Любов і піраньї - Кидрук Максим Иванович - Страница 12

• Предыдущая
• 12/58
• Следующая

«Твою дивізію вперед», — подумав я, а тоді відважно розплющив друге око, і сильно-сильно потер баньки. Проте — видіння не зникало.

Поволі і дуже неохоче моя свідомість звикалася з тим, що я лежу в кімнаті з рожевими стінами, що над вікном теліпаються усілякі пухнасті рюшечки, постільна білизна на моєму ліжку шовкова, цебто, огидно-слизька, а до всього — теж рожева, ворсисті подушки вишиті сердечками, а над головою… О, то був жах! Над головою у мене валялося цілих п’ять — не один, не два, і навіть не три, а п’ять! — плюшевих ведмежат. Усі з пухнастими балабончиками і червоними, мов срака африканського бабуїна, сердечками на грудях, причому на кожному красувався вигаптуваний плюгавий напис — як не «Love You», то «Kiss me» чи «Forever together».

Це вже було занадто. Я там ледь не подох від незмірного емоційного шоку. Та що там казати, у мене просто не було слів, товариші! Точніше, слова знайшлися, але я вам їх не переповідатиму. Я спочивав у лігві блондинки!!

Неквапом я звівся на лікті. Переборюючи головний біль, який булькав у макітрі мов недоварений борщ у баняку, уважніше роздивився навкруги, обстежуючи ворожу територію на предмет наявності власниці цього рожевого тирла. (Я був певен, що саме власниці, оскільки не міг припустити, що в такому неподобстві може жити особа чоловічої статі.) Скоро я полегшено зітхнув, переконавшись, що нікого крім мене у кімнаті нема.

— Са-а-аня! Са-а-аня! Це що за фігня-а-а?!! — я кликав Алекса, позаяк його червоне припухле обличчя стало останнім, що закарбувалось у пам’яті вчора увечері.

З сусідньої кімнати зашаруділо, а потім долинуло кволе:

— А…

— Де ми?!! — горлав я, не маючи більше сил терпіти все оте рожеве свинство навкруги.

— У…

Я не був певен, що відгукнувся саме Саня, але продовжував репетувати:

— Я питаю, що вчора було, і як ми, чорт забирай, тут опинилися?!

— Е…

— Саня?… Алі, то ти? Чи то не ти?

— О-ох…

— Чувак, ти там живий?

— Не знаю…

Я зрадів, бо незважаючи на жахливу переміну голосу, то таки був Алекс. Потому, взявши з собою як речовий доказ одне плюшеве ведмежа, почовгав у сусідню спальню до товариша.

— Це що за… що за… Що це таке? — питаю, труснувши перед собою м’якою іграшкою.

— Чого ти кричиш, наче порося недорізане?

Алі повністю накрився ковдрою, тому якийсь час я не міг ідентифікувати звідки доноситься його голос. Зрештою, ототожнивши кулясту випуклість під синьою периною з головою мого товариша, я опустився поруч з нею на підлогу.

— Я спав у лігві блондинки, — насуплено кажу до горбика під ковдрою.

— Тебе це непокоїть? — гигикнув Саня, а я зрозумів, що це не та куляста випуклість.

— Так, — чесно признався я. — Я не пам’ятаю, як учора потрапив сюди, і… хто був зі мною… А ти міг би повернутися до мене іншим боком, бо якось незручно розмовляти з твоєю задницею.

— Це квартира мого брата, — пояснив Алекс, так і не виткнувшись з-під ковдри. — Ми в тому ж будинку, що й офіс, тільки на одинадцять поверхів вище.

Я визирнув у вікно і впізнав довколишній ландшафт, який раніше через зміну висоти здавався мені незнайомим.

— Ми вчора обпилися так, що нікуди йти вже не могли, — правив далі мій товариш. — От я й вирішив, що нам, либонь, краще переночувати тут.

— Е-е-е… А чия то кімната?

— Не зрозумів.

— Ну та, де я спав.

— А-а! То його дочки. Дочки мого брата.

«Не може бути!» — неначе блискавкою пропекло мій мозок. (N. B.: дочка Алексового брата — звуть Іванка, 17 років, 3-ій розмір.) Знаючи старшого брата Сані, я боявся навіть подумати про те, що він зі мною зробить, коли дізнається, що я зробив з його дочкою. Я аж протверезів і несвідомим рухом притиснув рожеве ведмежатко до грудей.

— Твій брат… Він тепер мене уб’є? — питаю, прикусивши від досади губу.

Алі мляво розреготався і вистромив голову з-під пуховика.

