АМтм - Іздрик Юрій Романович - Страница 7

• Предыдущая
• 7/46
• Следующая

В шпиталі черговий лікар, оглянувши Окрю, сказав:

— Ну що ж, типовий деліріум. Прив'яжіть його до ліжка. І вколіть сибазон. Як то скінчився? Ну то вколіть хоча б що-небудь. Магнезію, я не знаю, абощо.

Бідний Окрю виривався, коли санітари в'язали його, і, показуючи на мене пальцем, кричав:

— Ловіть черепаху, ловіть черепаху!

Ніхто, крім нього, на мене не зважав.

З огляду на відсутність ліків у диспансері ми не розлучалися з Іржоном чотири дні. Впродовж них він топтав мурашок, відбивався від пораненого лилика й виганяв із палати білого вужа (отак я еволюціонував). Потім його завезли в реанімацію, і я мусив відступити.

Тепер мене непокоїть одна думка: «А що, як його вилікують? Шансів, звісно, небагато, але все-таки. Що, як його вилікують? Адже я тоді просто перестану існувати… То хто ж тоді слідкуватиме за творчістю Окрю Іржона?»

Після того як з'явилася моя третя книга, почалося якесь колоквіальне пекло — презентації/поїздки/інтерв'ю. Щоби відбитися від журналістів, я навіть підготував стандартні, з дозволу сказати, тези, котрі роздавав бажаючим, але це не допомогло. Моя коротка популярність була такою всеохопною, що навіть бульварна і медична преса не гребувала мною. Я перестав слідкувати за публікаціями, як і за тим, що відповідаю на дурнуваті запитання. І, як виявилося, дарма. Слово не варабєй і не синиця в руках, а радше гордий буревісник, котрий літає… і так далі.

Читачі реагували на всі ці бздури дещо стереотипно: доводилося вигрібати з поштової скриньки купи кореспонденції. Як правило, я викидав листи, не читаючи, але іноді (з нудьги, знічев'я або коли конверт привертав увагу — маркою, каліграфією чи штампом благодійної фундації) дозволяв собі невинні розваги.

Лист, із якого почалися пригоди, виділявся з решти лаконічністю адреси: «місто Львів, письменникові Окрю Іржону».

Дивно, але він дійшов. Чи то поштаркам вже намозолило очі моє нетутешнє ім'я, чи то всезнаючі нишпорки із секретної контори слідкували за моєю перепискою, та факт залишається фактом: я отримав це.

Щиро кажучи, напочатку я був переконаний, що маю справу з розіграшем — багато колег, трохи ревнуючи мене до успіху, були б не від того, аби помститися бодай невинним жартом. Однак уважно прочитавши листа, я зрозумів, що такої перфектної стилізації не втяв би жоден із знайомих. Навіть Чемодан, — на що вже геніальний імітатор — не спромігся б на таке (це вже поминаючи той нюанс, що Чемоданові цілком вистачало власного успіху і він навряд чи бавився б у такі дешеві розваги).

Я передруковую цей лист (із збереженням правопису, пунктуації та приватних координат), аби ви зрозуміли мої неспокій і сум'яття. Отже:

«27 липня 2000 року

Шановний пане Окрю!

Я мала приємність читати зустрічі з вами у газеті „Експрес“ від 6-13 липня, мушу зізнатись що ви мене зацікавили особливо це що спокусили би Мерилін Монро, я бачила з ней декілька кінофільмів у Польщі коли я була у 70-х роках у рідної сестри у м. Щецін один з них пригадую під назвою „Ksiaze і aktoreczka“.

Трохе пишу віршики, які друкуються у газеті „Винниківський вісник“ незнаю чи ви читали це правда ще у 1996 році був надрукований мій віршик у газеті „Нескорена нація“ № 9 (77) під назвою з любов'ю до України, підписаний м. Винники Аліція Бобик.

Я вдова, пенсіонер, один син мешкав у Львові, другий у Нью-Йорку, жонаті.

Колись працювала в Політехнічному інституті можливо і тоді коли ви навчались.

Виступаю на радіо Незалежність мене записують а в дому себе слухаю, но а коли виступаю для польської передачи, w jezyku polskim, то безпосередньо у мікрофон.

Знайома багато років з Миколою Філаретовичем Колессою.

Ми спілкуємося польською бо у мене відчувається акцент, а потім переходимо на німецьку — професор студіював у Відні.

