Замість крові - Поваляева Светлана - Страница 27
- Предыдущая
- 27/35
- Следующая
Вписка Олєжки - остання, як мамонт, відкрита, як світ, нев’їбенна шестикімнатна комуналка навпроти спорткомплексу «Динамо». Всі кімнати майже порожні, якщо не рахувати благеньких меблів та інсталяцій із плакатів, баянів, старого вінілу, засушених квітів по стінах. Олєжчин предок - художник, тому одна кімната (з роялем та виходом на довжелезний балкон) завалена недописаними, або дописаними, але не проданими полотнами. Хату покімнатно скупив у мешканців комуналки (здебільшого київської єврейської інтеліґенції похилого віку) якийсь жужик, та доки не розпочався глобальний евроремонт, дозволив Олєжці тут жити. Олєжка схожий на ельфа, перехнябленого нерозділеним (нерозподіленим, не раз поділеним) коханням. Йому пофіґ, хто, в якій кількості й скільки часу живе тут, бухає, тусує, приходить з портвейном, а відходить з трипером (нерідко - назавжди, буває - у Всесвіт, частіше - просто у світ). Він - Кентервільський Привид. Але дєвочка, що мала зняти з нього закляття, закохалась у гаманець якогось гопніка, та й звалила з ним до Німеччини. Плями фарби ніхто не стирає з підлоги… Телефон відключений через несплату рахунків за міжнародні переговори з Олєжчиною мамою, яка тусує в Америці, розлучена з Олєжчиним татом (художник - не чоловік, а кубло проблем!). На кухні - газу вічний вогонь: невпинно запарюється чай для невпинних прибульців… що траблилося з вами, піпл?! Переважну більшість з вас я більше ніколи не бачив, не штрикав, не фачив… вештаються вулицями весінні гіпі серця розквітають на голках кров розпускається в доброякісних розчинах смерті маленької тривіальної смерті що дорівнює будь-якому з незбагненних законів Всесвіту зелені легені зелений саунд прозорі форми відливки леґіонерів маленького повсякдення всюди довкола смерть будинки немов собаки гризуть за литки хапають за джинси пащами темних під’їздів де легко загубити кульчик каблучку фінічку трусики але ніколи - залізну сестричку з краплею метафізичного болю що наче на війці сльоза ще існують флети де нас нагодують де є унітаз канапа й навіть ванна кімната з обтрісканою мушлею для купання удвох для миття після траси блювання та сну в алкогольній відключці для різання вен мастурбацій самотніх є навіть гаряча вода на трасах існують ще Драйвери-дальнобої які охоче розділять з тобою хавчик приготований у дорогу дружиною пригостять сиґаретою ввімкнуть твою касету з твоєю музикою довезуть до Крапки за межами антропоморфічного раю там є мусори що не пиздять ногами там гологруді німфетки з вимитими хайрами розкривають тобі назустріч немов квіти очі ротики вульви сіднички долоні й повертаються за тобою неначе рослини за сонцем й обертаються довкола тебе як супутники довкола планети там на тій терра інкоґніта є абсолютно все окрім санітарів я саме туди з вашою допомогою зараз їду - втопитися в утопії бо мені все одно де жити… наркомани - вони як діти… Best before: end.
Не дрочи марно вену тінь обгризених листопадом виноградних лоз на стелі схожа на люстро що трісло від кулі або пожбуреного у нього гранчака ми пірнаємо з неба у світ закохані залишаються на кіноплівках як милостиня в снігу чи у кавалках розбитого люстра калюжі… Джанніс пила воду з калюж, розбитих нічною зливою, холодною, мов крига й загостреною шквалами голчастого вітру, мов леза. Вода з калюжі нічим не відрізняється від зливи, річкової води, води з-під крана, води з дощової діжки. Чорна земля, чорна ніч, чорний асфальт, чорні калюжі, - чорний Всесвіт мерехтів метеликовими трупами збитого з дерев цитриново- жовтого листя: килим з котячих очей та мертвих райських птахів. Прірва чорних котів з жовтими очима вкрила Землю. Геловін. Верхня губа порізана з боків «розочкою» останньої пляшки пива, кров - саме на тих місцях, де у вампірів ікла. Не кидати ж було останню повну пляшку пива лише через те, що у неї відбилося горлечко! Джанніс занурюється в страшну нічну стихію - навіть авта поховалися по своїх бронзових ґаражах, мов ті вампіри по трунах. Одежа Джанніс летить довкола неї, наче тьмяний німб, як подерті вітрила… Джанніс раптом стає цапки - вклякає на листі, коліна її чавлять очі котячі, пера загиблих Жар-птиць, - п’є з калюжі воду. Джанніс підхоплюється і мчить, несамовито матюкаючись у бурю, в осінь, вперед парком, якого я не впізнаю. Зрештою, вона часто бувала такою знагла навіженою - раз у раз я хотів допекти її: «ти поводишся так, наче в тебе менстра-місячне-місячка-місячні-менструації, чи що?