Выбери любимый жанр

Камінь посеред саду - Лис Володимир Савович - Страница 27


Изменить размер шрифта:

27

— Де вона зараз? — уже в дверях спитав я.

— Удома. Я пропонував у лікарню влаштувати — відмовилася. Вона взагалі останнім часом надто примхливою стала.

21

Намір відвідати Ларису виник ще там, у кабінеті. Я був таки винен перед нею. Та не лише передчуття вини вело мене знову на вулицю Суворова. За ці дні я кілька разів згадував Серафиму Михайлівну. Не Ларису, а Серафиму Михайлівну. Зустріч у парку, коли на лавочку поруч мене сідає старенька бабця. Чомусь у той момент вона видалася набагато старшою, ніж насправді, може, від утоми. Ще згадувалося, як я закінчував розмову і майже втікав із парку. Як переступав поріг їхньої квартири і лив собі на голову холодну воду. Як заглядав у вічі Серафимі Михайлівні, її подрузі Варварі, щось ловив і не вловлював. Хотів із квартири вийти і не виходив. Але тепер, з чим я прийду тепер?

І все ж прийти мені хотілося. А те, що дізнався від Георгія, давало ще нібито й право. Я йшов на вулицю Суворова.

Десь на півдорозі, дивлячись на перші жовті листки на деревах, я раптом збагнув, чому мені так хочеться наближення справжньої осені. Десь у глибині єства жило підсвідоме бажання якось урівноважити те, що відбувалося зі мною, Якби під ногами у мене шурхотіло листя, якби мої очі насолоджувалися багрянцем…

Я спинився. Чи це не ілюзія, яку знову треба вбити?

І раптом я подумав, що, можливо, сьогодні мені судилося розгадати загадку чужого кохання. В Ларисиних почуттях до Георгія, і в цьому, був певен, існувало якесь відчуття приреченості. Але чому вона так розтривожилася, коли я зник? Може… Може… Невже мені таки треба вбивати цю хоч трохи солодку ілюзію? А що, коли це не ілюзія? Я спинився тепер уже перед їхнім будинком. Підвів очі догори. Котре їхнє вікно, я, звичайно, не знав.

«Здрастуй! — скажу Ларисі, подумав я. — Наша зустріч продовжується. І тепер уже не закінчиться».

«Безглузді слова, — дорікнув собі наступної миті. — На що я маю право, на що можу сподіватися?»

Я побачив на липі перед собою кілька жовтих листків. Підстрибнув, черкнув рукою по гілці, але не дістав жодного. Хотів підстрибнути ще раз, але подумав, що мене могли бачити з вікна. Чомусь це збентежило. Поспішно відійшов од цієї старої липи. І тоді згадав, що нічого не несу, а до хворої не годиться приходити з порожніми руками.

Я оглянувся. Слід вернутися аж на ріг цієї вулиці, де був гастроном. Можливо, я придумаю дорогою, що ж все-таки сказати Ларисі незвичайне. Сказати? Навіщо? Адже я згадував не її, а Серафиму Михайлівну.

Ледве я подумав про це, як обличчя Ларисиної матері знову постало переді мною. Стомлене обличчя старої жінки, яка вочевидь не любила Георгія.

22

Нас у кімнаті троє. Крім Лариси, тут ще її подруга — маленька невиразна жіночка, з дрібним, якимось трохи зморщеним обличчям. Лариса розповідає про мене — яким я був у дитинстві. Я, її брат. Як грав у футбол, захоплювався математикою й історією, допомагав батькам — такий собі зразковий хлопчик.

— Навіщо? — нарешті не витримую я.

— Що навіщо? — щиро дивується Лариса.

— Навіщо тобі все це?

Лариса вмовкає, дивиться з хитринкою. Її повні, гарні, засмаглі руки лежать поверх ковдри. Вона явно дратує мене — і цими голими руками, і спокійною, проте захопленою розповіддю про моє уявне дитинство. Жодного натяку на гру. Тим жорстокіше…

Тим жорстокіше, зненацька розумію я. Збираюся підвестися, але хитринка у погляді Лариси зникає. Така собі чиста наївність у глибоких очах.

— Каті цікаво, — каже вона.

— Вам цікаво? — повертаюся різко до її подруги.

— Звичайно. Мені цікаво.

Може, вони змовилися ще до мого приходу?

Мені б підтримати цю гру, але ні сили, ні бажання немає. Відчуваю, як починаю ненавидіти Ларису. Не за цю бадьореньку фальшиву згадку про те, чого насправді не було, а за щось інше…

Вона — частина Георгія. Думка вражає мене. Авжеж, саме так воно і є. Я підвожуся. Усе. Тепер усе.

— Братику, — Ларисині пальці торкаються моєї руки. — Не гнівайся, братику!

І під легеньким тиском теплих жіночих пальців я покірно опускаюся на стілець. В очах чомусь темніє, але лише на мить.

