Выбери любимый жанр

Мої Дікамерони - Логвин Юрий - Страница 9


Изменить размер шрифта:

9

– Та як вони могли на таке згодитись?! Жах!

Юрко насмішливо мружить повіки з білими віями, затягується «Біломором» і криво усміхається:

– А хто їхньої згоди питав? Чи ще не втямив?

Мій натурник, не зводячи очей з орієнтиру, питає:

– Ти вже закінчив? Бо мені шию зводить…

– Робимо перерву. Трохи підсохне, і зразу закінчу.

Поки портрет підсихає, прислухаюсь до розповіді Рижикова. Перед тим він дивився перед себе, мрійливо мружачись, певно, згадуючи щось дуже приємне. І нараз починає свою чергову байку:

– Якщо про баб, то найкраще ми погуляли десь за тиждень після капітуляції! У ті дні лафа була казкова, неймовірна, фантастична!.. (Уперше на такий пафос збивається наша «Шехерезада» – Рижиков.) Що хочеш – роби! Ну спочатку, як заведено, ми квасили від радості. А потім теж продовжували квасити… Але ставало з цим ділом важче. Навкруги всі льохи, магазини, склади були обшукані, досліджені й усе було реквізовано та випито. З’явились паузи, так би мовити, між «бенкетами». Хто тоді протверезів – пішов по німцях шмон наводити. Акордеони, патефони, радіоприймачі, перукарські машинки, фотоапарати, годинники, усякі там чашки, вилки-ложки. Ну хто на що гаразд. А ми з кількома хлопцями, хто молодший і при силі, – Рижиков засміявся й показав зігнутою в лікті рукою «прутня», – почали подалі шукати чогось гіркого випити, а солодкого закусити. І тут виявилось, що не так далеко є німецький табір. Ні, не концтабір, а трудовий, там було звідусіль люду, зігнаного до Німеччини. Як ми потрапили туди, то на хер цей випивон послали. І переключились на дівок. Ну, як годиться, почали з наших. Уявіть собі, навіть кілька целок зламали. Отакої!

– Заливаєш! Які целки? Вони там із німцями, сучки, спали! Підстилки фріцівські, недарма їх потім на шахти й лісоповал своє блядство спокутувати послали!.. – перебиває тирадою сухенький дядечко із жовтим вилицюватим видом.

Рижиков не гнівається, не сперечається, лише зауважує й зневажливо сміється:

– Розвідка фальшивих даних не дає. Затям, друже, та іншим перекажи. Бо я їх …, а не ти! Так слухайте далі. Там були бараки, що в них уже помішалися і чоловіки, і жінки. Але чоловіки й хлопці сиділи тихо, тихіше за німців. Може, ми їхніх дівок і баб шворили, та вони дихнути голосно боялись, не те що слово сказати. Ну, коли нам наші дівки набридли, узялись ми за інших. Там хлопці поляки щось пробували варнякати. Так ми дали чергу їм під ноги. Зразу вщухли. Повна згода – щоб кого хотіли, того й вибирали. Потім були чешки й словачки. Хоч я ніякої різниці між ними не бачу. А далі, хоча з цього треба було б починати, узялися за німкень. Вони цілими кодлами ховались у льохах, підвалах, бомбосховищах. Нагорі все було потрощено на друзки й друзочки! Спускаємось у бомбосховище. Ми їх не роздивлялись – сутінно, а то й геть темрява. Показуємо на пальцях скільки треба. Виштовхують одну якусь помизкану фрау. Е ні! Як гаркнемо: «Фройлян, фройлян!» А як корчать дурочку, даємо чергу в стелю. Зразу все розуміють і без перекладача… Отак ми обійшли всі околиці. Пощастило – ніхто нічого не підчепив. Хоча в інших усякого траплялось. Їй-бо, страшно й згадати… І от коли ми вирішили трохи перепочити й зробити у «вечорницях» перерву, хтось із крохоборів, хто в німців шмаття відбирали, і каже нахабно: «Що, фраєра зелені, хвалитесь, що й тих і тих пізнали. А от знаменитих всесвітніх курв, француженок, ви й не пердолили!» Хлопці тоді до нього, за грудки: «Де ти француженок бачив? Кажи!» Він і пояснив, як до тих француженок дістатись. Ну ми врізали по банці, так тільки для настрою, і поперли за вказаним маршрутом. Ішли таки довгенько. Спочатку навіть проскочили повз указаний пункт. Це нам і зашкодило. Ми їх не захопили зненацька. Заходимо на територію. Там кілька бараків. Питаємо: «Французи де?» Спочатку, як завжди, не могли ті арбайтери зрозуміти, уторопати, хто нам потрібен. Але по обличчях бачу – усцикаються від страху. Зрештою втямили й показали на барак у самісінькому кутку табора. Ми йдемо до нього. А на вході, там тільки одні двері, хлопці-французи стали стіною. Зчепились один із одним руками й завели їх за спину. Ми на них матом, автомати з плеча. Наставили на них стволи, просто в лице. Французи зблідли, як стінка, але руки не розмикають. Хоч ми були під мухою, але покласти французів, а вони ж союзники, – це «Смерш» і вишка. Без варіантів. От такі були діла, що ми й протверезіли. І повернулись ні з чим.

