Ексгумація міста - Поваляева Светлана - Страница 11

• Предыдущая
• 11/28
• Следующая

«Нічого,» - прошепотів мій чоловік, - «Світлана щойно сантехніків на хуй послала».

Зрештою, з часом все дійсно минулося, крім двох речей. Перша - зник Майк, - викинув всю свою одежу (навіть фінічки і хрестик з шиї), перешмату - вав всі електричні й телефонні дроти, і - зник.

Друга - питання «куди подіти лайно?» так і лишилося нагальним траблом, адже лайна і всередині (а надто - в голові), і довкола, і в довколишніх стільки - вигрібай не вигребеш… і «реальність» геть обдовбана, і… словом… don’t trouble troubles tіll trouble troubles you!

__________________

Голомозі вікна пухнасте сонце крізь імлу ранкову запах суниць та свіжого укропу прикмети невимушеного розколу точильного каменя часу на два уламки: літо і… літо… Сновигають у хмарах ранкові трамваї й ранкові люди в автах запорошене пилком бурштинове місто в мушлі позаприродного поєднання літа й осені осені та весни… Час проростає всередину мене виштовхує волосся й нігті назовні - до сонця що сліпне серед бетону бо загубило твій слід на бруківці і Місто тепер не натягує струни що в серце вросли гачками для риби і тіло не йде по кривавому сліду - сомнамбулою за власним серцем і сонце заблукавши вчергове ридає і трощить позахмарний посуд і зимно і сумно від літніх істерик природи - і хочеться хочеться сонця й гарячого чаю.

ualus cuame nіctys akramunus lope la vіnus Dіcaprіo solіderates snіckers madero su bauntі cardіgans proderіamos propellerheads kokosa kіkіsa lantіs a promos dі pablіck relatіons vue showbusіness zamantі blockbasters sammanna so rіbbok a postum karadabrojes umaharumuma tarantulus tantrum…

Люди не знають, що вони розмовляють уві сні, як і не знають, що хропуть, доки їм хтось не скаже.

«Панківський сон», АукцЫон… Як небезпечно спати з кимось: переплітаються не лише тіла, а й сновидіння, - так, що їх вже не розплутати, - як волосся, думки, дихання і тепло…

В один з таких днів… В одну з таких ночей, коли вібрації сновидінь Великого Урбаністичного Термітника змішуються, наче в шейкері, коли монстроїдний мегаполіс збирає всі нитки свого павутиння - а вони вібрують і зсипають долу краплі дощу - до липкого епіцентру тіней… В одну з таких ночей, коли, попри дощ, виють зграї диких собак, а вітер потихеньку підступно ламає гілля - ніби крадеться в мокасинах з риб’ячої шкіри… В одну з

таких ночей Місту снився сон, який - це бачили ті, хто не спав, - тремтів у повітрі, наче кінострічка, що випадково зіслизнула з екрану на завісу дощу.

Проекція на стіни будинків і листя дерев… І в цьому сні сірі клони знищували одне одного за якоюсь хитромудрою схемою - неквапливо, навіть спрокволу (загрузали у випарах бензину та аерозолів) - за допомогою якихось дивних пристроїв у яскравих обгортках. Шоколадні батончики з силіконовим начинням вбивали наелектризованими моцаками замріяне желе, проштиркнуте зусібіч петардами, бігудями та лазерними олівцями…

Атомний йо-йо глибоко загрузав у черепі клона з пітбулем-відеоприставкою на ремінці… Якісь віртуальні фрікохряки розстрілювали кажанів прутнями, і в повітрі, неначе склом, розтікалася і сповзала у прірву кольорова блювота, розцяцькована напівперетравленими смаженими горішками… І все це не мало ані початку ані закінчення, ані кульмінацій, ані навіть звуку, - снодійна зомбі-картинка, що при пильному спогляданні перетворюється на дражливе мерехтіння порожнього телеекрана.

А вранці телевізори, пейджери, газети, спеціяльні комп’ютерні астропрогнози та радіостанції сповіщають про магнітні бурі, і кожен в Місті одразу заспокоюється: тепер зрозуміло, чому він прокинувся з медузою на обличчі й котячим лайном в роті!

