Любов і піраньї - Кидрук Максим Иванович - Страница 2
- Предыдущая
- 2/58
- Следующая
Як писав Карл Маркс? «Буття визначає свідомість». Цебто, спосіб існування, життя та побут людини цілком і повністю впливають на її світосприйняття. Так ось, річ у тім, що під час навчання в університеті я був учасником студентського танцювального колективу, який постійно виступав на різноманітних дійствах та акціях університетського масштабу. Одним із таких заходів був щорічний конкурс краси «Міс університету», де учасники з різних танцювальних, вокальних та гумористичних колективів розважали глядачів у перервах поміж дефіле, даючи дівчатам час на те, щоб переодягнутися, причепуритися, словом, підготуватися до наступного виходу.
Ні для кого не є таємницею, що кожному великому концертові передує цикл довгих і виснажливих репетицій. Особливо це стосується заходів на кшталт конкурсів краси, під час яких на одній сцені збираються кільканадцять цілком різсопланових колективів і щонайменше два десятка породистих красунь на додачу з родичами, гримерами, спонсорами, собачками, платтями, косметикою і ще цілою купою мотлоху, що все разом страшенно заважає нормальному проведенню дійства. Перед генеральним постановником стоїть завдання пекельної складності: перетворити весь отой бедлам на чітко розпланований, професійний і, якщо можливо, якомога цікавіший культурний захід.
На початку кожної весни, за кілька тижнів до конкурсу, розпочинався цикл так званих звідних репетицій, на яких збиралися всі, хто був задіяний у грядущому конкурсі, і один за одним «проганяли» свої номери. Це робилося з однією метою: кожен учасник (чи учасниця) концерту повинен намертво відкарбувати собі у пам’яті, коли, де і за ким він виходить на сцену, а також куди вшивається після закінчення виступу.
Сподіваюсь, ви вже ухопили, що й до чого. Щороку я розминався перед виходом на сцену, а красуні-учасниці готувалися до дефіле. Щороку я переодягався разом з дівчатами за одними й тими ж лаштунками, через що мені доводилося на громадських, так би мовити, засадах защіпати панянкам блискавки на спинах, допомагати знімати вузькі плаття і притримувати їх, коли вони міняли туфельки на босоніжки чи навпаки. Страх та й годі!
Отаке от нелегке буття сформувало мою свідомість. Позаяк треба бути сліпоглухонімим і дерев’яним як Буратіно, щоб у такій ситуації не зазнайомитися з кимось із учасниць ближче. А тому щороку я знаходив пригоди на свою неспокійну голову з черговою королевою.
Усе б нічого, якби не один нюанс: я не вмію гратися з вогнем. Образно кажучи, мені недостатньо просто погріти руки над багаттям, я завжди норовлю всістися на нього дупцею. Якщо ж говорити без літературних епітетів та вихилясів, то ледь не щоразу в стосунках з протилежною статтю я розслаблявся, дозволяючи собі надміру захопитись, і врешті-решт закохувався по самі, бляха, помідори. Чим усі неслухняні дівчатка не марнували нагоди скористатися.
Водночас я не був надто наївним і добре знав, на що йду. Однак, навіть маючи можливість почати стосунки з чемним дівчуром, який би не мотав мені нерви, я чомусь завжди тягнувся до тих інших, до «королев» на букву «Б», які спочатку витрусять тебе наче килимок, витруть об тебе ноги, а потім витурять, виженуть, спровадять якнайдалі, мов набридливого й облізлого від старості дворового пса.
Нерідко (а якщо бути чесним, то майже завжди) стосунки з «королевами» закінчувалися для мене широкомасштабною трагедією. Після чергового болючого розриву, сидячи на самоті у своїй кімнаті, тихо пережовуючи шмарклі й захлинаючись від нестримного внутрішнього жару, який плавив серце і стікав кудись у район живота, я розмірковував про те, що, можливо, чиню неправильно, роблю хибний вибір. Можливо, думав я, краще вгамуватися і жити спокійним, розміреним, нормальним життям? Навіщо лізти на рожен, коли чудово знаєш, чим усе скінчиться?
Але, як то кажуть, дзуськи! Слушні, розумні й виважені думки надовго не затримувались у моїй макітрі. За тиждень-два я оклигував і з подвійним запалом брався за старе.
Хочете вірте, хочете ні, до сьогодні я ще жодного разу не пожалкував про скоєне. Мається на увазі, не пожалкував по-справжньому. Непідробні переживання, бурхливі емоції та палючі, мов сонце над безживною пустелею Наміб, почуття робили життя повносилим, а нестримна жага і ревнощі безперервно освіжали й підживлювали кров. Я ризикував, оступався й падав, проте жив так, як хотів, — постійно в боротьбі, постійно на гостроконечному лезі бритви. Попри численні щемливі рубці на серці, я й досі вважаю: краще перегоріти і спопеліти дотла, аніж загаснути від тління.
