Камінь посеред саду - Лис Володимир Савович - Страница 37

• Предыдущая
• 37/42
• Следующая

— Ми схожі на манекенів, — кажу я.

— Швидше на двох бездомних собак, — сумно, але спокійно відповіла Люся.

— Тоді краще котів, — уточнюю.

Собаки завжди бездомніші. Може, тому, що міцніше, ніж коти, прив'язані до людей.

Біля нас став збиратися натовп, кілька чоловік і жінок заглядали з-за плечей, видивляючись на тих же манекенів, і ми пішли нарешті далі. Тут Люся раптом стала розповідати мені, як її пестили в дитинстві. Як ій купували безліч іграшок, але не ті, яких вона бажала. Бо мама вважала, що в доньки треба виховувати правильний естетичний смак. Одного разу Люся страшенно хотіла, щоб їй купили ведмедика з відірваним вухом. Мати накричала, а потім розповідала, яка Люся вперта. І не лише батькові, а й сусідці.

— Знаєш, як я мріяла того ведмедя вкрасти, — розповідала тепер Люся. — Прийдемо до магазину, мама відвернеться, а я вкраду. А якщо побачать, то буду втікати і сховаюся біля виходу під столом. Там стіл такий старий стояв. Отаке я собі фантазувала. Але коли ми прийшли у «Дитячий світ», того ведмедика хтось купив. І мені стало страшенно боляче, що хтось купив, хтось пожалів, комусь той ведмедик з одним вухом виявився потрібним. Відтепер я стала просити купити тільки ті іграшки, на яких знаходила подряпину або якийсь інший гандж. Мама, звісно, сердилася, і тато став сердитися. А я почала потихеньку калічити іграшки. І потім їх жаліти. Мама це помітила і повела до дитячого психіатра. Потім за мною у школі ходило прозвисько «Психована», бо там, у лікарні, мене поставили на облік, і коли я пішла до школи, то повідомили туди. Потім я… Знаєш, у нас був один хлопець, Мишко Нехода, здоровий такий, але дуже любив цукерки. Вічно жував, навіть забирав у інших. Деякі дівчата спеціально носили при собі, щоб відкупитися. Так я принесла кілька разів йому по цілій жмені, але попросила, щоб він віддубасив тих, хто мене обзивав найбільше. Мишко постарався, потім його, правда, на шкільній лінійці проробляли, але мене вже ніхто не обзивав. Ось так, Андрійку… Цікаво, чому я це розповідаю? Я не знав, що відповісти. Боявся говорити, бо Люся часом починала сердитися без причини.

— Я розповідаю, бо…

І тут Люсині плечі здригнулися від ридання. І я легенько торкнувся її плеча.

— Не бійся, — сказала вона крізь сльози. — Ходімо.

Ми пішли далі, я думав, навіщо Люся розповіла мені про дитинство? Раніше вона цього не згадувала. Я вже багато знав про неї — і про перше її кохання, і про інститут, в який ввіпхнула та ж мама. І про те, як Люся почала колотися. Як вона закохалася в мене. Вона ніби хотіла виговоритися, але неодмінно зводила все до прикрощів. Я розумів: їй так легше. Я картав себе, що нічим допомогти не можу, але й справді — чим я міг допомогти?

— Відведи мене, Андрійку, до психіатра, — попросила раптом Люся. — Щось у мені зламалося, я ж бачу. Чи ти боїшся?

— Якщо ти хочеш… Але я гадаю… Тобі просто треба відпочити… Хочеш, ми поїдемо кудись? Під час моєї відпустки…

Ми спинилися під щойно перецвілою липою. Люся зірвала листок і подивилася на мене. Потім поклала листок на долоню і довго розглядала його.

— Я хочу, щоб знову народився син, — тихо і хрипко сказала вона. — Але ж це неможливо. Щоб він був живий. Це теж неможливо.

— Чому неможливо? — слабо заперечив я. ~ У нас ще буде син. І дочка буде.

Люся нарешті здмухнула листка з долоні і простежила, як він, описавши півколо, упав на землю.

— Нічого в нас не буде, Андрійку, але… Можна тебе попросити про щось?

— Звичайно.

— Ми зараз прийдемо додому, і ти зіграєш закоханого. Так, ніби ти й справді любиш мене. Ніби ти справді хочеш, щоб у мене був син. Щоб у нас був син. Розумієш?

Я кивнув головою. Ми повернулася назад Я подумав: добре було б, аби виявилося, що Люся пожартувала. Або хтось раптом зустрівся знайомий і запросив у гості. Це ще краще. Адже у Люсі безліч знайомих і друзів. Але ми не зустріли нікого. До самісінького дому.

