Любов і піраньї - Кидрук Максим Иванович - Страница 16

• Предыдущая
• 16/58
• Следующая

Аеродром виявився малим і убогим: з одним бетонним посадковим полотнищем, кількома опуклими ангарами для одномоторних літачків і напіврозваленою одноповерховою будівлею пасажирського терміналу. Дощу не було, але над летовищем висіли густі й низькі хмари; здавалося, вони повзуть по землі.

Після приземлення ми навіть не залишали літак. Деякі пасажири зійшли в Кампо-Ґранде, хвилин за десять кілька бразильців піднялись на борт, а відтак політ продовжився. Ще через сорок хвилин авіалайнер здійснив успішну посадку в Куйябі.

Годинник показував третю годину. Подекуди на небі кучугурились опасисті хмарки, однак вони не слалися вшир, а тягнулись у висоту, через що такий самий, як і в Кампо-Ґранде, «аеропорт сільського типу» заливали потоки густого сонячного світла, що проривалось крізь стовпи пари. Ступивши на трап, я вдихнув на повні груди і укляк. Повітря було настільки теплим, в’язким і тванистим, що просто неможливо описати словами. Воно в буквальному розумінні липнуло до шкіри. Палюче сонце, парка стовідсоткова вологість і аромати живої розбуялої зелені, принесені вітром з безлюдних просторів Пантаналу, разюче контрастували з ранньою київською зимою.

Алі, Дімон та Лаврентій стояли запухлі, пом’яті і набурмосені, обережно всотуючи перші невиразні враження про Бразилію. Не сліпучо-яскраву, не феєричну, зате справжню Бразилію. В принципі, я теж, мабуть, був припухлим ніби ховрах після зимової сплячки, зате — я посміхався. «Київ — Мілан — Сан-Паулу — Кампо-Ґранде — Куйяба», — увесь цей шлях ми проробили менш ніж за добу. І це було непогано, враховуючи те, як готувались до мандрівки. Крім того, я нюхом чув наближення пригод, адже ми врешті-решт вступили в Куйябу, північні ворота Пантаналу, зразу за якими простягаються сотні гектарів неходжених нетрищ і починається справжнісінька дика природа.

Мандрівникам на замітку: якщо матимете можливість, уникайте пересадок в італійських аеропортах.

Сама по собі Куйяба нічим особливим не вирізнялася: звичайне, хаотично забудоване південноамериканське місто, що складається переважно з дво-, триповерхових будиночків. Внизу — хаотичне переплетіння вулиць, закутих страшенно порепаним асфальтом (споконвічний атрибут вологого клімату) і підпертих акуратними будівлями, з яких, щоправда, лущиться тиньк, а нагорі — ще більш безладне плетиво чорних електричних дротів. Над усім цим незмінно чеберяють на схід отари пухких хмар, несучи за собою прілі запахи вологих нетрищ.

Окрім нас, туристів більше не проглядалось, що не могло не радувати. Принаймні мене. Точніше, це тільки мене і радувало…

Через півгодини мої товариші забрали багаж, і всі разом ми вийшли з аеропорту. У нас не було ні бронювання хостелу, ні карти міста, тож ми просто спинились перед стоянкою таксі, склавши наплічники на купу, і… почали радитись.

— Їдемо в один з тих хостелів, що зазначені в «Lonely Planet», — запропонував я.

— А якщо вони виявляться страшно брудними? — надув щоки перспективний юрист із Київради.

Мені кортіло бовкнути, що хостели, удостоєні значка «HI» [23] і внесені до списку рекомендованих у путівнику «Lonely Planet», не можуть бути «страшно брудними». Але я вчасно схаменувся, зметикувавши, що мені значно довше доведеться пояснювати Лаврентію, що таке «HI» та «Lonely Planet». А тому лиш бовкнув:

— Тоді ми пошукаємо щось інше. Але кажу зразу: в готелі я не спинятимусь, у мене немає стільки грошей.

Дімон та Алекс поки мовчали, однак вираз їхніх облич промовисто свідчив про одне-єдине питання, що крутилося на язиках: «Що, в біса, ми тут робимо?».