Мій чоловік був родом з Рожнятівського району, там багато мешканців по фамілії Бобик.

Написала пару пісень правда котрі проспівала вперше у Миколи Філаретовича і він казав мені записати на касету. Касета була у пана Ігора Білозіра він люб'язно згодився написати музику але на жаль не суділось. На днях я була у пані Ольгі Білозір, вона мені дуже сподобалась звернулась до мене з проханням записати її пісню яку я виконую під назвою „найдорожчий мій“.

Пане Окрі якщо час вам дозволить і ви будете у Львові прошу вас мене відвідати я мешкаю дуже скромно, маю пів дому по вул. Херненського 10/2 якщо ви приїдете у Винники якщо будете їхати маршруткою з вул. Валової то № 36А, ви доїдете до Магазину Винничанка потім спитаєте де молочарня за молочарнею перша вулиця на право і по правій стороні п'ятий дім.

Я хотіла би щоб ви записали собі декілька пісень які своїм часом співала Марлен Дітріх. На жаль я немаю магнітофону вам необхідно буде привезти з собою, також мікрофон і касету. Я буваю часто на дачі так що прошу вас повідомити мене коли ви зможете мене відвідати, листом або по телефону (це номер моїх сусідів) 99-00-99 або до моїх друзів у редакцію „Винниківський вісник“ № 96-66-69, і я буду вже вас у цей день чекати.

З повагою до вас: Аліція Бобик».

Я не все зрозумів у цьому листі.

По-перше, що означало оте «якщо будете у Львові»; по-друге, що має спільного моя любов до Мерилін із піснями Марлен Дітріх (які, до речі за бажання я міг би легко стягнути з інтернету). Ну, але все це я списав на старечу дивакуватість бабці Аліції і на деякий час цілком забув про лист, ув'язнувши в черговій круговерті поїздок.

Повернувшись десь за місяць, абсолютно висотаний спілкуванням із столичними мешканцями, цими позбавленими самоідентифікації київськими овечками Доллі, я замкнувся в хаті і від нічого робити гортав старі журнали та переглядав неактуальну вже пошту.

Лист пані Бобик знову не залишив мене байдужим.

Я вирішив, аніж тупо переховуватися в помешканні від приятелів, може, краще таки з'їздити в ті довбані Винники — сяка-така розвага.

І наступного дня, взявши під пахву старенький Sharp із касетою Боба Ділана, на яку мені не шкода було б переписати навіть винниківські коломийки, я поперся на маршрутку № 36А.

До Валової треба було проїхати кілька зупинок трамваєм, і я вважаю, що несподіванки почалися вже тоді.

Розчовгана червона двійка, підреставрована рекламою прокладок «П'ять крапель» (судячи з назви, вони призначалися для останніх днів менструації), з розгону в'їхала на перехрестя, коли вже запалилося червоне. А далі сталося те, чого я ніколи раніше не бачив: трамвай дав задній хід! Зрозуміло, такого маневру ніхто не сподівався, й за хвилину позаду двійки утворилося ціле звалище побитих авт.

Я не став дочікуватися, поки власники джипів і бумерів поставлять водія на лічильник (попередньо збивши на квасне ябко), і подався на Валову пішки.

Незважаючи на неділю, маршрутка виявилася порожньою, і я цілком успішно гасив Бобом Діланом блатну попсню, яка лунала з радіо. Протистояння тривало хвилин п'ятнадцять, а потім водій не витримав і висадив мене посеред дороги. Я не протестував, бо й справді не був певен, що Ділан кращий за «прасті-пращай-нє-жді-радная». В результаті до Винників добрався вже десь коло полудня. На додаток через того Боба (Ціммермана) мені скінчилися батарейки, а отже шансів отримати на халяву співи Дітріх майже не було. Та я не дуже цим журився й пробував, не питаючи дороги, знайти якщо не молочарню, то бодай магазин «Винничанка» — не в мегаполіс ж бо потрапив.

Проминаючи церкву й подивувавшись, що прихожани гуртуються назовні, побачив на церковних дверях табличку «Перезмінка». Враховуючи трамвай, це був уже другий приклад небаченого раніше. «Перезмінка, — думав я про себе, — гм, перезмінка, цікаво, чи переривають для такого відправу, чи відкладають хрещення і шлюби». Чомусь уявився священик, що наминає чебурек на захристі.

• Предыдущая
• 7/46
• Следующая