Камінь посеред саду - Лис Володимир Савович - Страница 8

• Предыдущая
• 8/42
• Следующая

За віконцем сиділа вже молоденька дівчина із тоненькими наманікюреними пальчиками. Коли вона брала з моїх рук гроші, здавалося, що ті пальчики мають ось-ось переломитися, і я не стримався і сказав їй про це.

— Я ж вас не ображаю, — сказала дівчина за віконцем і презирливо повела гострим плечиком, вкритим яскраво-блакитним в'язаним платтячком.

— Маєте рацію, — сказав я і поспішив відійти.

Зате з переговорного пункту я вийшов не поспішаючи. У мене було море часу. І я не знав, як той час потратити. Я пройшовся вулицею, зайшов до гастроному, заглянув навіть до перукарні і зайняв там чергу, хоч підстригатися не мав наміру, а поголюся вже дома.

Згадавши таким чином, що в мене є дім, я попрямував туди, бо раптом з'явилася впевненість, що Магда повернулася. Чому вона з'явилася, я й сам не знав, але мені, не знати чого, захотілося, щоб так воно і було.

Невже отой дурний спогад у кабінці вплинув?

«Спогад лишився спогадом, тільки й усього», — подумав я, вже коли підходив до нашого будинку.

І все-таки… Все-таки… Я ходив дзвонити тому, що бажав, аби Магда була в Ясенівці. Боявся цього і бажав. Була можливість якось врятувати ситуацію, перевести все на жарт абощо.

«Ти там? Ти вдома? Вибач, учора вийшло так недоречно», — сказав би я.

Але відповідь… відповідь мала бути єдиною?..

Чому в мені й досі живе надія? Ще живе, немов чахле деревце в посуху, яке забувають і забувають полити, наче ставлять жорстокий експеримент — виживе воно все-таки чи ні?..

Я раптом ще раз пригадав чоловіка, який сказав, що він мій брат. Хто він? Може, його підіслала Магда? Але навіщо? Чи ця зустріч мені приснилася, примарилася серед ночі?

«Схоже на те», — втішив я себе. І виразно побачив машину, що зупиняється, а в ній — чоловіка, як дві краплі води схожого на мене. Може, трохи мужнішого, міцнішого на вигляд.

— ВИ Андрій Платонович?

Це запитання наздогнало мене вже біля самісіньких дверей під'їзду.

Я озирнувся і побачив поруч стрункого довгоногого хлопця у джинсах і картатій со-рочці. Він підходив до мене, приязно посміхаючись. Навіть не те, щоб особливо приязно, а вибачливо і співчутливо водночас. Ледь видовжене, по-особливому вродливе його обличчя світилося чимось наче загадковим чи що, хоч таке визначення більше підходить жінкам. Але що поробиш, коли воно так і було, чи, принаймні, мені так здалося.

— Я Андрій Платонович.

Хлопець мовчав і дивився собі під ноги. Я чув зовсім поруч його посапування. Воно ставало все частішим. Наче він біг на довгу дистанцію і вже пробіг частину шляху. Але коли я знову поглянув на нього, його погляд аж ніяк не змінився, і це мене, не знати чому, роздратувало. Я мовби передчував, що трапиться далі…

— Ходімо, — сказав я, щоб погасити роздратування.

— Дякую, — хлопець явно зніяковів. — Я, власне, на хвилину, лише заберу деякі речі…

— Речі? — витріщився я на нього.

— Так, адже я, власне, прийшов за речами Магдалени Григорівни.

— Магдалени… Григорівни?

— Так.

Тут я згадав, що Магдочку справді звати Магдалена, принаймні так було написано у неї в паспорті.

Магдалена… Та ще й Григорівна. І цей тип…

«Ого-го, — подумав я. — Авжеж, тобі тільки це й лишається, шановний».

— Ходімо, — я вимовив це якомога спокійніше.

Ми зайшли до під'їзду. Грюкнули двері за спиною. Ми підіймалися сходинка за сходинкою, я чув за спиною дихання цього юного нахаби і не міг позбутися безглуздого враження, наче ми опускаємось вниз. Підіймаємось і воднораз опускаємось. І я віднині назавжди приречений чути це дихання за спиною.

Додибавши таким чином до третього поверху, ми спинилися. Я раптом почув, як пахне глина. Не крейда, а саме глина.

«Здається, цієї весни у нас білили під'їзд, — подумав я, — здається, білили, було це у травні, скорше у квітні, тоді ще тільки починало теплішати, але що з того?..»

Я не зміг ухопитися за кінчик думки, що несподівано зникла, так само несподівано, як і з'явилася.

