Орігамі-Блюз - Поваляева Светлана - Страница 32
- Предыдущая
- 32/32
Вони зіставили свій скарб під молодим го ріхом, і Кселя тихо сказала хлопцям: «Тут ле жить моя мама». Мірей спробував був з цих безглуздих дитячих чар виплутатися: «Ти брешеш, всіх людей ховають на цвинтарі під соснами - треба їхати за місто автобусом, та й то недовго… Тато і мама завжди нас возять до бабусі й дідуся, які там живуть… у «кам’яних плитах зі світлинами в облямівках» - так сказала мама, коли Жур спитав, чому дід та бабуся тільки визирають у віконечка, а не виходять, - тому, що у них такі маленькі будиночки? А чому вони маленькі?.. Тому, що старі, чи тому, що всі небіжчики стають маленькими, як гноми ?.. Твою маму не могли закопати просто тут, у дворі, як собаку!» Глухе сичання, і - Кселя вчіплюється нігтями у платинове волосся, а зубами - в плече. Тільки для дорослих існують ігри, та вони рідко ідуть в них до кінця, у дітей є лише саме життя, де немає «несправжнього», і все - до кінця!
Листочок обливається сльозами і холод ним потом. Всі троє намагаються роздерти його закоцюблі пальці, що стискають щось темне, трохи шерхле і невиразне на дотик, як осінній лист. Жоден ані звуку не зронив, доки з неслухняних дитячих рук три пари цілеспрямованих дитячих рук не вивільнили кажана. «Живий,» - полегшено зронила крізь зуби Кселя, довго перед тим прикладаючи згорнуту, мов парасоля, почвару до вуха, до зап’ястя, до щоки. Листочок, схоже, розуміє тільки те, що добровільно підставив Журові макітру, знепритомнів і щось йому снилося, і, доки снилося, було дуже зимно. Так, як ніко ли в житті не бувало, навіть тоді, коли він провалився в люту лютневу річку (по всьому хворів на запалення легенів і запам’ятав слово «пневмонія») «У мене буде пневмонія?» - Питає Листочок. «Дурний, - озивається Ксе ля, - влітку ніхто не хворіє, хіба що животом…
Ви! - звертається вона до сірих, як тіні, братів. - Розпалюйте вогнище і ставте на нього казан». Мірей, як зомбі, робить що велено, а Жур дивиться на свої пальці, на ціпок, що лежить у траві, облитий місячним світлом, на скляну кулю, в якій байдужо і штучно падає, вгамовуючись поступово, сполоханий штучний різдвяний сніг… на Листочка позирає…
- Ти нікого там не зустрів?
- Де? - Чудується Листочок.
- В будинку, - дивується Жур.
- У мене голова болить, мене нудить… Ти що, справді гадаєш, що я вам повірю? Гадаєш, якщо мені тільки сім, я повірю у всю цю вашу дурню?! Ви навмисне мене вдарили по голові, щоб посміятися собі, як я лежу непритомний, а потім сказати, ніби я вліз в цю маленьку кульку! - Сльози Листочка вже свідомі, скупі, злі: «Смішно, придурки?» - шепоче він, все ж не наважуючись крикнути, і підводиться. - Я більше ніколи не буду гуляти з вами!
- Але ж ти приніс кажана… - ще більше дивується завороженим дзвінким шепотінням Жур в спину Листочкові.
- Сунули мені до рук собаче лайно! - обертається вже біля потаємного лазу в паркані Листочок і зникає у темряві. І тепер тільки схлипування ображеної дитини долинає відда ляючись зі стежки за парканом - білої від Місяця, наче крейда.
Жур - ніби й сам щойно опритомнівши - помічає теплі відблиски багаття, перед яким - неначе кішка перед сильнішим за неї Невідо мим - відступає у трави місячне світло, і лише так помітно, яке воно холодне. Вариво в казані закипає, обличчя Кселі та Мірея танцюють з тінями і відблисками вогню. Незворушному Журові видно з його місця Кселю, котра саме вкидає до казана темний предмет, і чути, як вона шепоче: «Дожив. Інакше треба було б за ще одним посилати».
Жур тихо гукає: «Мірею!» і, зустрівшись на відстані з підсвіченим поглядом брата, в якому відчуженість змішує і вогонь, і місяць, так само тихо, але виразно, скеровує до нього слова: «Листочок більше ніколи не буде з нами». В тих словах бринить молитва про рідну кров, запитання, надія на розуміння, надія на опритомнення від такого реального дитячого сновидіння. Кселя рвучко обертається, зблис куючи в очах якимось власним, чорним нічним вогнем (тіні понад травами, озеро, шиби нежи лого будинку): «Ну і нехай!» - цідить вона крізь зуби. Жур підводиться, якось механічно запускає ціпком в глухе клубування кущів і підходить до багаття. Легкий вітерець - невідомо, коли він встиг з’явитися - відносить сморід варива вбік. Всі троє зачаровано див ляться, як булькає на вогні цей дурний дитячий «супчик», і не помічають, як легкі пера хмар падають на Повню, а довкола кужелиться, всмоктуючи зоряне небо, грозова піна. Безгучні поодинокі блискавиці розбризкують піну, м’яко облизують тіні… Раптом різкий шквал викрешує з багаття віяло іскор і диким конем несеться крізь кущі, крізь прання, здиблене гортанним звуком, а іскри переливаються і плутаються в його розвіяній гриві…
- Гроза, - каже Кселя з якоюсь дивною пос мішкою. - Зараз буде злива. - І що ми далі з усім цим робитимемо?
Навіщо все це взагалі? - досить голосно крізь грозу запитує Жур. - Іди до дому - спалахує Кселя в бік Мірея й спокійно, буденно звертається до Жура: «Пішли зі мною їбатися. На горище…»
У темному від цілонічної зливи піску - білі ямки сухих слідів. Чайки незворушними чов никами - в окрайці тихого водяного дзеркала, де відбиваються розмиті сліди хмар у підсихаючій млосній каламуті ранкового неба. Сонце в ім лі - пухнасте.
Присадкуваті й дебелі, як дві морські корови, сидять на злинялих коцах дві тітки в розхлябаних капелюхах, з наліпленими на носи листочками, і їхнє старече сало вилізає огрядними, немов грозові хмарища, нашаруваннями з неосяжних білих бюстгальтерів й доісторичних трико (у однієї - абрикосового кольору, у іншої блякло салатного). Мляві голоси їхні долинають до незворушних човників чайок, що стежать за своїми відображеннями у лункій, пухкій, мов опара, теплій ранковій тиші.
- Вы знаете, Полина Осиповна, у Машито сегодня выкидыш сделался! Муж - весь белый как мел - её в город повёз на Колиной машине.
- Господи! Бедняжка! Она ведь думала к Рождеству родить… Уже следующим летом «мама» бы говорил…
- И не говорите, такое горе… Да она молодая ведь, ещё забеременеет.
- А падчерицуто на кого оставили?
- Да ейто что сделается! Эта девчонка - такая оторва, что хоть в пустыню её забрось - не растеряется!
- Даа… Всётаки каждой женщине своё дитя, кровное, родное нужно…
Непритомна тінь найстаршої верби вран ці - глуха, тьмяна, порожня - ніби покинута кімната. Густа і вогка. Наче льох.
ЗМІСТ
ОРІҐАМІ-БЛЮЗ
5
АКВАРІУМНІ ДЕЛЬФІНИ
159
РІЗДВЯНА ГРОЗА
187
This file was created
with BookDesigner program
02.04.2009
- Предыдущая
- 32/32