Тим часом, зметикнувши, що новоприбулі ґрінго спинились і вагаються, до нашого гурту звідусіль налетіли діловиті жіночки, котрі спеціально чатують біля виходу з аеропорту на таких-от клаповухих мандрівників. Штовхаючись, одна поперед одною вони заходились пропонувати нам різні готелі та хостели, кожен з яких, за їхніми словами, був найкращим пансіоном щонайменше на всю Бразилію. Пам’ятаючи залізне правило бекпекера «ніколи не приставати на жодні пропозиції в аеропортах та автостанціях», я ігнорував затіяний навколо нас базарний галас, стримано відмовляючи найбільш наполегливим бразильським торговим агентам. Попри це, одна з них таки примудрилася всучити мені пістряву візитку завбільшки зі звичайний календарик.

Не раз я повторював, що під час подорожей фортуна сприяє мені, повсякчасно зводячи з цікавими і головне — потрібними в конкретно визначений момент людьми. Я міг просто зіжмакати і викинути той яскравий папірець, міг покласти його в задню кишеню шортів і забути про нього, а проте, більш інтуїтивно, ніж усвідомлено, я опустив погляд і подивився на візитку. Ніби нічого особливого, звичайна рекламна карточка, та ще й написана з помилками:

PANTANAL Wildlife Safaris Licensed by Ministery of Tourism of Brasil Tour Guide/Naturalist Ailton Lara www.wildbrazilpantanaltourguide.com Av. Republica do Libano, n° 10 Cond. das Flores Cuiaba — Mato Grosso — Brasil (65) 9955-2632

Проігнорувавши зайву літеру «е» в слові «Міністерство» (правильно — «Ministry»), а також неправильне написання назви країни (англійською «Brazil» пишеться через «z», а не через «s»), я несподівано втямив: незважаючи на огріхи, щось у цій строкатій візитці привернуло мою увагу. Я ще раз пробіг її очима і спинився на імені гіда. Айлтон Лара. Де я міг про нього чути? Можливо, це якийсь бразильський письменник? А може, цей чоловік усього лиш однофамілець якогось відомого голлівудського актора? Водночас я відчував, що все набагато простіше. Ім’я Айлтон Лара було, якщо можна так висловитись, ще зовсім свіжим для мене. Я відчував, що натрапив на нього не так давно, причому наткнувся мимохідь, похапцем, але, поза всяким сумнівом, недавно, настільки недавно, що ні ім’я, ні прізвище ще не встигли вивітрися з голови.

Внутрішній голос, котрий, керуючись несвідомим, нерідко підказує правильні рішення задовго до того, як ви осягнете їх осмислено, наказав мені дістати путівник по Бразилії. То була єдина книга, яку я читав за останні дві доби. Я слухняно запустив руку в наплічник, який покоївся біля ніг, і витяг звідти пухкий томик.

На самому початку будь-якого путівника «Lonely Planet» завжди розміщуються кілька коротких інтерв’ю з жителями тієї країни, якій присвячена книга. Зазвичай ці люди є найбільш типовими представниками нації. Однак вибрані вони зовсім не випадково. Саме вони допомагають авторам «Lonely Planet» найбільш повно та достовірно висвітлювати різні аспекти життя країни, в даному випадку — Бразилії. Відсторонившись від надокучливих жіночок, які все ще не відлипали від нерішучої компанії ґрінго, я неквапом перегортав перші сторінки путівника «Lonely Planet: Brazil». Ось інтерв’ю з жінкою, координатором проектів зі «Spinner Dolphin Center», за ним йде розмова з арт-директором Сальвадорської школи капоейри, потім — коротка розповідь про себе і країну від відомого дизайнера одягу з Сан-Паулу, далі — ще одне інтерв’ю з традиційним танцівником гаучо. Аж раптом на сторінці 14 під заголовком «Interview 6: Astonishing Nature [24]» я натрапив на розмову з науковцем та гідом із Пантаналу на ім’я… Айлтон Алвес де Лара. З невеликої фотографії, що тулилася ліворуч від тексту, на мене дивився засмаглий усміхнений хлопець приблизно мого віку в світло-сірому ковбойському капелюсі та синій джинсовій сорочці. Він сидів на човні посеред широкої заводі; повсюди з води випирали крони дерев. «Невже це одна й та сама людина?» — ляснуло у мене в голові. Якщо це не банальний збіг, цебто, якщо я дійсно натрапив на чувака, котрий писав про Пантанал для «Lonely Planet», то цей трапунок можна вважати найбільшою моєю удачею за останні три роки подорожей!

Роззирнувшись, я зауважив, що огрядна темнолиця жінка, яка ввіпхнула мені в руки візитку, на відміну від своїх колежанок, не стала набридати і, облишивши мене, потюпала до входу в термінал. Прочистивши горлянку, я прокричав їй услід англійською:

• Предыдущая
• 16/58
• Следующая