Кожному все персонально пояснили. Магнітні бурі.

Уникайте укладання угод, вирішування бізнесових справ, трафік-джамів, пиятик, флірту, закордонних подорожей… Відкладіть візит до стоматолога та ветеринара, завітайте краще до астролога та психіатра.

Робота у Гнеся була як глибокий фотель біля вік на мансарди. Більш за все вона скидалася на пурпурову пляму синтетичного кетчупа в епіцентрі крохмальної скатертини (там, де зазвичай встановлюють - як монумент на площі - вазу з квітами).

Гнесь підчеплював першу робочу годину срібною виделкою для салату і ціпенів надовго - доки у попільничці з недопалків не утворювався курган, схожий на мурашник. Тоді він кидав виделку до нікельованої ванночки для використаних хірургічних інструментів і йшов на каву.

Коли він повертався за півгодини - з риб’ячими очима і присмаком кетчупа в роті - на нього вже чекали факсові рулони - мов черваки після дощу.

Він кидав їх зіжмаканими у нікельовану ванночку для закривавленої вати й прогноєних бинтів, і підходив до вікна. Набирав у скляний баян «Рекорд» позавчорашньої мінералки з пластикового балона і робив ін’єкцію у неживий м’яз ґрунту в череп’яному чайнику, з якого стирчав гіпотрофічний алое. В баяні лишався «контроль» - трохи рудуватого кетчупу.

«Рекорд» брязкався у нікельовану ванночку для використаних штрикалок.

Досить часто глухо воркотів телефон, але Гнесь ніколи не підходив. Він боявся забруднити слухавку кетчупом і лишити свої відбитки пальців.

Скільки б часто Гнесь не мив руки, під кінець робочого дня вони виявлялися в кетчупі по лікті, і він був змушений і влітку ходити в светрі та рукавичках з чорної шкіри (шкіри чорного мисливця), щоби його не затримали при спробі перетнути кордон турнікетів метрополітену. Доводь потім «мусорі70 лам», що це не кров! І що єдине, яке за своє життя він скоїв убивство, - це вбивство Часу.

Ірина Володимирівна мала серйозні проблеми з телефоном та знищувачем для паперів. І з телефонних розмов, і з паперів утворювалися цілі купи легкої вермішелі, схожої на крабову, так швидко, що Ірині Володимирівні здавалося, ніби вона має справу лише з кошиками для сміття, які їй доводиться виносити частіше, аніж Гнесеві мити від кетчупу руки. Щоразу груди Ірини Володимирівни гнівно коливалися, розгойдуючи хитро закручений в стилі рококо мельхіоровий кулон; на обліплених маскарою (а може й машкарою дрібних сподівань) віях вогшала образа повноцінної жінки, а з вуст рвалися невисловлені промови про «другий сорт», гідні поважної феміністичної конференції. Але за всім цим крилися ніякові й болісні міркування про «другу свіжість», змарнований час і «гдє моі семнадцать лєт…» … Ірина Володимирівна йшла по коридору з повним кошиком паперової вер-мішелі і думала про зміст буклету, якого подарував їй гінеколог на останньому прийомі. Там були кольорові фотки різних стадій розвитку феміністичної хвороби, навіть ускладнена вірусна форма «феміністичного шабашу», і великими літерами значилося: «Фемінізм - психовенеричне захворювання. Виникає на ґрунті тривалої відсутності статевого життя. Також причиною може бути затримка (або потенційна відсутність) дефлорації протягом 5 - 40 років з періоду статевого дозрівання. Не передається статевим шляхом (за винятком одностатевих, себто лесбійських стосунків). Найчастіше передається побутовим шляхом (басейни, сауни, конференції, збори, гендерні студії, Астрологічні курси макраме, сеанси масової психомастурбації вкупі з фізіологічною тощо). Фемінізм охоплює всі аспекти психофізичного функціонування жіночого організму…» Ірина Володимирівна думала про те, що «відсут ність статевого життя» у неї триває вже стільки, скільки треба для глибокого укорінення хвороби…

Комп’ютер, як ревнивий гомосек, рідко випускав Міхаеля Цинкеля зі своїх обіймів, тунелів та міфів.

• Предыдущая
• 11/28
• Следующая