Мені раптом захотілося, щоб хтось вийшов із котроїсь квартири, заговорив до мене, я відповів би, і знайшов би багато слів, авжеж, багато, стільки, що вистачило б на нас двох. Я знайшов би такі слова, що цьому молодику, який тепер стоїть збоку і вперто вичікує, коли ж ми підемо далі, стало б зрозуміло, що він тут зайвий, що його прихід безглуздий і непотрібний. Авжеж, саме так — безглуздий і непотрібний.

Ніхто не вийшов. Під'їзд мовчав. Ми стояли на третьому поверсі. Моя рука поволі опустилася на поручні.

— Вам погано? — спитав тієї ж миті підкреслено турботливо мій супутник.

— Чому ви так вирішили? — різко повернувся я до нього.

— Ви спинилися, — він сказав це начеб вибачливо.

— Я спинився, — сказав я. — А може, ми живемо на третьому поверсі?

Він мав би відповісти: «Ні, я знаю, що ви живете на четвертому поверсі». Чи: «То чому ж ми не заходимо до квартири?» Він, однак, нічого не сказав. Стояв і чекав. Чекав і стояв. Очі у нього ДИВИЛИСЯ кудись повз мене, але я встиг помітити, що вони сірі з голубуватим відтінком. Невже Магда-Магдалена полюбила його за ці очі? Яка дурниця. А втім, чи мені не однаково? Я раптом гранично чітко усвідомив: єдиний вихід у мене — це вдавати байдужого до всього, що відбувається і відбуватиметься далі. До цих сходинок і стін, до дихання за спиною, до трагікомедії, що розігруватиметься у моїй квартирі. Абсолютно байдужим. Я чужий всьому цьому. Абсолютно чужий. Те, що минуло, вже не вернеш. Ось єдина рятівна думка, що мені лишається. Я буду твердити її ще зо два десятки сходинок до дверей нашої квартири.

«Чи, може, я рахуватиму сходинки?» — подумав я і рушив.

Хтось опускався назустріч. Мимо нас пройшла сусідка з верхнього поверху, розповніла жінка з полотняною авоською. Привіталася, я відповів, і нічого не трапилося. Отже, моє чекання було марним, і єдине, що мені лишалося, — маска байдужості. То ж я так і йшов — поволі і байдуже. На поверх вище вилазив годину, а може, й більше, принаймні мені так здалося.

Так само підкреслено байдуже я відчиняв двері. У цій квартирі все віднині було мені чуже.

— Що ж вам наказано забрати? — спитав я.

— Плаща і рожеве плаття. І сумку, яка стоїть у шафі.

— Беріть, — байдуже сказав я. — Відчиняйте дверці й беріть.

Він підійшов до шафи, так, ніби тут був уже (а може, й був), повернув ключ, що стримів у дверцях, потім сам повернувся до мене.

— Може, ви дістанете?

— Ні, вже, вибачте, — сказав я. — Діставайте, що хочете.

Він заглянув і вийняв сумку, наповнену речами. Потім вийняв плаща і рожеву сукню — я любив, коли Магда її вдягала. Діставши все це, він знову повернувся до мене, подивився співчутливо.

— Не розумію, — сказав він. — Ви так поводитесь, наче вам усе байдуже.

— Так воно і е, — сказав я.

Він зняв плаща і сукню з плечиків, акуратно склав їх, дістав з кишені чималий целофановий мішечок і засунув їх туди. І саме цей жест, ця акуратність, не знати чого, ще дужче розізлили мене. Мені захотілося викинути цього нахабу за двері, як паршиве щеня, викинути геть, можливо, й униз із четвертого поверху. Чесне слово, мені було б навіть приємно, якби я почув його розпачливий крик, і анітрохи не соромно.

«Цього тобі тільки не вистачало — зчинити бійку», — встиг подумати я, перш, ніж ступив крок до нього.

Він здивовано подивився на мене, і в його погляді зблиснула настороженість. Я відзначив, що ми приблизно однакового росту і однакової комплекції. Він лише був на років п'ять, а може, й більше молодший. Ця обставина раптом вивищила мене у власних очах.

«Усе повторюється, подумав я, невже справді все повторюється? Невже цей молодик — я в поліпшеному варіанті? І чого він чекає до біса? Чи він чекав, що я почну бійку?»

— Ви, здається, хочете щось запитати? — сказав непрошений гість з убивчим спокоєм.

— Так, — сказав я, намагаючись теж бути спокійним, хоч мені це вдавалося з неабиякою натугою. — Ви тільки-но закінчили університет, авжеж?

• Предыдущая
• 8/42
• Следующая