Перша «королева» трапилася мені на першому курсі університету. Звали її Аліна. Вона була однією з учасниць щорічного конкурсу краси, здається, під номером 8. Висока, струнка, з велетенськими, наче каналізаційні люки карими очима, довгим смолянистим волоссям, задерикуватим носиком і фігурою Памели Андерсон. Дівчина виявилась на рік старшою за мене і вчилася на іншому факультеті, проте це ніскільки не завадило нашому знайомству.
Поза всяким сумнівом, то була справжня любов. Відчуття були такі… такі… неначе мене танком переїхало. Ми з Аліною зустрічалися рівно два тижні, протягом яких я майже не ночував удома, а потім… Хоча, гадаю, досить. Ця книга не про те, що було потім. Я вже достатньо виклав, аби ви розуміли мотиви всіх моїх наступних вчинків. Залишмо у спокої мої ранні амурні походеньки і плавно перейдемо до оповіді про те, з чого, власне, розпочалася подорож у далеку південноамериканську країну, де, за свідченнями очевидців, живе багато диких мавп, де хлопчаки починають копати м’яча ще до того, як навчаться говорити, де вічно світить сонце і можна цілий рік ходити в самих шортах, ба навіть без них. Словом, про Бразилію.
Карколомну історію про мої бразильські мандри слід почати з того, що в Бразилію я не збирався. Напередодні, цебто наприкінці серпня 2009-го, я тільки-но повернувся з великої подорожі до острова Пасхи, що у Тихому океані, на шляху до якого натоптав шість тисяч кілометрів трьома південноамериканськими країнами (Еквадор, Перу, Чилі), тому навіть уві сні не міг припустити, що всього лиш через кілька місяців доля вдруге закине мене у Південну Америку. На той час я не планував податися до Бразилії навіть у дуже далекому майбутньому. Хотілося побувати в Сирії, поблукати Близьким Сходом, звідки автостопом спуститися на південь до Єгипту та Судану, можливо, назбирати трохи грошей і рвонути в Океанію, словом, що завгодно, але тільки не Бразилія. Тому для того, щоб ви краще зрозуміли причини, які спонукали до нового походу у Південну Америку, мені доведеться стисло і лаконічно описати ситуацію, в якій я опинився після повернення з острова Пасхи, зробивши невеликий екскурс в недалеке минуле.
Якщо говорити коротко, ранньої осені 2009-го моє життя складалося якнайліпшим чином. Все було добре. Навіть не добре, а класно. У мене настав повний дзен, чи феншуй, чи як там воно називається у китайців, коли почуваєшся абсолютно збалансованим, причому як морально, так і фізично. Життя нагадувало швейцарський годинник «Patek Philippe» або, ще краще, двигун спортивного «Porsche Cayman» — доладне й чудове ззовні, просте та надійне всередині. Я працював сам на себе, заробляв достатньо, аби вдовольняти свої невеликі потреби й потроху відкладати на наступні подорожі. Крім того, я багато писав, цебто, мав дещо, чого не мають значно заможніші й більш забезпечені люди, а саме — можливість самореалізації, хай невелике, та все ж поле для самовияву. На початку вересня вийшли у світ «Мексиканські хроніки», що започаткували велику мандрівну трилогію. Моє щасливе майбутнє яскраво палало й блискотіло перед очима, переливаючись, неначе полярне сяйво над Арктикою, причому, як ви вже зрозуміли, переважно рожевими кольорами.
Я навіть не припускав тоді, що менш ніж за півроку все — абсолютно все! — полетить шкереберть, і що найгірше — винним у тому стану я сам…
Однак це станеться аж за півроку, а поки життя текло м’яко й розмірено.
Свого часу, ще до того, як поїхати на навчання до Європи, податися у навіжені мандри Латинською Америкою та почати писати книжки, я досить довго працював у Києві програмістом, займаючись розробкою CAD-систем [4]. CAD-системи — це спеціальні комп’ютерні програми, які допомагають інженерам-конструкторам швидше і якісніше проектувати різні об’єкти, виконуючи замість них (замість інженерів, цебто) певну частину роботи. Чим більшу частину роботи проектанта виконує така програма, тим вона краща, і тим, відповідно, тупіший проектант. Три роки я докладав максимум зусиль, роблячи українських інженерів щодень тупішими й лінивішими, а потім вирішив покинути цю марудну справу. Сталося це головним чином через те, що одного дня я надибав сорокарічного чоловічка, який двадцять років пропрацював програмістом. Бідолаха виявився блідим, худим, затурканим і бородатим створінням, з розладнаними нервами, неадекватною перцепцією зовнішнього світу і незрозумілим баченням свого місця у ньому. Він безперестану барабанив ногою об підлогу з частотою 200+ ударів за хвилину, чухався під пахвами і час від часу бився полисілою головою об стіну. Я тоді, пригадую, подивившись на нього, зміркував, що не впевнений, ким хочу бути через двадцять років, зате точно знаю, що не маю ні найменшого бажання стати таким, як він. Так було покінчено з програмуванням.
- Предыдущая
- 2/58
- Следующая