— А де Серафима Михайлівна? — питаю.

— Пішла до подруги, — відповідає Лариса.

— То ти прийшов до неї?

— Ні, — кажу я поспішно. — Я просто так спитав. Я був у Георгія, він сказав, що ти захворіла, ось я й прийшов.

— Ти прийшов… Як це мило й турботливо з твого боку, братику.

— Не називай мене братиком.

— А то ж чому? — майже щиро посміхається Лариса.

— Тому, що я не твій брат.

— Ох, любий, яка ж бо ти зануда. А я вже хотіла відмовляти тебе, щоб не йшов працювати до Георгія. Та ж йому такої зануди і треба.

Я дивлюся на Ларису і не можу збагнути, каже вона це серйозно чи жартує. І раптом дивна тривога огортає мене. Щось наче дратівливо дзижчить у повітрі, ріже слух, наближається.

— Я, власне, забіг на хвилинку.

— Та ти справді образився…

Але я вже знову підвівся. Я вже стою. Я відвертаюся.

— А де Серафима Михайлівна? — питаю, рятуючись од власної ніяковості, безпорадності й іще невідомо чого.

— Ти ж тільки що питав про це, — дивується Лариса.

— Справді… Я, власне… Таки справді…

— Що ти там бурмочеш собі під ніс? Цього разу не відповідаю. Я вже зрозумів — мене дратує присутність цієї третьої, Каті, чи як там її, Ларисиної подруги, що заважає нашій розмові.

«Заважає розмові?..»

Вона ж не сказала жодного слова, окрім тих кількох — «мені цікаво» чи що там ще? — якихось слів.

Я озираюся. Ця знайома мені кімната раптом теж стає дивно ворожою. І я знаю — ця ворожість теж ВИХОДИТЬ ОД ЖІНКИ із зморщеним обличчям. Утім, воно не зморщене, а якесь дрібне, сіре, покрите печаттю втоми, швидше, не втоми, а відчуженості від усього, що тут відбувається.

«Мені цікаво».

Де ж блукають думки цієї жінки, що випромінює ворожість?

Але ворожість раптом зникає, і я розумію, що це була не її, а моя власна ворожість до неї. Ось так. Але коли так, то звідки це дивно виникле відчуття?

«Я просто стомлений, — думається мені. — Просто стомлений».

Знову покірно сідаю. І ця покірність несподівано стає приємною.

— Вибач, сестричко, — кажу я.

— Отак воно краще, — сміється Лариса.

Ми ще поговорили про те, про се. А втім, я до ладу не пригадую, про що ж саме ми говорили. Це єдине, чого я не можу пригадати. Тоді я думав про своє. Але про що я конкретно думав, теж не ладен згадати. Бо мої думки тоді були силувані, я намагався уникнути чогось більшого. Намагався не дивитися на Ларисину подругу.

Коли б подивився, здавалося мені, вона неодмінно мала б про щось запитати. А ще здавалося, — то її несправжнє обличчя в кімнаті, а справжнього я не знаю. І я збагнув — хочеться, дуже хочеться побачити його.

— Ви завжди так мовчите? — сказав я.

— Як? — спитала маленька сіра жіночка.

Я не знав, що відповісти. Якою ж була її мовчанка, чому вона мене дратувала?

— Ти все-таки йдеш до Георгія? — перепитала, порушуючи довгу паузу, Лариса.

— Йду.

— А не навмисне?

— Що — не навмисне?

— Ну, ти знаєш…

Я знаю — вона хотіла сказати, чи не навмисне я мщу самому собі. Я промовчав. Потім ми ще про щось говорили. Я так само намагався не дивитися на Катю. Потім я став прощатися.

«Ви не йдете?» — хотів я спитати Катю, але не спитав.

Вона лишилася. Удвох з Ларисою. Мабуть, і для них я був зайвим. Але що ж я мав таке спитати Катю? Ні, не так — що вона мала мене спитати?

23

Я вдома і згадую. Але не слова випливають, а щось незбагненно розпливчасте. Тепер, навпаки, мені все знайоме у цій кімнаті. Моїй кімнаті, з якої незабаром мене проженуть, — адже ми жили в «малосімейці», що належала тепер уже моєму колишньому заводові. Ми не встигли її приватизувати. Не «встигли»? Ще можна це зробити, але потрібна згода Магди. Ні.

27
Перейти на страницу:
Мир литературы

Жанры

Фантастика и фэнтези

Детективы и триллеры

Проза

Любовные романы

Приключения

Детские

Поэзия и драматургия

Старинная литература

Научно-образовательная

Компьютеры и интернет

Справочная литература

Документальная литература

Религия и духовность

Юмор

Дом и семья

Деловая литература

Жанр не определен

Техника

Прочее

Драматургия

Фольклор

Военное дело