… чи як…», але не випадало, - тупий, бичачий пришпил, я це розумів, не бійтеся! Джанніс обертається до мене, ущерть мокрого, заскоцюрблого, захеканого, білого, мов небіжчик, - її очі схожі на дві оскаженілі зірки, що прорвалися раптом крізь щільні осінні хмари. «Чого ти доїбався до мене, га?!» - кричить раптом вона, немов навіжена, так люто, що останні крихти людського тепла вмить згасають у мені, немов недопалок у калюжі. Охоплений жахом, я стовпію, наче той недойобаний прутень, а Джанніс зникає. Розчиняється у вітрі, дощі й котячих очах, провалюється в калюжу під землю, як Дівчинка Що Наступила На Хліб. Негода - Ніч - Осінь, три Мойри поглинають коханку мою, йобнуту на всю голову… Привид неконстатованої смерті у моїй засклілій особі бовваніє посеред чорного шаленства природи. Зруйновані крижаним ураганом легені запалюють у моїх знесилених мізках температурні марення тепла й затишку Олєжкіного флета: аквамаринова квітка газу під пахвою знеструмленої кухні, де байкер може кататися на байку, така вона велика; стоси вінілових платівок та екзотичної, самвидавівської переважно, літератури, цілі гори «Іностранки» у прочавленому до підлоги засмальцьованому фотелі: ми знайшли ці журнали на смітнику біля Чикаґо й приперли до Олєжки, бо куди ж іще; горня з чаєм без цукру в долонях - як осяяне коханням личко юної, теплої, незнайомої, але близької герли з каламутними від трави, але нескаламученими жебрацькою злістю очима; геловінівський гарбуз - беззубу й почварливу його посмішку ніжно підсвічено зсередини згарком ароматизованої свічки; з іншої кімнати валить якась блекуха (я не дуже знаюся на атмосферній важкій чорній музиці, для мене чорна музика - це джаз і реп), баяни на підлозі, а в туалеті Паша крає свої багатостраждальні вени, намагаючись перепиляти їх залізною басовою струною… Всім добре, у всіх Геловін - поганське свято чистих духом. Стеля наближається до мене, і я бачу в ній коридори Жовтого корпусу Універа так, як бачив крізь непробивне каламутне шкло акваріумів і тераріумів риб та варанів у самотньому осінньому Зоопарку. Денсон працював у пташнику нічним сторожем, і нас лякали вночі раптові крики павича чи курячої гуски, яким, можливо, щось примарилося в химерній темряві їхніх незбагненних пташиних снів посеред пальм та кахляних озерець; або птахи відчували нашу присутність, коли ми завалювали до Денсона бухати на всю ніч, і це їх дратувало. Але я бачу Універ з його незабутньою занехаяною їдальнею та кав’ярнею на другому поверсі, де попри лекції тусували гіпі-журналісти й трешори-філологи. Де всі стіни щоразу вкривалися неймовірними за своєю художньою цінністю графіті, немов хижка Вінсента Ван Ґоґа, поновлювалися, скільки б їх не шкрябали ретельно наждачкою і не зафарбовували на свіжо; а підлога - шаром недопалків, скільки б рясно її не посипали хлоркою - хоч по коліно. Божевільний поет - автореінкарнація Джиммі Гендрикса - волав зі стручка свого дисидентського пальтечка дивні рулади незрозумілою, але натхненною мовою; Білий у блекушному прикиді віджахував цивільних дєвачок-відмінниць своєю брутальною мармизою протухлого вампіра; Джанніс відлякувала їх же своїм сатанинським реготом і лесбійськими пантомімами на клавіатурі чорного піаніна (там навіть піаніно було!) разом із Місіс Стінґер - екстремальною мисткинею, чиїми божевільними експромтами рясніли всі наші конспекти та записнички… Злісна прибиральниця Рамона довго не могла нічого вдіяти з тими шабашами крезонутих неформалів, кожний з яких мав студентський квиток, де красувалася його сіра похмільна мармиза в стилі dark erotic… Порножурнал некрофіла «абнаружен труп - памаґітє апазнать»! Єдиними лекціями, які ми не пасували, були лекції Юрка Позаяка!