– Художнику, досить їхні теревені слухати. Закінчуй свою картину, бо мені скоро ліки пити…

Хоч як я не намагався второпати, що ще Рижиков со товаріщі теревенить, та не вийшло. Бо вони почали перебивати один одного, сперечатись – справжній базар. Знаю одне – до своїх дівчат наших переможців французи не пустили.

Більшість портретів я роздав ще до виписки. А от портрет рудого та альбом із кількома малюнками й фарби допомогла винести та санітарка, що Юркові сприяла в нічних походеньках. Куди він ходив – на перепихон із курвами, на грабіж, на катран, – так для мене й лишилось загадкою. І до всього, так сталося, що з жодним зі своїх співпалатників я ніколи більше не бачився.

P.S. Щодо втрати цноти від наших переможців я не сумнівався ніколи. Рижиков про те розповідав з інтонацією, яку я не можу відтворити, але в ній не чулося ані крихти фальші. Не вірю, щоб хвалько розповідав, як він тікав, кинувши госпіталь на поталу есесівців. Чи, може, брехун розповів би, що йому не дали зґвалтувати француженок?

Слова Рижикова підтвердилися дуже вагомо в дев’яності роки. Тоді на якусь мить відкрилися «закрома» Луб’янки. Із тих секретів зробили кілька фільмів, документальних. Однією з героїнь стала Галя Нелідова. Її (якщо не помиляюсь із Ніжина) у шістнадцять років німці відвезли на рабську працю аж у Норвегію. Примусили працювати в обслузі військового аеродрому. Коли німців розбили, наші остарбайтери потяглися додому. Перше, що пропонували у Виборзі нашим бранкам, – сісти в гінекологічне крісло. Жінка – п’ять років загальних таборів за проституцію в німців. Галю Нелідову, як незайману, спочатку відпустили. А за рік чи два загребли й дали десять років за шпигунство. Слідчий їй сказав: «Була б ти жінкою, дали б тобі п’ять років загального режиму, а так – десять років тобі суворого режиму за шпигунство. А що ще тобі клеїти?»

І ще одне про зовсім іншу картинку. Але теж про втрату цноти.

За два роки до «Цитаделі» потрапив я теж до інфекційної лікарні. Дитячої. Того разу дійсно по справі. Діагноз поставили одразу, не схибивши. У скарлатинній гарячці відтарабанили мене в тріскучий січневий мороз аж кудись на край світу, у Святошино. Доби три пролежав у дурній лихоманці. Настільки було погано, що часом не розумів, де я і що зі мною. Згодом лихоманка відпустила, і став потроху усвідомлювати, що зі мною. Голова боліла страшенно, і неймовірно дратували всілякі різкі звуки. Дзвін скляних шприців в емальованому лотку, коли підходила сестра до мого ліжка, здавався биттям по залізному чавуну. І ще дістав високий дитячий лемент із-за дверей у коридорі.

Спробував підвестися, щоб подивитись, що воно таке й чого весь час верещить. Та стати на підлогу не зміг, зразу впав на ліжко. Тут якраз дві санітарочки до мого ліжка підходять. Сільські дівчата, років п’ятнадцять-шістнадцять. Вони від медучилища ніби практику відбували. Питаю їх, що там таке скиглить. Вони мені одказують, мовляв, дев’ятимісячна байстрючка з дитприйомника вся в корості. Воно свербить. От вона дряпає себе й репетує, як недорізана.

– А що лікарі?

– А що лікарі? – Знизують дівчата плечима. – А нічого…

Та й пішли далі в бокси прибиратись.

Мала ж продовжувала вищати.

І тут до всього як штрикнуло мене у вухо! Від нестерпного болю перед очима попливли то зелені, то червоні кола. Подивилися лікарі моє вухо й по новому колу почали мене колоти пеніциліном. А до всього шкіра почала лущитись, свербіти. З пальців знімав відмерлу шкіру, мов рукавички.

Свербить тіло нестерпно, у вухо ніби розпеченого цвяха забивають, верещить постійно мала, а стукіт шприців у лотку здається гупанням молота по ковадлу.

9
Перейти на страницу:

Вы читаете книгу


Логвин Юрий - Мої Дікамерони Мої Дікамерони
Мир литературы

Жанры

Фантастика и фэнтези

Детективы и триллеры

Проза

Любовные романы

Приключения

Детские

Поэзия и драматургия

Старинная литература

Научно-образовательная

Компьютеры и интернет

Справочная литература

Документальная литература

Религия и духовность

Юмор

Дом и семья

Деловая литература

Жанр не определен

Техника

Прочее

Драматургия

Фольклор

Военное дело