— Ти чого? Іванка зараз у Лондоні, поїхала на три місяці в якусь круту школу на курси англійської! Ти просто спав на її ліжку в її кімнаті.

Я полегшено зітхнув і присів на пуфик коло білого трюмо з різьбленого дерева.

— Слухай, чувак, а що вчора було?

— Ми святкували день народження Ігоря.

— Це я ще пам’ятаю. А далі?

— Потім «Динамо» програло «Інтеру» на останніх хвилинах.

— Козли! [14] — не втримався я, пригадуючи, як після n-ої пляшки коньяку ми всі гуртом тримали Дімона і слізно благали його не розбивати офісний телевізор.

Алекс на хвильку затих, копирсаючись у закапелках пам’яті, а тоді почухався і договорив:

— А ще… ми їдемо в Бразилію.

— Цього я теж не забув. Просто, розумієш, щось мене мучить, згризає зсередини, і я ніяк не можу допетрати що саме.

Мій товариш знову замислився. Було видно, що цей процес проходить дуже важко, а потім він проговорив, наче звертаючись сам до себе:

— З нами ще їде Дімон.

— Га? — не розторопав я.

— Кажу, Дімон летить з нами в Бразилію.

— З якого дива?

Тут слід одразу зазначити, що я не люблю подорожувати великими й галасливими компаніями, оскільки в такому випадку поїздка перетворюється на балаган, де кожен намагається гнути свою лінію. Окрім того, у великих групах завжди доводиться рівнятися на найслабшого, найменш підготовленого її учасника, і я з власного досвіду знаю, наскільки це звужує маршрут.

— Ти йому вчора весь вечір патякав про те, що ми їдемо в Бразилію ловити піраній, от він і попросився з нами, — мовив Алекс, затим різко здійняв палець угору, наче згадав щось важливе: — А ще з нами, напевне, буде Лара.

Миттю в моїй голові вирисувався образ крутої бандитки Лари Крофт, котра суне слідом за нами крізь джунглі Пантаналу і безжально косить, стріляє, ріже нещасних крокодилів. Цього ще тільки бракувало!

— Хто така Лара?

— Не «така», а «такий», — поправив Алі. — Це — Лаврентій, перспективний юрист з Київради, він… е-е-е… — Саня затнувся, наче роздумуючи над тим, чий же Лаврентій товариш, — він знайомий Дімона… і мій теж.

«Мда, четверо чоловік, один з яких — перспективний юрист Лара. Це вже точно буфонада, а не пригодницька подорож бразильськими нетрищами», — подумалось мені.

— Хм… — невдоволено хмикнув. — Вони хоч розуміють, що ми їдемо туди не для того, щоб лежати на пляжі і смажити черево?

— Ти вчора їм таке нарозказував, що я взагалі дивуюсь, як вони погодилися, — тяжко покректав Алекс. — Чувак, якщо їм щось не сподобається, ми підемо своїм шляхом, а вони нехай ідуть своїм, — додав Алі, вловивши нотки невдоволення у моєму голосі.

Чомусь я подумав, що це лише слова, пусті й безбарвні, нічого не варті слова, проте промовчав. Кілька хвилин ми німували, а потім я не знати навіщо поцікавився:

— А що ще я вчора наговорив?

— Хвалився всім, що помирився зі своєю дівчиною, пообіцявши їй не їхати в Бразилію. Казав, що тепер ви нібито знову разом, зате вона поки не знає про те, що в грудні ти шуруєш на побачення з піраньями. Ги-ги! Було смішно…

«Он воно що! — відразу розкумекав я. — Ось що мене гризло!»

— Оце запара! — ляпнув я і почухався за вухом: — Слухай, чувак, а я їй направду не сказав, що їду?

— Це ти у мене питаєш?!

Я прикусив язик і напрочуд ясно усвідомив, що протиріччя в моїх стосунках з Маруською набули, якщо можна так висловитися, глибоко антагоністичного характеру (не знаю, чи слово «антагоністичний» вповні тут підходить, зате мені страшенно подобається його звучання). Скандалити і поривати з дівчиною я не хотів. Водночас я не міг відмовитися від поїздки до Бразилії, при цьому ніяк не наважуючись їй про це розповісти.

— Ти б поговорив з нею, чувак, — буркнув Саня з-під ковдри, — виклав усе на чистоту. А то якось нечесно, по-свинськи виходить.

— Це ти в усьому винен! — парирував я, чудово розуміючи, що найкращий захист — це атака. — Адже то не я, ні сіло ні впало, поперся купувати квитки на Сан-Паулу.

— Ти хіба жалкуєш? — лукаво прощебетав Алекс, виткнувши носа з-під перини.

• Предыдущая
• 12/58
• Следующая