… «свято Друмба на острові Драмба»… ресторан «Колода» за ґаражами, там досі сниться «Біла гвардія» і з каналізаційного люка тягне мороком нетутешнім… з вином та перцівкою, хоч і без смаженої качки, окраси, як відомо, святкового столу (*Зноска - Юрко Позаяк, «Смажена качка - окраса святкового столу»), але з віршами - if you need a shelter… маленькі скалярії в поцупленому з актової залі скляному круглому плафоні - замість акваріуму - сутінки по університетських коридорах, присмеркові фрамуги, брутальні написи на стінах… Ми з Джанніс часто шукали вільної аудиторії, щоб зайнятися сексом (Oh Gimme Shelter!) - ми трахалися будь-де: у черевах старезних, немов перґамент, розвалених будинків Подолу під те саме блюзове деренчання трамваю; на пагорбах простонеба махав її: перекидалася і напувала портвейном траву й священну київську землю ногою зачеплена пляшка; доводили себе до сказу на плитах Дніпровської набережної: під Вантовим мостом (спускалися крученими залізними східцями, отвір Джанніс був просто над моїм лицем, і…), на причалі № 5, на підніжжі монумента загиблим під час штурму Дніпра матросам, що є визначним для мене через присутність велетенського чорного якора та найзворушливішого в світі писала «Тєхнік Фляґін», до якого я ще долучив би «Тральщик Непідкупний»; одного разу - несподівано й стрімко - на причалі № 13; бавилися по гуртожитках: найрокенрольнішим (окрім театрального) був гуртожиток іноземної філології на Московській площі - старовинна будівля, повна блощиць, музики та романтичних мачо, які з повними торбами вина лізли на балкони другого й третього поверхів до своїх друзів та коханок, аби не здибатися з вартою на вході; навіжено їблися в кімнаті цього рок-н-рольного гуртожитка, яку було перегороджено великою шафою, вщерть обклеєною всіма уможливленими наліпками з пивних пляшок, починаючи ледь не з п’ятдесятих років - небачена ніколи, ані до тоді, ані опісля ґрандіозна колекція, схожа на мультяшне мітьківське сновидіння з серії про Максима та Фйодора; злягалися на гойдалках, у скверах та дитсадках; грав я Джанніс по майстернях друзів художників - підвальних, двоповерхових, приплюснутих дахами в черевах горищ, у позадзеркаллі наскрізних під’їз дів… майстерня львівського Хані - царство зужитого паперу: сральник - просто дірка в підлозі, вкритій археологічними шарами паперу, й добиратися туди треба зі смолоскипом… й по всіх цих пуделках затишку - каміни, газові печі, тапчани, картини, кальяни, ґроґ та ґлінтвейн із керамічного посуду, старовинні джезви, архаїчні чавунні праски, схожі на доісторичні транспортні засоби, хитромудрі попільнички та свічники, а іноді - церковні дзвони над головою й небо під ногами - у хмарах і ластівках, й повсюди - неймовірний срач створення світу; я дер Джанніс ззаду солодко до памороків і судомно в дворику Чикаґо під українським Біґ-Беном; вона висмоктувала з мене мізки в антикварному, двері якого відчинялися вручну: в ліфті одного з будинків Чикаґо - цю багатоголосу, схожу на церковний орган, машину можна було утримувати на останньому поверсі, під небом, скільки завгодно: на дерев’яних стінах - писало кривавою фарбою «НЕ БРЕШИ!», чорні «коми» від «п’яток», загашених спільним для всіх планокурів способом, через всю стелю навскіс - сліди мотоциклетних шин - притулок клаустрофобії - гострий густий запах свіжої сперми та - застарілими нашаруваннями - перестиглий у шпаринах стін, ледве вловимий запах коноплі, на підлозі - два недопалки, один баян, уривок шкіряної шворки, гірчичники «від випущених в небо косяків», гільзи - гарний був хеш, судячи з маслянистості слідів - хоч зішкрябуй та кури!; Джанніс сідала, розсувала ноги без слів, безсловесні ноги, я брав її на широких запилюжених підвіконнях хрещатицьких сталінок із панорамами прекрасного Міста - спотворене лице Міста - неначе образ коханого, коханої після десятиліть розлуки й десятків пластичних операцій - відпускає поцілунковим рухом на волю скаліченого птаха посмішки, самотня спорожніла долоня тремтить останнім кленовим листом, вулиці болять, як серце, а серце - розкришена цеглина, уламками якої можна малювати на асфальті миттєві портрети духів Міста, його привидів, його закоханих, закоханих у нього коханців; поквапливо кінчали на сейшнах у натовпі, одного разу я навіть взув Джанніс в Оперному театрі; любилися серед білого дня у Ботсаду, на Високому Замку в осінньому вогкому нічному Львові; у Комсомольському парку - тіпаючись від осінньої вогкості на вершині чортового колеса, влітку - у човнах чи катамаранах посеред каламутної калюжі з обскубаними лебедями того ж таки парку; моторошно здригалися від гуркоту дверей у тамбурах потягів, незручно кінчали