Месопотамія - Жадан Сергій - Страница 56
- Предыдущая
- 56/58
- Следующая
Изменить размер шрифта:
56
+ + +
Які твої гріхи, жінко?
Хто стане рахувати шви на тьмяному тлі,
там, де вени повільно впадають в долоню?
Кому спаде на думку питати шляху
в тих невідомих, чиїми голосами ти говориш уві сні?
Кому стане відваги стояти при твоєму узголів'ї,
розглядаючи, як під горлом тобі
вивертаються розлючені змії?
Які твої біди, які твої таємниці?
Не можна нічого сховати,
не можна повернути втрачене.
То навіщо просити прощення в кістяків,
які лежать у саду
під трояндовими кущами?
Але вона одказує: завжди
знайдеться хтось, хто нагадає про кожну з наших утрат.
Завжди знайдеться хтось, хто не дасть нам спокою,
видобуваючи з нашого тіла страх, мов коріння.
Вже близько осінь. І по церквах
стоїть мед співів і голосів.
Всіх християн поєднують зображення святих на іконах,
подібні на портрети в родинному фотоальбомі —
близьке й зрозуміле нам із дитинства світло супроводжує
нас протягом життя, найближчі великомученики — ті, що
виймали тобі скалки з дитячої долоні.
Які твої клопоти, жінко? Де твої чоловіки?
Зраджені й упокорені, гнівні та навісні,
вони промовляють твоє ім'я, ніби назву мікстури,
яка не полегшила їхніх страждань.
Місяці, що зростали та помирали за твоїм вікном —
хтось визбирував їх і складав докупи,
ніби осінню цибулю.
Але вона заперечує: місяці, що померли,
не можуть нічого навчити,
і згаслі зірки, мов очі філологів,
марно намагаються пробитись
крізь темряву світу.
Ні світла, ні пустки, ні вогнів на ріці,
жодного імені, яке би згадалося цієї ночі.
Любов — це вміння перебирати каміння в нічній воді.
Любов — це вміння дивитися, як усе народжується.
Як помирає.
Як народжується знову.
+ + +
Жінки, що живуть за рікою,
де мулистий ґрунт
і червоною цеглою мощені вулиці,
прокинувшись, ідуть на берег,
чекають, що вода принесе їм цього ранку —
випущене кимось із рук прання,
пущені за течією кошики з городиною
та немовлятами.
Вода складається з таємниць, потрібно
вважати, аби тебе не затягло до глибоких колодязів,
туди, де чекають примари з риб'ячими головами,
з ніжними хвостами — закохані й зраджені.
Якби існували мости,
якби можна було перебратися на той бік,
я б давно був уже там.
Як можна забути про тебе,
знаходячи сліди твоїх нігтів на передпліччі,
і як можна згадати твоє лице,
якщо ти завжди просила вимкнути світло?
На цих берегах, за цехами й котельнями, горять небеса,
і померлі дівчата в строкатих циганських спідницях
стоять у повітрі над дахами, зазираючи у комини,
співаючи в них, мов у старі лампові мікрофони.
Жінки, що живуть на іншому березі —
їм ніхто не розповідає про молодих приблуд,
котрі щовечора ховаються в розлитому
яблуневому золоті, підглядаючи,
як вони скидають свої невагомі сукні й витягають
з волосся шпильки та отруєні гребені.
Хто потрапив сюди, буде щоденно
рибалити, закидаючи сіті серед туману,
аби класти їм до ніг червоні серця,
вириваючи їх із рибин,
мов тюльпани.
Якби лише можна було потрапити на той берег,
пройти повз холодну тінь електричної станції,
побачити птахів, які тягають із підвіконь
сережки й натільні хрестики.
Відчути, як уночі з ріки виходить морок.
Знати, що на ранок він відступить назад.
+ + +
Зими зовсім не схожі на зими,
зими живуть із чужими іменами,
і такі прикрі випадки пов'язані з ними,
такі дивні історії ставалися з нами,
такі печальні прощання, такі втрати,
такі очікування, такі повертання,
такі обрaзи, які хочеться перебирати,
не знаючи — яка з них перша, яка остання,
така впевненість у тому, що все робиш вірно,
таке небажання приймати очевидні речі,
такі сніги лежать, холодні, як війни,
такі облоги лаштуються, такі трапляються втечі,
такі сині дерева, такі зелені планети,
такі світлі пагорби й присмеркові долини,
що навіть коли тебе немає, я знаю, де ти
і чим ти займаєшся цієї години,
знаю, чого боїшся зимовими вечорами,
про що згадуєш із утіхою, про що — зі смутком,
що бачиш, ідучи нічними дворами,
що чуєш за кожним голосом, сплеском і звуком,
що відчуваєш, підходячи до цього дому,
що знаходиш у глухих коридорах,
чим переймаєшся, перед дверима потому
ловлячи напружено найменший порух,
як шкодуєш, що він чекає на тебе досі,
як тішишся, що не треба нічого йому говорити.
Птахи в небесах схожі на гребені у волоссі.
А сніги під ногами схожі на дереворити.
+ + +
Сніги собі минають, і щораз
в зеленій млі травневої пори
жінки на кухнях зупиняють час
і варять місяці, немов сири.
І теплий дим нічних приготувань
здіймається, і жовті місяці
тривають, і найтяжче із тривань
лишає лише кола на ріці.
Бо кожен місяць має свій куток
поміж ножів, шухляд і терезів,
і назви їхні — довгі, мов ковток,
вологий від жіночих голосів.
Іще непевні їхньої ваги,
іще легкі від співів і плачів
жінки виносять їх на береги
для біженців, убивць і втікачів.
СонцЯ рибалок, зорі пастухів,
переливають світло, наче спів
на темну мідь берегових птахів
і обважніле срібло коропів.
Бо всі жінки тримаються імли,
втрачають вдень і згадують вночі
секрети, котрі їм передали
гравери, антиквари і ткачі,
щоби стояти довго при вогні,
настоюючи тисячі отрут,
допоки мул лежить на глибині,
й холоне тиша на дахах споруд.
І доки стане їхніх місяців,
і стане світла кожному із них,
росте трава, проймаючи мерців,
росте трава, тримаючи живих.
56
- Предыдущая
- 56/58
- Следующая
Перейти на страницу:
