відкушений, а ще й розгризений навпіл, відстовбурчуючись за задніми лапками у вигляді англійської «V». Іншим під час сутички підчикрижували хвоста по саму, перепрошую, задницю (конкурент, видко, дуже переживав за даму серця). Такі куцохвості розбишаки виглядали вельми потішно. Вони нагадували неоковирних седанів з кузовом типу «універсал». Признаюсь, я просто не міг стримати посмішки, коли на них дивився. Ніби й зуби на місці, ніби й погляд не помінявся — так само незворушно-погрозливий, але крокодил уже не той. Замість страхітливого злющого монстра перед тобою плазує недоладне одоробало, подібе на п’явку-переростка.

За кайманами почала вигулькувати всяка інша пантанальська живність. Переважно то були стада диких свиней з поросятами та зграї тлустих, аристократичного виду капібар, що мирно жували травичку на узбіччях. (До слова, доросла капібара здалеку нагадує свиню, щоправда, вкриту шерстю наче мамонт, зате її дитинчата скидаються на щось середнє між морською свинкою та бобром). Одного разу в бінокль вдалось розгледіти мурахоїда і тапіра.

Кайман з відкушеним у бійці кінчиком хвоста

Я не переставав дивуватися тому, що дикі тварини практично не бояться людей. Скажімо, пухнасті світло-коричневі дитинчата капібар підпускали мене на відстань двох-трьох метрів, даючи можливість робити фото майже впритул.

Капібара — напівводяний травоїдний ссавець з родини водосвинкових, найкрупніший гризун світу. На мові індіанців гуарані слово капібара означає «володар трав». Розповсюджений у багатьох регіонах Південної та Центральної Америки. Проживає на низинних ділянках на берегах річок та озер. Усі капібари гарно плавають, вміють свистіти, славляться чудовим характером.

• Предыдущая
• 20/58
• Следующая