на другій полиці загального вагона (а спали іноді й на третій боковій - багажній, сягаючи карколомних вершин портативності!) - доки внизу п’яний рагуль років тридцяти розповідає не менш п’яним попутникам про свої подвиги періоду двох світових і однієї громадянської воєн - просто живий підручник з De Ja Vue; трахалися по кюветах на трасі, попід стінами будинків у танцівному непевному мереживі кленово-липових тіней і далеких автомобільних фар, у парадняках, на сходових клітках і темних, засіяних недопалками прольотах, по горищах, просто ховаючись за стовбурами столітніх дерев, задерши лице до місячної повні; мали брутальний секс у туалетах вутлих річкових прогулянкових пароплавчиків… Цього разу, щойно ми зачинилися зсередини, як у двері почали ломитися завчені одуди, спраглі чергового дозняку філологічної премудрості. Поміж повільними, зухвало-неквапними рухами туди й назад, всередину та назовні (чорт би забрав цей клятий мотлох, який весь час зсувається на видобутий з такими зусиллями кавалок оголеного живота й заважає притертися так щільно, щоб аж злиплося й чмокнуло при розліпленні вологе тілесне тісто, солона опара, що ось уже підходить й зараз вилізе із діжі!), ми досить довго й зловтішно услухалися їхніми репліками, сповненими розгубленості й обурення, - доти, доки не прийшов пан викладач. Тут ми в два прийоми скінчили, кинувши недопалки на підлогу, вилізли через вікно на дах (пощастило нам з аудиторією!) Слизькою похилою бляхою ми перебралися через все праве крило та надбудову понад цариною журналістів аж на плаский та безпечний, вкритий звичайним руберойдом, дах їдальні. Вид на Місто відкривається звідси незабутній: містерія дахів та колодязів - несамовита поезія польоту втечі в стилі Артюра Рембо. На один із дахів, здається, о-о-он той, керуючись тодішньою милою доступністю під’їздів, сходів, горищ і дахів, ми витягли унітаз - ясна річ, знайдений на смітнику; десь у моєму кишеньковому пеклі, портативному (у порівнянні з об’єктивним) хаосі, мала б зберегтися сіра світлинка: навіть на ч/б видно й відчутно сутінкову емульсію західного травневого сонця, що пронизує панораму київських дахів, а понад тим - замріяний профіль панкушки Ілліч; й сама вона курить, сидячи на кіблі так, ніби під її сідницями - віденський стілець чи уламок італійської мармурової статуї. Вмостившись біля труби, ми закурили, й звідтам нам добре було видно й чути, як студенти на чолі з викладачем гордо й переможно вдерлися до своєї законної, сплюндрованої нашою хіттю (кілька густих краплин на підлозі біля кафедри) аудиторії. Джанніс приводила до ладу шмаття, остаточно ховаючи від мене всі, так до решти й не розгадані таємниці свого пересічно прекрасного тіла. Джанніс тоді спеціально заради мене носила довгі гіпові спідниці й сукні, які, взагалі-то, ненавиділа, бо в джинсах почувалася зручніше, але я все одно шаленів від сезонного унеможливлення миттєвої доступності її дірки, яка розквітає всіма своїми шансами лише влітку! Я змотався пожежною драбиною за пиріжками до їдальні, притяг за собою ще піплів, і ми пили пиво, курили й дмухали в губну гармошку доти, доки остаточно не змерзли від поки що слабких, непевних порухів північного вітру. Коли ми дійшли із Джанніс до парку, почалася справжня злоїбуча осіння прутня, але що ми стільки часу робили перед тим - не пам’ятаю. Ймовірно, як завжди, терлися Ботанікою й БЖ, намагаючись переступити десь конвульсивну межу виснажливого петтінґу, й час спливав поза нами… Пам’ятаю, що ми пили вино під сталактитами в льосі на БЖ серед вдарених радянською владою старих алконавтів-ветеранів, і в мене поцупили (а, може, скорше за все, я просто забув його) шкіряний портфель зразка шістдесятих, у якому лежав єдиний екземпляр чужого рукопису. Це був роман, якого ніхто ніколи вже не прочитає. Можливо, саме тепер моя дірява карма повертає мене саме на це вбоге і щасливе перехрестя з метою відшкодування чужої літературної праці, яку я так недбало й підло проїбав, навіть не прочитавши. Можливо, саме через це я змушений тепер звітуватися письмово, пригадуючи всі найменші фіґні свого й чужого життя - саме тоді, коли мені більше за все хочеться зупинитися й оніміти назавжди. О, Брудна Мамо Амнезіє, налий мені ще! Gimme Shelter, Grateful Dead Julia!
- Предыдущая
- 27/35
- Следующая