Я сидів у себе в кабінеті. За сусіднім столом Ірина, що перейшла працювати до нас після виходу на пенсію Альбіни Іванівни, в'язала (раніше вона з відразою говорила про в'язання) для майбутньої дитини шапочку. Ірина була вагітна, і в неї стало манією щось робити для тієї ще не народженої дитини, хоч Люба й застерігала, що це погана прикмета. Люба несподівано, після того, як Ірина вийшла заміж, примирилася з нею, і ставиться до Віталикової дружини якось так, наче старша сестра до молодшої, коли любить ту, — із зворушливою турботливістю, трохи зверхньою поблажливістю. А ось зі мною Люба майже не розмовляє. Навіть тепер, після того, як у мене помер щойно народжений син. А проте, чому це всі повинні мені співчувати?

Десь відразу після обіду, коли я вернувся зі свого блукання складом Георгієвої фірми, в мені стала рости тривога. Уже потім я пригадав, що тривога з'явилася ні з того, ні з сього, коли я підіймався сходами на другий поверх, де була комірчина начальника складу. Підійматися туди у мене не було ніякої потреби, але я підіймався, бо так минав час, та й такі підіймання крутими східцями слугували за своєрідну зарядку. І ось на півдорозі щось тривожно тенькнуло в грудях, з несподіванки спинився, глянув униз, голова раптом запаморочилася, та я встиг схопитися за поручні. Я вже не раз підіймався цією металевою драбиною, як швидше можна було назвати сходи, але подібного ніколи не траплялося. Я побіг сходами далі, перед дверима оступився, але коли вбіг до кімнатки, де сиділо кілька чоловік, зумів навіть покепкувати над своєю біганиною, над тим, що з доброго дива ледве не звалився. Але тривога вже жила в мені. Я розмовляв, але почував легеньку тінь страху, що десь таки чипіла за спиною. Вона росла дорогою до відділу і опинившись у своєму кабінеті, я відразу подзвонив Люсі, бо виникла думка, чи не трапилося чогось з нею.

— Є, є твоя ненаглядна, де ж їй іще бути? — сказав Комаров, який узяв трубку. Я спитав Люсю, як вона себе почуває. Голос її видався мені навіть веселішим, і тоді я зі сміхом розповів, як мало не звалився зі сходів.

— Будь обережний, — застерегла Люся. — А то мені сон такий снився…

— Який? — поцікавився я.

— Удома розповім. Ти вже йдеш на обід?

— Ні. Ще ж тільки дванадцята.

— А ми збираємося пити каву.

— Молодці. Чи не заварити й нам? — сказав я, косуючи в бік Ірини.

— Бач, я тобі подала хорошу ідею. Ну, бувай.

Ото і вся розмова. Потім я заварив каву, ми пили її втрьох, я кепкував зі щасливої сімейки, з їхніх почуттів, гасив щось схоже на заздрість і роздратування водночас, словом, усе було як звично. Усе було як звично, тобто таки заздрив цьому незвичайному щастю інтелектуального дурника й ледаря з не менш інтелектуальною повією, з якою, крім мене, очевидячки, спали безліч чоловіків. Я часом стримував себе, щоб не розповісти Віталику про все, правда, я бачив перед собою Іринине обличчя, благальні очі… Та не ці очі, ні, а щось суттєвіше стримувало мене.

«Ну нехай, дідько з вами!» — думав я в такі жахливі хвилини. Я розумію — не можу збагнути не лише цього кохання. Не збагну: кохає Ірина Віталика так, як він її, чи й взагалі кохає? Не збагну, що мені робити з Люсею, її зацикленістю на пережитому, на мертвому синові, на провині, якої, може, й не існувало. Виявилося, що позбавитися цього стану для неї навіть важче, ніж колись зійти з голки. Тоді несподівано допомогла вагітність, а чим допомогти зараз?..

Ми сиділи і розмовляли з нашою парочкою, потім я пройшовся до проектного відділу, щось мене туди тягло, навіть завів там доброго знайомого, Павла Адамчука, довготелесого насмішника, і часом заходив до нього. Павло травив анекдоти, політичні або про кохання, інших він не визнавав. Часом він міг несподівано перейти від анекдоту до розповіді про книжку, яку читав цілу ніч, а то ні з того, ні з сього почати розповідати, як марудно сваряться його сусіди. Від мене вимагалося серед цих оповідок та анекдотів вставляти слово-друге, коли Павло робив паузи, і, треба сказати, таким спілкуванням ми обоє були задоволені. Потім був обід, повернення у відділ, де я застав Віталика й Ірину в обіймах на підвіконнику. Прийшла Люба, комусь вичитувала по телефону за нерозпорядливість. Платон Григорович, наш начальник відділу, викликав мене до себе і спитав, чи Георгій Васильович поїде у відрядження. Я пообіцяв уточнити і подзвонив до Георгія. І раптом, коли поглянув на Любу, котра щось зосереджено писала, в мені не знати чого почала рости тривога.

• Предыдущая
• 37/42
• Следующая