Месопотамія - Жадан Сергій - Страница 58
- Предыдущая
- 58/58
Изменить размер шрифта:
58
+ + +
Адже все залежить від нас.
Торкаєшся повітряної оболонки, зрушуєш рівновагу.
Все, втрачене нами, все віднайдене,
все повітря, прокачане через волинки легень —
який це все має сенс без нашого болю й розчарування?
Яку це має вагу без нашої втіхи?
Адже все стосується твоїх пальців.
Торкаєшся її одягу й знаєш: нічого
не можна буде повернути назад, назване одного
разу ім'я переінакшує голоси, переплітає корені слів,
щоби тобі відтепер битися над мертвими мовами,
намагаючись за їхньою допомогою
порозумітись із живими.
Торкаєшся її речей і розумієш: за кожним словом,
за кожним вчинком стоїть неможливість повернення.
Відвага й смуток рухають нами —
незворотність любові, невідчитаність більшості
з темних пророцтв і передбачень.
З нами стається лише те, чого ми хотіли,
або те, чого ми боялись. Питання лише,
що переважить — бажання чи страх.
Ніч буде дзвеніти від музики в перетинках
наших пальців, кімната буде наповнюватися світлом
із принесених словників.
Адже все полягає на вмінні
говорити мертвою мовою ніжності.
Світло складається з темряви,
і залежить лише від нас.
+ + +
І тому, що цю дорогу нам доведеться класти
до кінця, і тому, що дорога ця — не остання,
ми оспівуємо роботу, яка розділила нас на верстви і класи,
ми оспівуємо померлих, після яких залишається їхнє мовчання.
Ми будуємо цю дорогу між роз'єднаними містами,
ми її прокладаємо в спеку, вимощуємо в заметах,
перегукуємося в тумані впевненими голосами
і ніколи не заощаджуємо на ненависті й сигаретах.
Тому що кожна дорога — це наші радість і втома,
тому що кожна зупинка — це наші тиша й самотність,
тому що ми завжди знаємо, хто нас чекає вдома,
знаємо, що таке відданість і що таке незворотність.
Кожному з нас буде що розповісти по смерті,
хоча жоден із нас не вірить в її можливість.
Небо нам нагріває наші куртки подерті.
Я маю серце — і саме тому розумію його важливість.
Я маю голос — і саме тому вмію порозумітись,
і ця дорога насправді може бути легкою,
бо над нею завжди висить теплий місяць,
і його завжди можна торкнутись рукою.
І тому ми будуємо цю дорогу з тиші та глею,
протягуємо її, ніби нитку, лишаємо за собою,
між голосом і мовчанням, між небесами й землею,
між темрявою і світлом, між забуттям і любов'ю.
+ + +
П'ять років вахти, п'ять років роботи,
Чорна згоріла шкіра, гарячі вени.
Коли я повернусь, я говоритиму доти,
доки останній роззява не відійде від мене.
Я говоритиму йому про міста, країни,
про сезонні бригади найманих чорноробів,
з якими всі ці роки ми підіймали вежі та стіни,
як підіймають на ноги бійців по тяжкій хворобі.
Я розповідатиму, як нас будили до праці сирени,
як ми спали в костелах під архангельською трубою,
і хрести на дахах костелів чутливі були, мов антени,
тож ми і слухали, про що там говорять святі між собою.
І хто з нас звідки прийшов, для нас не мало різниці.
Різниця була в небесах, які нависали.
Ми будували на Сході церкви та в'язниці,
ми будували на Заході госпіталі та вокзали.
Я знаю, скільки насправді коштує праця.
Я знаю, що серце має колір і смак апельсина.
І доки триває робота, кожен із нас опирається,
тягнучись у літнє повітря, мов тепла рослина.
Я говоритиму, що Господь став поміж нами,
взяв і пересварив наші цехи та бригади,
розділивши нас за мовою, за шкірою та іменами,
змушуючи нас відтепер будувати вуличні барикади.
Тож вода в його дароносицях відтепер завжди солона,
і по його золотих церквах стоять ірландці з лемками.
І моя любов, забута мною в сквотах нічних Вавилона,
плаче за мною всіма своїми мовами та діалектами.
Але коли-небудь, скажу я йому, ми станемо знову до праці,
витягуючи на руках будівельне каміння,
чорнороби всіх країн, найманці та повстанці.
Нас роз'єднує лише наш страх і наші роботодавці.
Нас єднає лише
наша ненависть і наше терпіння.
+ + +
Завжди повертатись на ці пагорби й ріки,
де при брамах стоять митарі й охоронці.
Євангелісти в церквах тут мають такі темні лики,
ніби цілими днями збирають виноград на сонці.
Чоловіки тут носять на собі стільки золота,
що смерті незручно забирати їх із собою.
А жінок уночі торкає чорна гризота,
і вони малюють очі фарбою голубою.
Діти тут змалку вивчають такі небезпечні ремесла,
що, виростаючи, так і лишаються безробітними.
Кожна війна для них як манна небесна,
і загиблих героїв завжди прикрашають квітами.
Фури з Півдня ввозять до міста заразу.
Опівночі жебраки підраховують втрати.
І все, що мені випадає кожного разу, —
всіх пам'ятати й завжди сюди повертатись.
Говорити собі:
ось осінь — ще не помітна.
Ось вечірні дерева, мов полкові знамена.
Ось її темний будинок, ось її вікна.
Можливо, вона чекає.
Можливо, навіть на мене.
58
- Предыдущая
- 58/58
Перейти на страницу:
